Чому Зеленський, Залужний, Федоров, Буданов і Усик опинилися у топі президентських рейтингів, а жінки – ні

Насамперед вони показують психологічний стан українського суспільства. Те, що у верхівці рейтингу опинилися Володимир Зеленський, Валерій Залужний, Михайло Федоров, Кирило Буданов, а також Олександр Усик, свідчить про головний суспільний запит: безпеку, порядок і стабільність.

Під час війни це абсолютно закономірно. Люди шукають тих, хто асоціюється із захистом держави, здатністю ухвалювати рішення та брати відповідальність. Саме тому військові, представники силового блоку або люди, які стали символами стійкості, мають високий рівень довіри.

Втім, у цих рейтингах є значно цікавіша тенденція. Майже всі лідери не заявляли про президентські амбіції. Українці фактично формують рейтинг з людей, яких вони хотіли б бачити на чолі держави, хоча ці люди не пропонували себе виборцям і не представляли жодної політичної програми.

Це демонструє одразу дві проблеми. З одного боку, українці традиційно голосують не за політичні ідеї чи програми, а за особистостей. З іншого, це свідчить про глибокий дефіцит професійної політики. Якщо більшість діючих політиків перебувають у нижній частині рейтингів, а суспільство шукає кандидатів серед військових, управлінців чи спортсменів, це означає, що українська політична система поки не сформувала нове покоління авторитетних лідерів.

Фактично сьогодні політичний простір залишається незаповненим. Влада, образно кажучи, лежить на підлозі, а суспільство лише очікує, хто її підніме.

Показово й те, що ми майже не бачимо політиків, які відкрито заявили б: "Я готовий балотуватися, ось моя команда, ось моя програма і моє бачення розвитку країни". Навіть Володимир Зеленський свого часу обіцяв один президентський термін, а питання другого залишав у площині суспільного запиту. Решта потенційних фаворитів взагалі не декларують політичних планів. У результаті країна живе не політичною конкуренцією, а суспільними очікуваннями.

На ці очікування сильно впливає психологічний стан країни. Українське суспільство виснажене війною. До цього додаються демографічні втрати, вимушена еміграція мільйонів людей та страх перед майбутнім. У таких умовах природно посилюється запит на стабільність і повернення до передбачуваності. Саме тому політичні сили, які будуватимуть свої кампанії навколо безпеки, порядку та відновлення нормального життя, матимуть значну підтримку.

Водночас популярність військових безпосередньо залежатиме від часу проведення виборів. Якщо вони відбудуться під час війни або одразу після її завершення, герої війни матимуть надзвичайно високі шанси на успіх. Але що більше часу минатиме, то сильніше суспільний порядок денний зміщуватиметься від війни до економіки, соціальної політики, демографії та післявоєнної відбудови.

Цю закономірність уже можна побачити на прикладі рейтингів окремих публічних осіб. Популярність військових і чиновників зростає тоді, коли тема війни є центральною, і поступово знижується, коли суспільна увага переключається на інші проблеми.

Проте сьогодні українська політика має ще одну особливість. Рейтинги більшості потенційних кандидатів формуються не стільки їхньою власною політичною діяльністю, скільки діями президента. Довіра до Залужного, Федорова чи Буданова значною мірою виникає тому, що саме президент визначає політичний порядок денний. Навіть підтримка Михайла Федорова після його звільнення значною мірою була реакцією суспільства на спосіб, в який це відбулося, а не наслідком його власної президентської кампанії.

Іншими словами, сьогодні саме діяльність або бездіяльність президента залишається головним фактором, який формує політичний ландшафт країни. Решта потенційних лідерів поки існують радше як проєкції суспільних очікувань, ніж як самостійні політичні фігури.

Окремою проблемою залишається представництво жінок у великій політиці. Їхній шлях до найвищих посад значно складніший, ніж у чоловіків. Якщо чоловік-політик може будувати свій образ навколо сили, чесності, інтелекту, боротьби чи інших архетипів, то від жінки український виборець часто очікує лише один сценарій – образ "сталевого шовку", уособленням якого традиційно вважають Маргарет Тетчер. Від жінки одночасно вимагають бути жорсткою, принциповою, елегантною, харизматичною та водночас залишатися жіночною. Такий вузький набір очікувань значно звужує коло потенційно успішних кандидаток.

Крім того, війна посилила суспільний запит на маскулінність. Саме тому сьогодні чоловіки значно легше здобувають довіру виборців, тоді як для жінок простір для політичного маневру суттєво звужується.

Найбільша проблема полягає навіть не в тому, хто сьогодні очолює рейтинги. Значно небезпечніше те, що українська політика дедалі більше будується навколо персон, а не навколо ідей. У країні майже відсутня публічна дискусія про те, якою має бути Україна після війни, на яких принципах має розвиватися її економіка, система безпеки чи державне управління. Цей ідейний вакуум заповнюють окремі особистості.

Але для зрілої демократії визначальними повинні бути не прізвища, а політичні програми, цінності та бачення майбутнього. Поки цього не станеться, українці й надалі обиратимуть не кандидатів, а символи власних надій.