“Єдиний інструмент тиску – публічні комунікації”: Совсун про суб’єктність та реальні механізми впливу депутатів

Що мені видається – на цьому етапі єдине, що працює як інструмент тиску, інструмент впливу, – це публічні комунікації окремих депутатів. І вони є дуже різні, давайте чесно казати, тому що у нас є там ухил в крайній популізм, абсолютно жорсткий і абсолютно неприйнятний в цих умовах. А з іншого боку, ну, давайте ще згадаємо про цензуру, яку ми зараз спостерігаємо – останнє рішення про заборону журналістам публікувати тощо.

Так само, як відбулося 22 липня минулого року, коли ми всі вийшли в шоці від проголосованих законів (про НАБУ та САП - ред.). І тоді все, що нам залишалося зробити – ну от, ми як фракція тоді вийшли із засідання парламенту і почали писати в соціальних мережах про це. Люди підхопили, про це почали писати інші люди, і так далі, і так далі. Оце, мені здається, єдине, що на цьому етапі працює.

Ми говоримо про суб'єктність парламенту і проблеми, які з цим є. Але правда також в тому, що є ще питання зовнішнього сприйняття парламенту. І мене особисто дуже лякає те, що серед суспільства побутує думка, що всі депутати негідники, що у всіх депутатів там, не знаю, заброньовані члени родини – для мене, як для тієї, у якої чоловік п'ятий рік на фронті, дуже дякую за ці коментарі. Ну тобто, тут теж треба не узагальнювати і дивитися на ситуацію трошки більш, скажемо так, конкретно, по конкретних кейсах.

Так, в парламенті є різні депутати з різними позиціями. Так, можливо, депутатів, які готові проявляти позицію, є мало, але тут дуже важливо, щоб у людей не було, в принципі, враження, що весь парламент – це Коля Тищенко і інші персонажі. Чому? Тому що потім на наступних виборах, коли ми до них доживемо, якщо ми до них доживемо, люди проголосують за “какая разница”.