“Вирішувати питання потрібно не через примусову мобілізацію”. Інтерв’ю “Шелтера” з Василем Вірастюком

– Ви очолюєте у Верховній Раді підкомітет, який опікується питаннями спортивної та психологічної реабілітації. Наскільки ефективно влада сьогодні працює в цьому напрямку. Нещодавно стався кричущий випадок на концерті Нікіти Кисельова: у ветерана стався напад ПТСР, а охорона силоміць вивела його із зали. Це свідчить про те, що суспільство взагалі не готове до таких проявів?

– Це комплексна проблема, яку потрібно вирішувати, зокрема через соціальну рекламу. Люди не знають, як спілкуватися з ветеранами, а тим паче – як реагувати у випадках, коли в людини відбувається загострення або прояв ПТСР.

– Чому суспільство залишається настільки незрілим і неготовим?

– Тому що багато людей віддалені від ветеранів. На жаль, після 2022 року стався певний відкат. Люди, які тоді перебували, зокрема, у Києві та інших містах поблизу лінії фронту і не виїжджали, значно більше пройнялися цією проблематикою. Ті, хто їздить на фронт, спілкується з представниками бригад і підрозділів, волонтерить, розуміють ветеранів і частково розуміють військовослужбовців.

А людей, які продовжують жити своїм мирним життям, дуже відкинуло назад. Ви ж самі могли не раз чути такі слова: "Де я, а де він? Не я його туди відправляв, не я цю війну розпочинав". У нас дуже часто трапляється така байдужість.

Саме тому такі речі потрібно пояснювати, зокрема через соціальну рекламу.

– Тобто держава має запустити відповідні соціальні ролики із залученням відомих людей?

– Так. Пам’ятаєте, можливо, два-три роки тому вже була соціальна реклама про те, як спілкуватися з ветеранами? Початок був. Але навіть такі речі, мені здається, не були достатньо прокомуніковані. Як і те, чи треба пропронувати допомогу ветерану із пораненнями, ампутаціями або тих, хто пересувається на кріслах колісних. Одразу хапатися за візок і кудись тягнути ветерана – неправильно. Спочатку має бути зоровий контакт, потім усне спілкування. Якщо людина потребує допомоги, думаю, вона про це скаже.

– Інший аспект в цьому питанні – мобілізація. Як ви оцінюєте ініціативи щодо зниження мобілізаційного віку?

– Можливо, розв’язання цього питання полягає в іншому. Але я можу помилятися, тому що це не мій профіль, і тут можу говорити лише як громадянин України.

На мою думку, вирішувати це питання потрібно не через примусову мобілізацію і, звісно, не через жорсткі затримання людей, про які часто говорить пан Дмитро Лубінець.

Останнім часом з’явилося багато реклами й оголошень, які запускають самі бригади. Вони пропонують контракти на шість, дванадцять або двадцять чотири місяці – зі зрозумілими умовами, заробітною платою та соціальними гарантіями після завершення служби.

Можливо, це і стане розв’язанням проблеми. Важко сказати. Спочатку потрібно, щоб ця система запрацювала.

Це, між іншим, те, що мали розробити, якщо не помиляюся, ще за Шмигаля, коли він був міністром. Принаймні він декларував це з трибуни Верховної Ради. Зараз у нас уже новий міністр оборони. Сподіваюся, що зміни будуть лише на краще.

– Ви вже бачите або відчуваєте ці зміни?

– Поки що ні. Минуло надто мало часу. Розумієте, дуже важко одразу переламати хід системи, коли ти тільки прийшов, а машина продовжує працювати. Фактично змінюється лише міністр і, можливо, декілька заступників. Решта бюрократичної машини залишається на місці та певний час рухається за інерцією.

– Ваш профільний міністр – Віталій Кім. Як ви оцінюєте його роботу? Було багато дискусій про те, що Міністерство у справах ветеранів має очолювати ветеран.

– Я можу оцінювати передусім за рівнем комунікації.

З Лапутіною, наприклад, у нас взагалі взаємодії не було. Я аплодував, коли вона стала міністеркою. Але наприкінці її роботи був одним із перших, хто хотів проголосувати за її звільнення.

З паном Віталієм Кімом у нас наразі, слава Богу, комунікація є. Ми відновили роботу з міністерством після фактично річної паузи.

У нас як в організаторів ветеранських змагань, змагань для ветеранів і військовослужбовців, комунікації з міністерством фактично не було. Наша організація проводить чи не найбільше таких заходів в Україні – і це не лише наша оцінка, це можна перевірити.

Але з нами припинили співпрацю. У міністерстві робили вигляд, ніби не бачать ні нас, ні наших заходів.

– Чому так сталося?

– Це був якийсь внутрішній конфлікт. Але точно не ми його розпочали. Його розпочало міністерство.

Зараз ми, слава Богу, налагодили комунікацію. Будемо разом везти ветеранську збірну – ветеранів і ветеранок – на міжнародні змагання до Австрії. Тож сподіваємося на хорошу й активну співпрацю.

– А як ви ставитеся до думки, що Міністерство у справах ветеранів має очолювати ветеран?

– Не підтримую. Призначити ветерана лише заради того, щоб цю посаду обіймав ветеран, – неправильний підхід. Це має бути фахівець і хороший управлінець.

Потрібно також сказати, що Віталій Кім не є ветераном і, можливо, раніше не мав безпосереднього стосунку до ветеранської політики. Але він був головою Миколаївської ОВА – прифронтової області. Тому певне розуміння цих питань у нього точно є.

Те, як він працює зараз, мені поки що подобається. Прийшов, провів аудит. Є багато питань до попереднього керівництва. Як буде далі – побачимо. Я не хочу робити прогнозів.

– Які напрями роботи з ветеранським спортом потрібно реалізувати насамперед?

– Передусім потрібно відновити втрачену за рік комунікацію. Водночас ми не зупинялися. Як проводили по 15-17 заходів, так і продовжували їх проводити.

– Стосовно спортивних заходів, ми бачимо суттєвий відкат щодо присутності росіян та білорусів у міжнародному спорті. Чи є тут недопрацювання в роботі Міністерства молоді та спорту?

– На мою думку, це не провал нашого Міністерства молоді та спорту. Мабуть, вони зробили багато для того, щоб не допустити росіян і білорусів навіть у нейтральному статусі до міжнародних стартів.

Це бажання і, можливо, не зовсім правильне розуміння ситуації з боку міжнародної спортивної спільноти та Міжнародного олімпійського комітету. Треба визнати цей факт.

Вони намагаються частково дотримуватися принципу "спорт поза політикою": мовляв, де є спорт, там немає війни. Історично спорт справді мав примирювати, а під час Олімпійських ігор припинялися війни. Але це не про сучасність і не про теперішній час.

– Але ж і нашого голосу в цьому процесі мало, чого варте лише мовчання українського представника в МОК Сергія Бубки. Як ви оцінюєте його роль?

– Щодо Сергія Бубки я, звісно, не можу робити якісь прогнози або давати повну оцінку його роботі. Можу сказати, що свого часу він був неперевершеним у спорті. І в Національному олімпійському комітеті він також відіграв свою роль.

– А що робити з його статусом Героя України?

– Я спеціально це з’ясовував, тому що в мене є таке саме питання, наприклад, щодо Яни Клочкової – Героя України, яка залишилася в Криму. Але в нас немає механізму, який дозволяв би просто забрати звання.

– Ви як народний депутат не плануєте ініціювати відповідний законопроєкт?

– Я хотів би. Я навіть консультувався з юристами. Але, ще раз повторюся, у нас, на жаль, немає такого механізму.

Спочатку потрібно зібрати доказову базу й довести в суді, що конкретна людина, наприклад, вчинила відповідний злочин. Це має визнати суд. І вже на підставі судового рішення людину можуть позбавити звання.

Мені хотілося б, щоб це можна було зробити простіше: депутатський запит, розгляд на комітеті або тимчасовій слідчій комісії, звернення до Офісу президента чи нагородного відділу. Щоб засідала комісія, розглядала докази, голосувала і позбавляла людину звання. Але зараз так не можна.