“Сподіваюсь, про мене ні у кого язик не повернеться сказати, що я ухилявся”. Інтерв’ю “Шелтера” з Ахтемом Сеітаблаєвим

– У нас дуже тематичне місце, де ми зустрілись з вами. Це Будинок кіно. І він дуже важливий, я думаю, для всіх кіношників. Я знаю, що ви випускник Карпенка-Карого. Я теж навчалась в Карпенка і причому на тому ж самому факультеті, що і ви.

І я пам'ятаю свої студентські роки. Ми завжди сюди бігали пити каву, тому що це було найдешевше місце в центрі Києва, де можна було випити каву і подивитися на метрів. Бо завжди сюди приходили випити каву метри, актори. До речі, вперше я вас побачила тут на одній з презентацій. І це було дуже прикольно, тому що якраз перед тим ми дивилися ваші фільми і я побачила вас.

Це була якась презентація якогось нішевого українського кінематографа. І я така: "Підійти, не підійти". І щось я, короче, тоді засоромилась. Ось. А зараз беру у вас інтерв'ю. Що у вас взагалі пов'язано з Будинком кіно? Є ж напевно якісь спогади?

– Ну так, доволі багато. Не можу сказати, що прям студентські роки я спеціально їздив сюди, щоб попити каву. Тому що все ж таки сама подорож від головного корпусу або від гуртожитка, де ми жили, – це і час, і все ж таки коштовне задоволення на той час приїхати спеціально в Будинок кіно.

Але правда полягає в тому, що як і тоді, так і зараз – це один з тих осередків, де ти можеш, будучи студентом, не маючи достатньо грошей, щоб кожного тижня ходити і дивитися якесь цікаве кіно, або класику українського кіно, або класику світового кіно.

Саме в цьому залі декілька разів відбувалися покази і моїх стрічок, в тому числі і у великому залі Будинку кіно в свій час, якщо я не помиляюсь, це було в 13-му році, стрічка "Хайтарма", режисером якої я є, отримала приз від Спілки кінематографістів України як найкращий фільм 2012 року, якщо я не помиляюсь.

А потім і "Кіборги", і "Мирний 21", якщо не помиляюсь, "Захар Беркут". І два рази, якщо пам'ять мені не зраджує, відбувалося, щось на кшталт таких творчих зустрічей моїх з тими людьми, яким цікаво, чим я займаюсь і цікавий я сам. Якщо так резюмувати – це хороші, добрі, теплі, змістовні емоції, які пов'язують мене або Будинок кіно з моїми спогадами. Власне, і сьогоденням, і, я сподіваюсь, майбутнім.

Доля зробила такий цікавий і відповідальний крок в моїй історії, принаймні в історії сьогодення взаємовідносин з нашою з вами альма-матер Карпенка-Карого. Я вже другий рік голова наглядової ради Карпенка-Карого.

Не можу сказати відповідально, чи багато я користі приношу в цій ролі. Але в нашій наглядовій раді дуже багато достойних, гідних і професійних людей. І ми по мірі своїх сил, можливостей і часу намагаємось принаймні підтримувати ті хороші речі, які відбуваються в Карпенка-Карого. І допомагати у вирішенні різноманітних неприємних речей, які цілком природньо, на жаль, відбуваються не тільки в Карпенка-Карого, вони можуть відбуватися і відбуваються в будь-якому колективі, де працюють багато людей, де так багато емоцій, де так багато творчості, в тому числі, де так багато контроверсійності в сприйнятті світу в тому контексті, що будь-яка творча людина, – це все ж таки, як на мене, людина емоційна. Хоча я особисто голосую за те, щоби в творчій людині як мінімум було розподілене емоції і розуму, хоча б там 60 на 40 або 50 на 50.

– Ви зараз говорили про те, що творчі люди дійсно дуже емоційні. Дуже часто актори штучно навіть розганяють свою емоціоналку, щоб швидко входити в роль, мати змогу заплакати, закохатися, розкохатися. Коли ти виходиш на сцену, ти маєш пройти за півтори години вистави стан від закоханості, яку ти маєш прожити на сцені, не зіграти, бо одразу відчуває глядач фальш до ненависті або гіркого смутку.

І ось один зі стереотипів, який є в суспільстві, що творчі люди за рахунок своєї емоційності, тендітності психіки, є непридатними до армійських важких реалій і непридатні до військової служби. Але при тому я знаю, що дуже багато режисерів, акторів, співаків, письменників в перші дні війни долучились до війська.

Так само ви, я дивилась ваше інтерв'ю 25 лютого, якщо я не помиляюсь, долучилась одразу до війська. Я хотіла вас запитати, чи було якесь упереджене ставлення, коли ви прийшли до війська, от режисер, творча людина, чи було якесь упереджене ставлення саме з боку військових?

– Таке доволі об'ємне питання, як на мене. Дивіться, історія України і, зокрема, історія російсько-української війни, в якої беруть участь доволі багато моїх колег, режисерів, акторів, співаків, танцорів, – це ж не ноухау і не новина. Майже вся історія людства, якщо так ми будемо це досліджувати, ми знайдемо такі приклади, коли ви доєднувались до військ і багато хто з них, і потім з цих людей, представників, я маю на увазі такого культурологічного або творчого ландшафту, проявляли себе і як військовослужбовці. І в цьому сенсі – це не новина.

Тут підхід має бути індивідуальний. Що я маю на увазі? Напевно, є якісь нюанси певної військової служби, певного роду військ, де якраз напрацьована акторська майстерність може допомагати.

Що я маю на увазі? Наприклад, я це бачив на власні очі… В академії СБУ України є окремий предмет – майстерність актора, є окремий предмет – вивчення гриму. Чи допомагає це в їхній діяльності? Я абсолютно переконаний, що допомагає.

Ну і навіть моє переконання навряд чи має релевантну якусь оцінку, тому що я все ж таки несправжній військовий і не спеціаліст Служби безпеки України, але це самооцінка фахових спеціалістів, що це якраз допомагає. Якщо ми подивимось, в яких родах військ служать представники українського театрального середовища і кіносередовища, то ми доволі часто будемо здивовані в різноманітті цих родів військ, де проходять службу.

Треба казати, що далеко не завжди варто приносити професію додому або дорівнювати постійно твою професію, от там необхідності, твоєї сьогоднішньої необхідності виконання певних військових зобов'язань, якщо вони корелюються. Якщо це допомагає, доповнює, то ок.

По відношенню до мене і не тільки до мене: я декілька разів на початку чув в свій бік, або в якості пліток, мовляв: "Чого ви тут?", піар – не піар. Я теж вважаю, що це нормально, природно запитувати, тому що, по-перше, люди мають запитати. Інша справа – в якій формі це було запитано, якщо це неприємно. Люди отримали відповідь, чому.

А тут головне не відповіді, а те, що ти робиш. Я знаю про своїх багатьох колег і сподіваюсь, що і про мене ні у кого язик не повернеться сказати, що я ухилявся від виконання своїх зобов'язань, які отримав від своїх командирів, починаючи з першого дня.

Інша справа… Завжди класно, коли здібності певної людини використовуються з найбільшою KPI або КПД. А це вже залежить від командирів, в тому числі безпосередніх, від команди, яка вчасно помічає це і доєднує той талант або ті професійні навички, які є у військовослужбовця, саме для того, щоб виконання певних військових зобов'язань були виконані як можна якісніше.

Сам факт присутності артистів в українському війську, в Силах оборони, мені видається, що це показовий кейс того, що не байдуже моїм побратимам і посестрам.

І це певною мірою створює абсолютно класний вайб розуміння того, що за спільної мети можуть об'єднуватися. Я це на власні очі бачив і бачу в Силах територіальної оборони Збройних сил України, де я проходжу службу. Я з величезною повагою ставлюсь до всіх родів військ. Але я з честю постійно кажу, що я служу в Силах ТрО.

ТрО, напевно, як один із родів військ якраз і уособлює, як у певному дзеркалі, все українське суспільство. І ти можеш зустріти в одному маленькому військовому організмі, підрозділі або взводі: якщо економіст, то рівня заступника міністра економіки. Якщо, скажімо, інженер, то інженер, який брав участь у будівництві якихось величезних-величезних супертехнологічних споруд і так далі.

Якщо спортсмен, то чемпіон світу. І це різноманіття соціальних прошарків по літах, по поколіннях, – це надзвичайно цікавий такий і досвід, який водночас і мотивує, в тому числі, тому що ти за дуже короткий термін маєш змогу зустріти і відкрити для себе неймовірну кількість неймовірних людей.

До того, як я потрапив у військо, я знімав близько 10 років військове кіно або кіно, яке тим або іншим чином пов'язано з бойовими діями: "Хайтарма" чи "Захар Беркут", "Доброволець" чи "Мирний 21", "Чужа молитва" або "Кіборги".

Іноді мені здавалось, що я про зброю, про певну частину військової справи багато знаю, допоки не потрапив вже конкретно у військо і зрозумів, що я нічого не знаю.

Сказати, що в мене є якесь розчарування – ні. Тому що і якихось надто романтичних очікувань не було. А деякі речі, які ти зустрічаєш у війську, тобі не подобаються.

Але знову ж таки підкреслюю, що Сили оборони України, як і будь-які сили оборони будь-якої країни – це дзеркало суспільства. І поруч з величезним натхненням, романтичними, змістовними, ціннісними складовими, ти зустрічаєш майже всі ці ознаки, які зустрічаєш не тільки у війську. І це теж нормально і природньо.

Інша справа, як ти в цьому живеш, як ти в цьому дієш, як це змінюється, чи не змінюється, а що ти можеш зробити для того, щоб щось покращити? Починаючи із себе в першу чергу, звичайно, тому що виставляти рахунок світу – це не завжди доречно і вірно. Тому що доволі часто ти сам не готовий до певних речей, але ти звик вже жити в певному графіку, з певними речами.

І на 22-й рік я вже достатньо доросла людина, мені 50 років, вже сам собі командир. І тут ти потрапляєш у ситуацію, коли ти маєш дослуховуватися, маєш виконувати.

Але в цьому контексті мені здебільшого пощастило. Як, в принципі, я завжди це кажу, я щаслива людина в контексті того, з якими людьми я маю честь здебільшого працювати, жити, знаходитись, комунікувати і в професії, і в житті. От у цьому сенсі мені здебільшого пощастило.

– У мене був прецедент, коли 25 лютого я прийшла до військомату і я хотіла долучити до війська в якості пресофіцера, тому що я розуміла, що я журналіст, вірніше, на той момент я була редактором майданчику реаліті-шоу. І зазвичай це були реаліті-шоу по типу "Одруження наосліп", "Холостяк".

І мене не взяли, аргументуючи тим, що "дорогая, що ти з яхти в окоп?". Отак от мені прокоментували. І оце ставлення з розкладом: "Дєвочка, що ти вообще от до нас лізеш?" Мені намагались розказати, що професія пресофіцера – це надскладна історія і не мені вообще, "дєвочки з яхти, оце все туди лізти".

Давайте поговоримо про професію пресофіцера, на яку, я знаю, що ви тоді потрапили. У дуже багатьох людей є певні стереотипи щодо цієї професії, що це взагалі "не бей лежачего професія", ти сидиш в штабі, вийшов на "зеленку" десь там на фоні ученій, проговорив стендапчик, далі хлопці з камерками побігали, понаскидали вам матеріальчику і ти такий красивий, білий, пухнастий, сидиш собі вообще звізда підрозділу.

Давайте розкажемо, що таке насправді професія пресофіцера. Про ваші перші дні, бо я пам'ятаю, що тоді був вообще триндець. Тоді, крім того, що у самих військових, які йшли в штурми, не було ні навиків, ні особливо якоїсь координації. А робота пресофіцера, це було з тих хлопців, що в мене пішли пресофіцерами, це був суцільний хаос. Давайте поговоримо про це.

– Ну давайте тільки базисно будемо виходити з того, що я все ж таки не професійний журналіст.

– Так, я теж.

– І виконуючим обов'язки пресофіцера 206-го батальйону, куди я потрапив, мене призначили на третій день моєї служби. І мені все ж таки знову пощастило, тому що вже всередині самого батальйону були люди, які прийшли з певних напрямків: журналістських, SMM, комп'ютерної графіки, відеооператорів, тобто спеціалісти самі були. І це дозволило нам у дуже короткий термін побудувати власну візію, стратегію та комунікацію, в тому числі з командою батальйону, з командирами рот.

Для чого? Тому що твоя обізнаність, комунікація, довіра до тебе командирів, до тої роботи, яку ти виконуєш, – це, власне, можливість проводити свою роботу, висвітлювати і набувати досвіду.

Тому що ти вчишся по ходу: отут ти, якщо знімаєш, ти не можеш зараз виготовити в прямий ефір, ти ж засвідчуєш точку, яку ти знімаєш. Або, окей, навіть ти, якщо знімаєш, починаючи з таких нібито базових речей або знімаючи певну позицію, ти маєш її знімати так, щоби її дуже важко було впізнати, вирахувати, де вона знаходиться.

Потім навіть сам хронометраж подання, своєчасність подання певної інформації, відокремлення фейків, пріоритетність цієї інформації, комунікація з нашими міжнародними колегами з різноманітних засобів масової інформації, аналітика того, що ми можемо зараз давати, і що в першу чергу має бути.

Ми вчилися, я особисто продовжую вчитися, тому що це одна із таких професій, напрямків, де ти ніколи не можеш сказати: "Я все знаю". Тому що часи змінюються, умови змінюються, швидкість передачі інформації змінюється. Так само дуже багато ІПСО, і ти маєш це розрізняти.

Але якраз існуюча команда і наша з самого початку твереза, розумна, раціональна уява про те, що, скоріш за все, має бути в пріоритеті, як ми маємо побудувати комунікацію, довіра до нас, в тому числі, дозволили нам десь через днів 10 бути настільки, скажімо так, в інформаційному просторі, що там про 206-й батальйон протягом місяця писали і Reuters, і The Guardian, The New York Times, The Washington Post, Al Jazeera.

Я вам зараз навіть не перерахую кількість телеканалів, інформації, репортажів, там, досліджень або супроводу тих самих журналістів, наших колег із Франції і так далі, коли вони приїжджали і висвітлювали діяльність власне оборонців, в тому числі через діяльність і вчинки 206-го батальйону. Потім був Миколаїв.

Чи важлива професія пресофіцера? Мені видається, тут відповідь очевидна, тому що це інформація. Хіба потрібно багато пояснювати, як важлива вона в наш час? Це збереження пам'яті, це формування, в тому числі, нашої візії і візуалізації, якщо хочете, наших цінностей і наших сенсів.

Я вам трошки розповім. От, наприклад, станом на зараз, коли третій рік маєш службу в Управлінні комунікації командування ТрО, от станом на зараз, окрім поточної діяльності, окрім кожного дня, коли мої побратими і посестри займаються висвітленням, підтримкою, аналітикою всього того, що відбувається в Силах територіальної оборони. Потім все це знаходить своє висвітлення в засобах масової інформації, в соціальних мережах.

Ми станом на зараз зняли близько 15 документальних стрічок. У тому числі наш підрозділ працював дев'ять місяців в Курській області під час Курської операції. Не буду стверджувати, що наш підрозділ був єдиним інформаційним підрозділом, але те, що ґрунтовно, кожного дня, в тому числі з пораненнями деяких моїх побратимів під час виконання цієї роботи, ми були одним з небагатьох підрозділів, який так глибоко і весь час проведення Курської операції був там присутній.

Результатом цього стали, зокрема, дві документальні стрічки: "Маленькі люди, які розв'язали велику війну" і "Діагноз".

Окрім цього, це близько 10-ти стрічок про різні бригади Сил територіальної оборони. Це такі, знаєте, поєднання документальних стрічок з дослідженням людей, які формують ці бригади: військовий шлях, родинні історії, щемкі історії, ліричні історії, трагічні історії. І мені вдається, це той доробок, яким ми можемо пишатися зараз.

Чому я так стверджую? Тому що за ці роки ці документальні стрічки були представлені на різноманітних майданчиках: Брюссель, Лондон, Страсбург, Нью-Йорк, Вашингтон, Токіо. Як свідчення, як аналітика і як, певною мірою, мотивація, в тому числі підтримувати Україну, тому що, дивлячись ці документальні дослідження, в тому числі ми закладаємо і абсолютно свідомо, як мінімум, ту тезу, чим ми відрізняємося від тих, хто хоче нас знищити.

Це ж цивілізаційна війна, екзистенційна війна. Для нас важливо створювати, для нас важливо розуміти: хто ми, що ми, навіщо ми, що, ми абсолютно маємо право формувати своє сьогодення? І воно базується на тому, що ми поважаємо свободу іншої людини, що ми живемо і хочемо продовжити жити в країні, де гідна старість, де стала освіта, де свобода слова, де толерантне відношення до культури, традиції, релігійних конфесій.

І якщо ви мене запитаєте, яким чином до цього відноситься професія пресофіцера? Безпосередньо, тому що, висвітлюючи діяльність, починаючи від там історії одного бійця і продовжуючи діяльністю там величезного військового організму, ти все ж таки стратегічно дотримуєшся цього контексту.

І розповідаючи, формуючи історії, фіксуючи їх, монтуючи їх, ти, якщо так вмикаєш гелікоптер Vevor, то ти намагаєшся саме це формувати.

Чи важливо це? Я вважаю, що це абсолютно важливо. Я не хочу називати це інформаційним фронтом, тому що, все ж таки, виходжу з того, що фронт в нас один, але це надзвичайно важливий напрямок, починаючи з того, що коли самі наші побратими або посестри, які бачать себе потім на екрані або в телевізорі. І бачать, наскільки вони красиві. Я зараз кажу не про, перепрошую, "пані з яхти". Хоча, ми же знаємо, як багато в українському війську…

– "Панянок з яхти"?

– Ви знаєте, багато тих, про яких ти навіть уявити не міг до початку широкомасштабної війни, що ці люди, ці пані здатні на те, що вони робили і роблять.

– А хто з таких людей перевернув ваше уявлення про себе?

– Багато хто, насправді. Давайте, щоб так не зациклюватися тільки на тих, хто пішов у військо безпосередньо, але якщо ми кажемо про волонтерський рух – Ірма Вітовська. Я завжди знав про їхні цінності, про їхні сенси, тому що вони корелюються з твоїми. Або, наприклад, Даша Астафʼєва. Коли ти її бачиш один бік, там абсолютний гламур, взагалі інша картинка, і тут же бачиш цю людину, яка безкінечними мішками там чистить картоплю, варить для бійців.

Це тільки один з небагатьох прикладів, є багато інших прикладів, ми знаємо. Потім, якщо казати про військо як таке, якщо я не помиляюсь, то в українському війську зараз в Силах оборони сама велика чисельність панянок в порівнянні з будь-яким військом іншої держави, у відсотковому значенні.

Я точні цифри навряд чи зможу сказати, але щось близько 70-80 тисяч, можливо, трошки більше, які працюють, очолюють, виконують настільки різноманітне завдання. Ольга Бігарь, командир артилерійського дивізіону.

Якщо ви її зустрінете в невійськовому житті, мені видається, що те, що вона офіцер і вже кадрова військовослужбовця, точно буде не першим, що прийде вам на думку, побачивши її.

І це не поодинокий приклад. Тому, повертаючись і резюмуючи ваше питання… Надзвичайно важливим є висвітлення, фіксація, промоція Сил оборони України, а безпосереднім інструментарієм цього є служба пресофіцерів.

– Якщо повертатись до безпосередньо військової служби, до військової журналістики, то "пані з яхти" таки долізла до військової журналістики. І один з яскравих моментів був один з моїх перших виїздів.

Це було під Бахмутом. І я не пам'ятаю, з яким підрозділом це було. І вперше тоді я побачила, як поливають позицію фосфором. Звідки я могла знати про фосфор, коли я знімала "Одруження наосліп"? Я вибігаю, тому що це виглядає дуже красиво. З неба летять зірки.

– Палаючі зірки.

– Я починаю знімати і буквально за секунду за мною вилітає комбат. Він такий величезний кремезний дядько, в ньому під два метрів зросту. Він дуже добрий, такий хороший, просто гуде там собі в стратосфері тихенько. Тут він хапає мене отак от за шкібарк. Він залітає зі мною в бліндаж, закидає мене так, що я перелетіла весь бліндаж і впаялась в стінку.

Він підлетів до мене і він так на мене кричав. Тоді, напевно, що це був найбільший переляк в моєму житті. Кричав, що я позбудусь військової акредитації назавжди, що я все життя буду оце колупатись десь там на пості. Короче, багато чого він мені розказував, потім його попустило. Він вивів мене наверх.

Після того, як це все зійшло, він мені показував, наслідки. Він показував загиблих тварин, яких пропалили цим фосфором. Я на все життя це запам'ятала.

– Ну, і зрозуміли, чому була така емоція.

– Так, але я зараз до чого, що на той момент оця необізнаність і абсолютно нові фактори в моїй роботі ледь не стали для мене фатальними.

Як необізнаність позначалася в перші дні на вашій роботі? Можливо, у вас є теж такий якийсь випадок, як в мене оце з фосфором у вас в перші дні, які би ви могли розказати?

– Ну, починаючи з того, що я в перші дні вирішив зробити стрім. Прямо ось телефон, прямо ось Петро Олексійович Порошенко в кадрі, значить, приїхав з допомогою прямо от стрім з позиції. Це ж круто. Це ж от я в моменті знаходжусь. Починаючи з цього, продовжуючи різноманітними речами, я ж вам казав.

– І що стрім?

– Слава Богу, що знайшовся мій колега, який торкнув мене в плече і каже: "Друже, зараз прилетить просто сюди". І ти в моменті розумієш: "Боже, що ж я творю, що я роблю? Це ж це ж не можна".

Але оця емоція, і якраз я і кажу про те, що дуже багато має бути раціо, в тому числі, особливо коли ти у війську, а особливо коли твоя діяльність або твоя бездіяльність, або твоя неосвіченість. Це дуже хороше питання, якщо на нього дивитися стратегічно, а це стратегічне питання, тому що твоя освіченість або неосвіченість – це питання не тільки твоєї безпосередньої безпеки, це питання безпеки тих, хто поруч з тобою. А іноді ще більшого кола людей.

І тому твоя освіченість, набуття скілів у твоїй професії або в твоїй діяльності – це, якщо хочете, питання виживання, не тільки аплодисментів або захоплення тим, що ти робиш і як ти це робиш.

І тут постійно потрібно навчатися. Я ж вам кажу, я не журналіст, я все ж таки режисер. У першу чергу, мене що захоплює? Ситуація, люди, історії. Ти хочеш це зафіксувати, ти хочеш максимально це розкрити. А це далеко не завжди корелюється з моментом: чи маєш ти право зараз це робити? От прямо в моменті це висвітлювати? І це далеко не завжди так.

Тому я в цьому контексті доволі щаслива людина, тому що поруч зі мною завжди знаходяться люди, які в певний час мені казали: "Друже, того не можна… потім, якщо що".

– Є теж ця от тема: обстріл, не обстріл. Боже, яка хороша картинка, як, Боже, який матеріал. І ти починаєш лізти і тебе так по шапці прилітає зразу: "Альо, дорогая, що ти робиш?"

– Да, да, звичайно. Або коли ти перший раз йдеш… це не зовсім виконання безпосередньо твоїх функцій, як інформаційника… а йдеш в нічну варту.

Миколаївська область, ліс, не так далеко від позиції ворог. І ти вважаєш, що от все те, що ти там зміг дістати, а перші дні ви ж пам'ятаєте, там і бронежилети, і шоломи та інше – це був певний дефіцит. І ось там, коли тобі друзі допомагають з усім цим, і ось ти там перший раз, уже інструктаж провів, але все ж таки це вперше. От вночі ти сам їдеш в цю варту. І ти, звичайно, виходиш в цю варту як космічний кіборг. Ти чіпляєш на себе все, що у тебе є: ліхтарі, ножи. Вночі виходиш, у тебе адреналін, тобі, звичайно, страшно, але там ти себе опановуєш. А через 5 хвилин все твоє це космічне вселенське облаштування починає чіплятися за всі гілки і ти відчуваєш себе такою ходячою якоюсь такою абсолютно незграбною конструкцією.

Потім ти так шляхом аналізу і в тому числі цьому певному роздратуванню, і страху в тому числі, ти починаєш відмовлятися від того, що тобі точно не потрібно, щоб ти мав себе відчувати мобільно, легко, менше відсвідчувати, менше бути там примітним і брати з собою. От і такі речі теж.

А потім, коли ти розмовляєш, наприклад, в цьому контексті з більш досвідченими бійцями, і вони чують від тебе, в тому числі твою власну розповідь і сміх по відношенню, іронію до себе самого, – це теж є момент допомоги в комунікації. І у кожного, майже у кожного є така сама історія, навіть у самого досвідченого, як там іноді кажуть, Рексів, є історії перших кроків. Коли потім згадуєш, думаєш: "Боже, Боже, Боже, як напевно, як скоріш за все ти виглядав смішно".

– Ні, там в мене інше питання: як я вижила вообще.

– Це зараз ти розумієш, що Всевишній і ті, хто були поруч, допомогли. На всіх на нас є певна візія.

– Всевишній у вигляді комбата.

– Знаєте, і в Біблії в тому числі сказано про те, що невідомі шляхи Господні, і чиїми руками, і через дію кого саме іноді до нас приходять навчання, або торгується наш шлях. В вашому, наприклад, випадку це була вчасно поруч обізнана, небайдужа людина, а міг же сказати: "Ну, красиво, знімай".

– Хотіла поговорити про те, скільки людей зараз кримськотатарського походження воює на боці України в цій війні. Вже є якісь відомості чи немає?

– Відповім просто. У переважної більшості моїх співвітчизників із числа кримських татар родичі на тимчасово окупованій території в Криму. Висвітлення діяльності таких бійців, те, що вони служать в Силах оборони України, напряму наражає на небезпеку їхніх родичів.

У випадку зі мною про це вже пізно думати, тому що, починаючи з 2012, 2013, тим більше 2014 року, я мало чого зможу приховати. Тому що професія така, тому що певною мірою публічна особа, принаймні, мені про це постійно нагадує ПриватБанк.

Коли ти проходиш, щоби знову пройти атестацію, акредитацію, так, що ти от той, хто ти є, щоб користуватися послугами ПриватБанку.

Але переважною більшістю у всіх нас там родичі. І додавати їм іще одну складову, через яку в них можуть бути проблеми… Їх і там і так вистачає, повірте.

Я вам скажу так, у всіх родах військ, починаючи із Сил територіальної оборони, продовжуючи Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України, чимало представників кримськотатарського народу. У кожному роді військ є представники нашого народу. Здебільшого, знову ж таки підкреслюю, вони намагаються не бути надто присутніми в публічному просторі, виходячи з питань безпеки.

– Ми зараз говоримо про публічність і я знаю, що дуже велика кількість публічних людей, співаків і Сенцов, і Ярмак, і Тополя, знаходяться у війську. І дуже багато хейту прилітає їм від наших людей, від суспільства щодо особливих, як вони пишуть, умов служби. Щодо того, що вони присутні на концертах, ведуть концертну діяльність, приїжджають на зйомки, все це.

Як відбувається оця служба публічних людей і як взагалі відбувається оцей от особливий графік їх служби?

– По-різному, в залежності від того, на якому напрямку і ще більше, яке саме завдання вони виконують. Олег Сенцов, якщо не помиляюсь, друже Олег, командир роти. Я би так, знаєте, сказав, щоб не в подробиці не входити.

От всім, хто хейтять, я пропоную: просто хай виділять тиждень, наприклад, свого часу, ну і послужить з кожним з нас в нашому підрозділі, і просто на власні очі переконаються, чому це можливо, що саме виконується і як встигають люди, які виконують свої військові зобов'язання. При цьому ще доєднуватися і допомагати виходити в світ до українського глядача чи слухача, до міжнародного в тому числі.

Вона опосередкована і власна теж, але донести інформацію про те, що відбувається в російсько-українській війні, залучати допомогу, в тому числі міжнародну, бути голосом України, в тому числі.

Я зараз не про себе, я кажу про те, що це вірно і правильно, що люди, які мають цю можливість, які мають там певний публічний авторитет, пізнаваність і авторитет на міжнародній арені, скажімо так, що вони користуються цим. Це ж не для себе виключно. Це ж і те, що і допомогу привозять, і те, що дослухаються, і те, що не можуть замовчати потім якісь факти або злочини тої самої Російської Федерації.

А так, якщо підводити риску під цим, хай хейтери з'їдуть до Олега і прослужать і пробудуть хоча б тиждень в тих умовах, де він знаходиться. Запрошую до нас з'їздити в Бахмут, Авдіївку, Часів Яр, знімати там або дев'ять місяців, хоча б днів п'ять в Курській області. Все подивитися і відчути на власні очі, на власні емоції і на власну дупу.

– Я пам'ятаю, що коли був концертний тур Хливнюка, то в коментарях: "Боже, видно, так він воює. От подивіться на цього солдата. Цікаво, коли він встигає хоч щось в армії робити".

– А послухайте, ніхто з нас, я уж так скажу, не 1000-гривнева купюра. Ніхто з нас не зобов'язаний подобатися всім. Головне, що людина робить і результати того, що робить. Можна багато чого казати і так далі. Я знову ж таки кажу, той самий Хливнюк, або Тополя з перших днів.

– Положинський.

– Да, з перших днів у війську.

– Ярмак.

– Ярмак. Скільки Тополя з друзями вивіз поранених людей з поля боя. Хай хейтери доєднаються хоча б один раз в цій операції по евакуації. Я нікого не ідеалізую. Я кажу про те, що якщо ти хочеш когось засуджувати, спочатку вдягни його мешти і пройди спочатку хоча б там п'ять-сім кроків разом з ним, а потім зможеш, напевно, мати право на те, щоб відкривати свого роду і давати оцінку, який хто воїн.

Так, скоріш за все, ми не є тими спецпризначенцями і представниками Сил спеціальних операцій або, взагалі, тими, хто на своїх плечах виносять всі тяготи цієї війни. У мене язик не повернеться так сказати. Хоча серед моїх побратимів і посестер є і ті представники, знову ж таки творчого ландшафту України, які багато чого винесли і виносять і станом на зараз прям буквально на собі і на передку.

Але я точно знаю, що кожен з нас намагається зробити. Знаєте, в ССО є така приказка: "Роби все, що можеш з тим, що маєш, там, де ти є".

Я абсолютно переконаний, що кожний з нас намагається саме в такій парадигмі, саме в такій адженті існувати і в тому числі виконувати свої обов'язки військовослужбовця.

– А як взагалі з хейтом цим ладнати? Я знаю, що вас ганяють по хейту. Як це говориться, "шакалячий експрес" носить всіх наших відомих людей. Вас нещодавно теж прогнали з вашим останнім інтерв'ю.

– Я вас умоляю. Слухайте, мені важливо, що я ціннісна, емоційно, фахова, маю честь бути в колі людей, думка яких мене надзвичайно цікавить.

Якщо комусь не подобається мій світогляд, мої погляди на життя, в тому числі приватне, на те, як я бажаю, щоби в моєму житті будувалися стосунки… На мій погляд, на мою професію… Мене доволі часто називають кон'юнктурним режисером.

Доволі відома одна і дуже гарно, до речі, пишуча журналістка здебільшого в культурологічному ландшафті, постійно нагадує, що мене вважають кон'юнктурним режисером.

Напевно, знявши "Хайтарму", знявши "Кіборги", знявши "Захар Беркут", "Чужу молитву", "Мирний 21", напевно, я кон'юнктурний режисер, який розповідає про депортацію кримських татар, який фіксує історію захисту Донецького аеропорту. Шість "Золотих Дзиг", всі кращі чоловічі ролі. Ну окей. Якщо це вважається кон'юнктурою, я кон'юнктурний режисер.

Якщо це можна назвати пропагандою, да я пропагандист. Допоки війна не закінчиться, я пропагую здоровий глузд, звитягу і цінності українського війська і нас в тому числі, як би пафосно це не лунало.

А той, хто вважає це пафосом, хай поговорить разок у бліндажі з людьми, для яких це не пафос, коли їх звитягу, коли їх вчинки, коли їх біль, а саме головне їх надію і бажання жити фіксують і передають їх дітям, або створюють на цьому тлі документальні стрічки, або художні стрічки. Тут питання якості і питання смаку. Я роблю те, що я можу з тим, що маю, там, де я є.