Угода на мільярди без мільярдів: чому американські інвестиції в українські надра поки не прийшли?

А вже 1 травня 2025 року Україна та США підписали угоду про створення спільного Інвестиційного фонду відбудови, який мав стати механізмом залучення американських інвестицій в українські проєкти, зокрема, саме у сфері критичних корисних копалин.

З того часу фонд уже став операційним, отримав стартовий капітал, відкрив прийом інвестиційних заявок і навіть здійснив першу інвестицію. Однак жодного великого американського інвестиційного проєкту безпосередньо у сфері видобутку критичних корисних копалин чи будівництва нових переробних потужностей поки не відбулося. Що досі стримує прихід інвестицій в українську економіку, розбирався "Шелтер".

Від політичної угоди до інвестиційного механізму

"Мета на цей рік – підписати перші три інвестиційні угоди. Це мають бути "сильні структуровані проєкти у пріоритетних секторах", які дадуть зрозумілий результат для відновлення та будуть привабливими для міжнародних інвесторів", – говорив на початку цього року тодішній міністр економіки, довкілля та сільського господарства України Олексій Соболев.

Перший рік реалізації угоди був направлений на створення самої інвестиційної інфраструктури. Якщо оцінювати результати не за кількістю відкритих шахт чи нових кар'єрів, а за інституційними змінами, то певний прогрес все ж відбувся.

Після підписання міжурядової угоди країни створили Українсько-американський інвестиційний фонд відбудови (англ. URIF – ред.), який покликаний стати головним фінансовим інструментом залучення капіталу. Протягом наступних місяців були сформовані органи управління фонду, затверджені інвестиційні політики, визначені процедури ухвалення рішень та механізми фінансування проєктів. Лише після завершення цієї підготовчої роботи фонд фактично перейшов до операційної діяльності.

Початковий капітал фонду сформували внески США та України по $75 млн кожна. "Поки що ми бачили лише одну інвестицію у видобувну галузь на $150 млн. Тоді міністр економіки разом із DFC (Міжнародна фінансова корпорація розвитку США – ред.) презентував її американським партнерам як перший проєкт, куди частково мають бути спрямовані ці кошти. Але подальшої відкритої і детальної інформації про реалізацію цієї угоди не було.

Наразі працює спеціальний портал, через який компанії можуть подавати проєкти на фінансування. Йдеться не тільки про видобуток критичних корисних копалин, а й про енергетику, транспортну інфраструктуру, оборонні технології та інші напрями, визначені пріоритетними для післявоєнного відновлення економіки.

Тодішня прем’єр-міністерка Юлія Свириденко повідомляла, що тільки за перший місяць роботи інвестпорталу отримав понад 60 заявок, з яких 37 подали українські компанії. На сьогодні, за даними фонду, на різних стадіях опрацювання перебувають близько 300 потенційних проєктів.

Показово, що першим з трьох стартапів для інвестицій у березні цього року стала компанія Sine Engineering, яка розробляє рішення у сфері автономних систем, зв'язку та навігації для безпілотних платформ.

"Перша інвестиція URIF, Sine Engineering – це dual-use (технології подвійного призначення – ред.) які можуть використовуватися як у цивільній сфері, так і для оборонних потреб) у чистому вигляді, та це і є наша відповідь на питання про пріоритети, адже наш пріоритет – це передусім якісний проєкт. Якщо сильні заявки з dual-use переважатимуть, портфель це відобразить. Фонд оцінює якість", – пояснює Єгор Перелигін, заступник міністра економіки, довкілля та сільського господарства України, який координує напрям URIF.

Експерти додають, що технологічні компанії потребують значно менших капіталовкладень, мають коротший інвестиційний цикл та нижчий рівень ризику порівняно з великими видобувними проєктами. Водночас воно демонструє, що сектор надрокористування поки не став першим напрямом практичного застосування механізмів фонду.

Інвестиції під час війни

Серед критиків звучать аргументи, що великі американські інвестиції у видобуток критичних корисних копалин поки так і не стартували через низку причин. Наприклад, українські надра десятиліттями залишалися недостатньо підготовленими для приходу великого капіталу.

Для міжнародного інвестора недостатньо знати, що в Україні є поклади літію, титану чи графіту, йому треба сучасна геологічна оцінка, підтверджені запаси за міжнародними стандартами, техніко-економічне обґрунтування, екологічні документації, зрозуміла структура власності та фінансова модель майбутнього підприємства. Саме таких комплексно підготовлених проєктів на українському ринку поки що небагато.

Однак інша частина експертів каже, що саме ця проблема не є критичною.

"Якщо у інвестора є дані 80-х років, то це не найгірші дані, які можуть бути. Так, їх справді потрібно оновити, щоб зрозуміти, яким обладнанням, у якому місці і яким способом краще вести видобуток. Але це навряд чи змінить саме рішення про інвестиції. Малоймовірно, що інвестори візьмуть дані про запаси 80-х років, проведуть нову геологорозвідку і виявиться, що проєкт, який за попередніми даними був успішним і привабливим, раптом стане неуспішним і непривабливим", – пояснює Ланда.

За його словами, у більшості випадків це не принесе якихось принципово нових негативних даних. Можуть бути уточнені геологічні породи, розташування, більш детальне нанесення родовищ на карти.

"Натомість наявність або відсутність війни – це саме той фактор, який безпосередньо впливає на інвестиції. Причому навіть якщо ці активи розташовані в умовно найбезпечніших регіонах України, наприклад десь на Закарпатті чи Волині, інвестор у такій консервативній галузі все одно вважатиме ризики значними. Бо мова йде про роки 5-7-10 і більше", – каже Ланда.

Експерти зазначають, що повномасштабна війна суттєво підвищила ризики для будь-якого інвестора. Будівництво нового рудника чи гірничо-збагачувального комбінату – це інвестиції на сотні мільйонів доларів з горизонтом окупності у десять-п'ятнадцять років. Для таких проектів необхідна прогнозованість роботи підприємства, безпека персоналу, доступ до енергетичної та транспортної інфраструктури, можливість страхування ризиків і стабільність державної політики. Тому допоки триває війна, кожен з цих факторів суттєво ускладнює ухвалення інвестиційних рішень.

На думку Володимира Ланди, головною перевагою угоди стало те, що вона виявилася взаємовигідною для обох сторін. Експерт пояснює: якби одна зі сторін не бачила для себе економічного сенсу, вона знайшла б юридичні чи практичні механізми, щоб фактично не виконувати домовленості.

"Збалансована угода – це здобуток. Якщо одна сторона відчуватиме, що не отримує вигоди, вона знайде правові механізми, щоб де-факто її не виконувати. Інша справа, що через свою збалансованість вона, ймовірно, вже не настільки цікава американській стороні, яка на початку значно перебільшувала потенційний економічний ефект від цієї угоди", – каже експерт.

Ланда нагадує, що на старті переговорів звучали надзвичайно амбітні оцінки вартості українських надр, однак вони не відповідали реальному економічному потенціалу. За його словами, навіть значні запаси корисних копалин не означають, що їх можна вигідно монетизувати.

Тому перший рік роботи фонду показав, що наразі головним критерієм є не галузь, а якість і готовність проектів. Перші кошти отримала компанія у сфері подвійного призначення, тоді як видобувна галузь поки що залишається без фінансування.

За спостереженнями аналітиків, найближчими роками фонд, скоріш за все буде інвестувати саме у найбільш підготовлені стратегічні проєкти, а перспективи українських надр залежатимуть уже від того, чи зможе Україна підготувати конкурентні родовища, прозорі правила та передбачувані умови для інвесторів, ну і звичайно, чи закінчиться війна.