Найбільше, чого нам треба боятися, – це Росія. І того, що вони готуються, а ми – ні

Ніхто конкретний за цим, звісно, не стоїть. Окрім дуже багатьох людей, розгублених, які бояться змінювати свої життя і брати на себе відповідальність, які залякані "скелями" і не хочуть помічати тони інформації від інших підрозділів про комфортні умови служби, про успішні бойові операції без втрат. Які готові захейтити будь-кого, хто спробує їм розповісти, що в українській армії можлива нормальна служба з людяними командирами і ефективними результатами, що існує рекрутинг і будь-хто може обрати будь-який підрозділ, який довподоби.

Я не збираюся прикрашати реальність, переживаючи за свою репутацію.

А реальність така. Наше з вами відносно мирне і спокійне життя небезкоштовне. Воно оплачене часом і здоров’ям тих людей, які роками несуть службу, а також благополуччям їхніх сімей. Ці люди, які так само, як і ми, колись були цивільними, будували бізнеси і кар’єри, навчалися і виховували дітей, або просто пили пиво і байдикували, у критичний момент стали на захист своєї держави і нас із вами. Щоразу, заходячи у свій будинок під Києвом, я згадую, що хтось його для мене відвоював у росіян. І хтось щодня продовжує відвойовувати життя для кожного з нас.

Ці люди – кіборги, але вони також мають свій ресурс. Вони втомилися, їхні сім’ї виснажені, вони благають нас про заміну вже кілька років. Натомість чують про що завгодно – від дітей депутатів до "пора закінчувати війну", крім одного: “Я почув тебе, брате, закінчую справи і наступного місяця буду в строю".

Тому так, я буду говорити і робити те, що не подобається тим, хто намагається ухилитися від мобілізації. Тому що я відчуваю свою відповідальність перед діючими військовослужбовцями. І за посадою, і за переконаннями. Я буду продовжувати говорити, що потрібна загальнонаціональна ротація.

І я дуже розраховую на підтримку самих військовослужбовців і їхніх сімей. На підтримку медіа. На підтримку волонтерів, які знають, як це потрібно. На підтримку відповідальних бізнесів, які скажуть: так, я готовий відпустити свого працівника і прийняти на роботу демобілізованого ветерана.

Все це, звісно, має відбуватися паралельно зі зміною підходів в самій армії, з оптимізацією застосування людського потенціалу, максимальною повагою до гідності кожного і кожної. І про початок цієї роботи вже оголосив Михайло Драпатий.

Але найбільше я розраховую на ту частину суспільства, яка готова побороти страх і відчути відповідальність і обов’язок – за свою сім’ю, свій дім, своїх близьких.

Бо найбільше, чого нам треба боятися, – це Росія. І того, що вони готуються, а ми – ні.

Джерело