Промова Федорова залишила відчуття недомовленості

Він був поруч із Володимиром Зеленським від самої президентської кампанії, яку значною мірою допомагав будувати власними руками. Був членом усіх урядів Зеленського з першого дня. І всі ці роки – ще до повномасштабного вторгнення і вже під час великої війни – ми не чули від нього публічної незгоди з недемократичними тенденціями в державі.

Не чули його голосу проти практики персональних санкцій, які використовувалися як політичний інструмент. Не чули його протесту проти рішень, щодо яких лунали звинувачення в корупції та вимаганні хабарів у бізнесу. Навпаки, як член Кабінету міністрів він був частиною системи, яка ухвалювала відповідні рішення.

І лише зараз, після відставки і після того, як його кандидатуру не внесли повторно на посаду міністра оборони, Михайло Федоров виступив із фактично програмною промовою.

Але й ця промова залишила відчуття недомовленості.

Федоров каже, що Україні потрібні вибори. Добре. Але як провести демократичні вибори під час великої війни?

Ми неодноразово обговорювали ідею електронного голосування, зокрема через «Дію». Проте електронні вибори під час війни створюють щонайменше дві фундаментальні проблеми: вразливість до атак ворога і неможливість забезпечити той рівень перевірки результату, який дає фізичний бюлетень.

Тімоті Снайдер у книжці «Про тиранію» серед правил захисту демократії наголошує на важливості паперових бюлетенів: демократія повинна мати матеріальний слід, який можна перевірити і перерахувати.

Як забезпечити це під час війни? Як голосуватимуть військові на фронті? Мільйони українців за кордоном? Люди на тимчасово окупованих територіях? Як гарантувати рівність політичної конкуренції, свободу агітації, доступ опозиції до медіа та безпеку виборчих дільниць під ракетними й дроновими атаками?

На ці питання у промові Федорова відповіді немає.

І тут ми підходимо до головного.

Будь-які політичні дискусії в сучасній Україні можливі лише завдяки людям у формі української армії, які тримають фронт. Саме завдяки їм у тилу можна будувати політичні стратегії, сперечатися про рейтинги, партії та майбутні вибори.

Але потреби людини в окопі мають залишатися ключовим пріоритетом держави.

Не буду спекулювати й говорити від імені військових про їхнє ставлення до заміни одних політиків іншими. Але навіть за класичною пірамідою Маслоу потреба у фізичній безпеці є фундаментальнішою за всі наступні потреби. Тому дискусія про вибори має починатися з відповіді на питання про безпеку держави.

Є й інша обставина, яку не можна ігнорувати.

Вимога проведення виборів в Україні регулярно з'являється в російських сценаріях так званого "мирного врегулювання". Причина очевидна: у Кремлі розраховують, що виборча кампанія під час війни загострить внутрішні конфлікти, пересварить українців і послабить державу зсередини.

Те, чого Росія не може досягти на полі бою, вона намагатиметься досягти через внутрішню дестабілізацію.

Вибори розколюють суспільство навіть у мирний час. А вибори під ракетними обстрілами неминуче перетворять питання війни і миру на головний предмет політичного торгу. Перемагатиме той, хто переконливіше продасть суспільству найпростішу обіцянку швидкого завершення війни. І тоді старе "надо просто перестать стрелять" дуже швидко може отримати нове життя.

Але є ще одна суперечність у словах самого Федорова.

Звернення звільненого міністра до народу – жанр популярний. Проте коли людина, яка була членом усіх урядів Зеленського від першого дня, раптом говорить про якісь «невідомі сили», через які головним критерієм призначень стала не професійність, а особиста лояльність, виникає закономірне питання: а де ця людина була попередні сім років?

Цю систему Федоров не спостерігав збоку.

Він був її частиною.

Він допомагав її створювати.

Так, ця система справді потребує докорінних змін. Але змінювати її посеред великої війни через виборчу кампанію – надзвичайно небезпечний експеримент. І особливо дивно чути заклики до демонтажу системи лише після того, як людина сама втратила в ній посаду.

Тоді виникає справедливе питання: якщо вибори зараз проводити не можна, то як боротися з неефективністю державного управління, про яку говорить Федоров і з якою справді важко не погодитися?

Відповідь, можливо, менш ефектна, ніж передвиборча кампанія.

Чесно і відповідально працювати кожному на своєму місці.

Контролювати владу.

Критикувати не лише прізвища, а конкретні рішення і процеси.

Пропонувати альтернативи.

Допомагати армії.

Захищати незалежні інституції.

І не мовчати тоді, коли влада навіть під час війни ухвалює рішення, які можуть обмежувати демократичні права і свободи.

Бо демократія – це не лише вибори.

Це щоденна відповідальність влади перед суспільством, верховенство права, незалежність інституцій, свобода слова і право громадянина контролювати державу.

Саме ці демократичні цінності ми сьогодні захищаємо від Росії.

І захищати їх потрібно не лише  після відставки.

А і тоді, коли ти при владі, коли в опозиції і коли ти не політик, а громадський активіст чи відповідальний громадянин

Джерело