“Топ мобілізаційного ресурсу був в 2022-23 роках. І залишки якісь в 24-му”. Інтерв’ю “Шелтера” з Андрієм Оністратом

– Пане Андрію, вітаю вас.

– Вітаю.

– Насправді ми планували з вами поговорити саме на цю тему, але останні події у Львові ще більше загострили обговорення того, що, власне, у нас зараз відбувається між суспільством, армією. Де ми тут пропустили момент, коли ситуація вийшла вже явно з-під контролю, яка має бути відповідальність. Тому перше моє питання вам: як ви дивилися на новини з конфліктом за участю цивільних та працівників ТЦК у Львові? Що ви на цей момент думали? Чи були ви здивовані, що це взагалі трапилося?

– Мені це нагадало такий же випадок, ну схожий. Прям перед обличчям у мене це було.

Це була минула весна, це був Покровськ. До мене приїхала журналістка зі Швейцарії, і я їй кажу: "От для того, щоб тобі зрозуміти, що тут відбувається, треба просто піти погуляти по Покровську, трошки пофотографувати, поговорити, познімати". Ви вже не пам'ятаєте, в якому стані був Покровськ.

У Покровську на той момент було десь приблизно 1000 людей на все місто. І ми вийшли на центральний ринок. Центральний ринок розвалений, все вже таке покоцане. І є якийсь осередок людей, які чимсь торгують. Одна жіночка чай, каву наливала. Хтось там продавав якісь солодощі.

В цілому оця громада, яка торгувала на ринку, десь, я її можу оцінити, чоловік 50. І ми пішли, щось фотографуємо, щось знімаємо. Там були якби дві таких площі: одна так вздовж і потім поворот. І якось так стало, що я повернув наліво, а вони ще залишилися там біля цієї продавчині, яка займається солодощами...

І в цей момент звідтіля, от з того місця, де вони знаходяться, виходить чувак і каже, що там якісь журналісти, і вони щось знімають. І от воно якось миттєво переростає в якийсь сплеск агресії неконтрольованої. І це агресія між такими ортодоксальними донецькими ждунами, які залишилися в Покровську. Уже всі роз'їхались, там уже була достатньо погана ситуація.

У місто вони ще не заходили, але вони були в Шевченково. Це там буквально 1,5 км від південної частини. КАБи кожен день, все кожен день. І миттєво виникає таке напруження, коли вони всі вскакують і починають бігти туди.

Я розумію, що я зараз уже... А в цей момент якраз журналіст і її помічник виходять з-за угла, і вони якби стикаються. От ці вже біжать такі дуже напружені: "Ми зараз їх там порвемо".

А я вже, чесно кажучи, був готовий дістати пістолет і стріляти вверх для того, щоб вони розбіглися… Тому що це такий приступ агресії, у якого є якісь свідомі, підсвідомі ознаки, які його якось збуджують. А потім люди припиняють себе контролювати. Потім хтось знімає, вони припиняють себе контролювати. А потім, коли все повертається на місце, настає момент, коли за це треба відповідати.

І все, тепер ми на новому етапі. Суспільство дасть йому оцінку.

Мені дуже сподобалась оцінка Буданова, який сказав, що треба, щоб розбирались правоохоронні органи, і це нормально. Тепер треба, щоб їх ідентифікували, розбирались правоохоронні органи, давали оцінку їхнім діям, давали підозри, тому що це ж уже хуліганка, нанесення середніх матеріальних збитків. Когось там поранили, якісь там побої хтось здасть. Тепер маємо ситуацію.

– А чи бачили ви оцінку військової омбудсманки Ольги Решетилової?

– Ні, не бачив.

– Вона заявила, що відповідальність на цьому лежить на уряді, військово-політичному керівництву, місцевому самоврядуванні.

– Тобто на всіх?

– По суті, на всіх, але якщо по градації: уряд, військово-політичне керівництво – перші, хто за це відповідальні.

– Мені дуже подобається робота омбудсманів. Вони за все хороше проти всього поганого. Тобто це в цілому, коли ти його слухаєш, то, в принципі, з усім згоден. Ні про що посперечатися, але по суті це ні про що.

– Учасників цього конфлікту вже знайшли. Навіть, я так розумію, змусили записати відео з вибаченнями і зі словами "Слава ТЦК", а один з цих…

– А от я вважаю, що треба в момент, коли вони записували відео, треба було пропустити їх через детектор брехні. Чи вони дійсно так вважали, чи, може, вони от трохи помиляються?

– Тут, знаєте це...

– А до речі, до цього ще можна було підключити військового омбудсмана, щоб вона сказала, що дійсно це було б непогано.

– Перевірити їх на поліграф?

– Та ні, наскільки вони відверті в цих висловлюваннях.

– А я думаю, що, знаєте, навіть якщо це було нещиро з їх боку зараз, я думаю, що… з часом.

– З часом, коли вони з'являться в якомусь штурмовому підрозділі, вони ще стануть щиріші. Вони такі стануть щирі, що ми їх іще раз переслухаємо і в мене будуть мурахи по шкірі від їх щирості.

– До речі…

– І у вас теж, до речі і у оператора теж. Ми всі покриємося знаєте, отака от коли от щось таке от щоб зовсім.

Що ви чекаєте від мене? Що ви хочете від мене, щоб ми порозбиралися в цьому? Мені прикро, що це відбувається.

Мені прикро, що так відбувається, що суспільство так налаштоване, що є такі агресивні люди, що є конфлікт. І це погано.

– Якщо відкласти емоції, то все ж таки...

– А в мене емоцій немає. У мене тільки зворушення, яке я чекаю від того, наскільки вони щиро підтримують ТЦК і Збройні сили України.

– Які висновки ми всі маємо зробити для того, щоби подібних інцидентів не траплялося?

– Ми не можемо зробити подібні висновки, тому що подібні інциденти в любому випадку будуть траплятися.

Це незалежно від того, зробимо ми висновки чи не зробимо. Є стан суспільства, в якому у нас іде там п'ятий рік війна, всі втомилися від неї, хтось не хоче воювати.

Ми тільки вчора спілкувались з приводу мобілізаційного ресурсу. От топ був в 22-му і в 23-му році. І залишки якісь в 24-му, а далі уже був…

– Спад?

– Ну не хочу казати якимись поганими словами, але це вже якісь відходи суспільства, які там якось потрапляли в армію, на жаль.

– А чому це сталося після 23-го року? Тобто це програна інформаційна кампанія, це неправильно побудована взагалі мобілізаційна система? Тобто зрозуміло, що перший рік-два дуже багато що трималося, в принципі, на почутті патріотизму. Мені так здається. Не знаю, якщо я помиляюсь, можете мене поправити. То після цього все перейшло більше в площину страху? А мотивація має ж будуватися на чомусь іншому ще.

– Моя думка з цього приводу – це такий багатовекторний інтегрований показник, який не можна сказати, що щось одне вплинуло на це.

Дуже важливий формат, який на це впливає, – це обов'язково робота п'ятого управління ФСБ.

Тобто вони цілеспрямовано накидують інформацію, вони розділяють суспільство, вони розказують, що там смерть, там то, там те, що вони мають розказувати.

З іншого боку, в мене було зовсім недавно одне таке цікаве знайомство. Я зустрівся з цією людиною на ТЦК в 225-му полку. І я з ним розмовляв. Він мені розказав, що він ходив і в 22-му році на ТЦК, і в 23-му році на ТЦК.

А потім в якийсь момент він припинив туди ходити. І так сталося, що він не оновив інформацію свою в "Резерв+". І так сталося, що його перевірили і відправили в 225 полк.

Я бачив, як він реагував на все, що відбувалося навколо. Я приховано бачив, тому що він не знав, хто я такий.

І я бачив, як він на це реагує. І я скажу, що він уже, звичайно, уже в цій ситуації, коли він прийшов помирати. Треба не помирати приходить, треба захищати країну. І це основна теза, про яку я безустанно продовжую говорити. Треба шукати своє військо, шукати своє місце у війську і захищати свою країну. Оце важлива історія.

Де взяти мотивацію? Шукати внутрішні ресурси, створювати курси мотиваційні, виступати перед новоприбулими, займатися їхніми задачами, підключати військових омбудсманів, яких ви дуже любите.

– Я не говорила, що дуже люблю, я вам процитувала.

– Дивіться, вони в мене викликають таку суперечку.

От знаєте, є люди, які дуже переймаються, наприклад, тваринами в тих містах, з яких поїхали люди. Розумієте? Тобто, наприклад, зараз мова йде про Костянтинівку, да? Тобто в Костянтинівці жило до війни 100 000 людей. Приблизно. Потім хтось забрав свою собаку, хтось залишив свою собаку.

І оці свори собак бігають по Костянтинівці. Це свори. Вони там різні. Є добрі, є породні, є безпородні, є дворняги, різні. І люди, які опікуються цією історією, вони опікуються дуже класно. Вони про це говорять, але собаки, як бігали там в Костянтинівці, так і бігають.

Тобто я б, напевно, переформатував їхню діяльність з точки зору не просто давати оцінку, а якось брати участь в цьому процесі.

Ну, я про військових омбудсманів, так? Тобто, не знаю, відкривати притулки, забирати цих собак, привозити їх, роздавати їх людям, от щось робить, крім того, щоб просто говорить.

І оце моя основна думка. З приводу того, що там все небезпечно, все якось сталося. Воно мені теж не подобається. Всім, хто дивився, коли оцей чувак бив цеглиною по машині…

– Це вандалізм, це в принципі неприємно.

– Це істерика, да. Ну, тобто як до цього ставитись? Ну, його треба наказати, тому що він там зробив щось не те згідно з Кримінальним кодексом, Адміністративним дати йому оцінки юридичні і фізично якось його наказати відповідно до нормативних документів. І треба, щоб це довели до кінця, і все.

– А ви згадали про новоприбулих військових. Я знаю, що ви зараз проводите для них мотиваційні зустрічі. Я так розумію, що це ваш новий трек зараз у війську?

– Це трек, який я люб'язно підхопив з подачі главкома.

– Так от, можете розказати трошки детальніше, що ви спостерігаєте на цих зустрічах, в якому психологічному стані приходять найчастіше до війська? Ви відчуваєте, що відрізняються ті військові, які зараз приходять, від тих, які приходили раніше? Що ви їм говорите? Як ви їх мотивуєте, направляєте, підтримуєте?

– Ви стільки питань задали, що я не знаю, на яке перше відповідати.

По-перше, кожна аудиторія вона різна, навіть в рамках одного центру. Тобто в одному взводі можуть бути сержанти, які служать уже багато років, і їх відправили на цей напрямок, тому що у них були не закриті документи по БЗВП, і вони їх проходять.

А в другому взводі більша частина буде бусифікованих. І вони після того, як потрапили на ТЦК, добровільно знайшли собі якісь підрозділи і уже прямують в ці підрозділи.

Третя частина буде просто всі бусифіковані, в яких буде 1% небусифікованих. І це все три різних аудиторії з трьома різними болями.

Як я до цього ставлюся? Мені подобається, що ви мені задали це питання.

Перше, що я роблю, – це я оцінюю аудиторію для того, щоб зрозуміти, з якими болями мені з ними говорити.

– Ви це можете візуально одразу зрозуміти, чи ви якось готуєтесь до того, хто перед вами сидить?

– Я можу дуже багато готуватися, але навіть якщо ми порівнювати будемо в нормальному суспільстві, я зазвичай питаю: "Який середній вік, звідкиля вони, хто вони?" – то це одна історія.

А друга історія – там навіть цієї інформації немає. Одну з останніх лекцій, яку я читав, – це була саме "Скеля". І я питав, як вони розподілені, відповідно, який у них середній вік, звідкиля вони, російськомовні, україномовні. От такі параметри я описував, цю аудиторію, і розумів, як вона формується. Я готуюсь.

Ви маєте розуміти, що основне, що основний біль, який є у цих всіх людей, які зараз прийшли – це вони бояться померти. Тобто це страх смерті.

І перше, з чим я починаю займатися, що я їм мотивовано намагаюся донести, що ризик їхньої смерті дуже невеликий. Дуже невеликий, якщо вони будуть виконувати всі засоби безпеки і те, що вони мають робити. Це перша історія.

Потім друга історія. Я починаю розгортати з точки зору, що вони можуть робити, які у них можуть виникати можливості, як вони їх можуть створювати або не створювати, що вони можуть думати, куди вони можуть рухатись і так далі. Тобто оце друга частина.

А далі уже по ситуації, з точки зору того, який я отримав зворотній напрямок по першому блоку і по другому блоку, я вже налаштовую якось з точки зору, що, слухайте, в нас зараз війна і треба, ми козаки і нам треба захищати нашу країну, тому що ми козацького роду. Чому у вас викликало це таку посмішку?

– Ні, це класна аналогія. Тому це посмішка підтримки того, що ви говорите. Які найчастіше питання вам задають новоприбулі військові?

– Слухайте, там багато питань. Це живий діалог, коли я розповідаю щось про свій досвід, про те, що я переживав, що було, як я це пережив, про що я думав, як я мотивував, що я робив, з ким я ходив, які були думки.

Тобто це такий networking, коли ти фізично, використовуючи свій досвід, намагаєшся витягнути з них їхні очікування, якось обробити і дати якийсь зворотній зв'язок. Оце, в принципі, так, як це відбувається.

А далі це уже не канон, не шаблон тобто це жива бесіда, яка зазвичай відбувається від півтори до трьох годин.

– А що робити з тими, хто психологічно не готовий? От людина боїться. І це зрозуміло, страх померти – це природній страх, який у нас є.

– Всі бояться померти. Я боюсь померти, ви боїтесь померти, оператор боїться померти. Всі бояться померти. Тут питання в тому, як цей страх владнати і як до нього звикнути.

– По війську допомагають далі з цим страхом і іншими страхами, переживаннями справитися? Чи це більше відповідальність командира?

– Є допомога якась від війська. Ну, дивіться, мене ж уже позвали, уже прийшла допомога, тобто вже якась допомога є.

– Але це одна розмова, да? Чи достатньо цієї однієї розмови? Я просто комплексно про це питаю.

– Ні, недостатньо. Розмов цих недостатньо. Це має бути робота. І має бути робота на рівні командира підрозділу, який фізично цим має перейматися, жити і розуміти, як це відбувається.

– Ви згадали "Скелю", це була одна з останніх лекцій ваших, да, наскільки я зрозуміла.

А після цього публічного розголосу скандалу, який відбувся довкола "Скелі", які зараз настрої там? Що ви очікуєте, буде далі зі "Скелею", враховуючи, що журналістське розслідування, яке вийшло, все ж таки викликало резонанс, викрило багато проблем, які там можуть бути або, можливо, неправильно інтерпретовані чи, навпаки, неправильно прокомуніковані?

Це така історія, яку ще треба розбирати довго, але що конкретно, як це вплине на роботу "Скелі" станом на зараз?

– Є дуже важливий момент, відповідаючи на крайні ваші питання, як це вплине на роботу, що типові військові вони завжди виконують задачу.

Тому всі ці передумови, про які ви говорите, вони все одно будуть виконувати свою задачу.

З точки зору, як це впливає на поточну задачу: вони зараз займаються знаходженням людей, які робили оцей негативний вплив, і фізично їх відсторонили від цих задач, прибрали їх від цих задач і якось там їх наказують, да.

Паралельно йде розслідування. Одне від омбудсманів, друге від ДБР, третє від Генштабу. Тобто зараз саме в цей момент оці розслідування всі якось відбуваються.

Тобто вони як виконували задачі, так і виконують це, відповідаючи на крайні ваші питання.

Друге питання – вони зараз займаються розслідуванням для того, щоб покарати тих людей, які підставили таким чином "Скелю" під суспільний розголос. В цілому якось так.

З точки зору "Бабеля": мені прикро, що основна частина їхнього розслідування базувалася на показах двох людей з наркозалежністю. Тобто фізично, якщо так почитати суть цього процесу, то було дві людини, які відкрито дали покази, на яких базувалася решта процесу. Інші люди вони десь там існували, але про них ніхто не знає.

Тобто, з точки зору знову-таки, що там були такі, знаєте: а точно всі від пневмонії, чи не точно всі від пневмонії?

Після цього розголосу я спеціально поїхав в 225 полк і втихую зайшов в бліндаж, і провів там дві доби.

– Вас не впізнали?

– Там трошки друга аудиторія, розумієте? Тобто трошки друга аудиторія, відверто скажу.

І побачив, як відбувається ця історія в 225. Паралельно ще я з'їздив в 169-й навчальний центр і там провів...

Кругом проблеми одні і ті самі за рахунок того, що повітряні тривоги постійно, людей завжди заганяють під час повітряних тривог в бліндажі, під землю. Бліндажі погано провітрюються, і за рахунок того, що у них низький імунітет, великий рівень інфікованості і низький рівень провітрювання, всі кашляють.

Тобто я прокинувся вночі в 225 від того, що просто стояв кашель у бліндажі. В бліндажі на той момент було 28 людей. Третина з них кашляла постійно. Кашляла постійно, знаєте, коли так кашель... І я прокинувся від цього.

Що далі відбувається? А далі відбувається проста історія, що втікають зазвичай в СЗЧ виключно з больнички.

Тому підрозділ, знаючи цю історію, відправляє в больничку ну уже самих-самих тих, кого вони самі не можуть вилікувати. Що, врешті-решт, призводить до того, що оця й невелика частина СЗЧшників, яка у них є, вона саме з больнички, а відправляють вони туди самих хворих.

Тобто це не так, як у вас: трошки нежить з'явилася, ви почали щось пить, чайок, пирскать носик і приймать вітаміни для того, щоб поправити своє здоров'я.

Там трошки все не так. Тобто там всі продовжують жити своє життя, починають заражати одне одного, заражати, заражати, заражати. Врешті-решт, хтось, завдяки своєму низькому рівню імунної системи, доводить себе до стану, коли у нього пневмонія, і, врешті-решт, його з пневмонією відправляють в больничку.

І якась частина висока від цього помирає. І це стосується не тільки "Скелі", це стосується всіх навчальних...

Так що, якщо ви хочете зробити якусь мега в цьому напрямку історію, то ви можете знайти якогось лікаря, який працює у військовому госпіталі. Він вам дасть статистику, скільки людей помирає від пневмонії у військовому госпіталі. Там будуть сотні людей. Я відкрию вам секрет.

– Ви про це знали до цих матеріалів?

– Ні, до цих матеріалів я не знав про це. Це я так підійшов, реагуючи на те, що я почув від журналістів. А журналісти відмовились від цієї історії. Вони сказали: "Ні, це дуже небезпечно, ми не поїдемо. Це дуже dangerous".

– А поїхати туди під таким прикриттям – це була ваша ініціатива? Чи ви це обговорювали з головкомом?

– Це була моя ідея.

Не з головкомом я це не погоджував. Це була моя ідея, яку підтримали, і фізично це було реалізовано.

– Ті висновки, які ви зробили, якось будуть використовуватися?

–  О це ви вперше ви їх почули зараз в прямому ефірі. Це отакий ексклюзив.

– Інсайд. Добре. От ви почули, зробили якісь висновки, ви цю інформацію донесете вищому керівництву?

– Я доніс всім. Ні, вищому керівництву не треба знать, скільки людей з пневмонією в війську, да? Це треба доносити людям, які опікуються частинами.

Тобто частині я сказав, що треба покращити провітрювання і треба на систему роздати вітаміни. Вони кажуть: "Ой, у нас все є, а вітамінів немає".

Ну давайте, оце буде остання ваша проблема – як купити вітаміни. Ну, чесно.

– Ну якщо все дійсно може вирішитися так, то це найменше, да, з тих проблем, які були озвучені.

– Вирішити це не зможе. Це може зменшити літальні випадки, тому що люди там різні. По людям можу окремо вам розказати, яка історія.

– Розкажіть, будь ласка.

– Тобто третина – це наркомани, алкоголіки. У різній стадії.

– Це ви з тих хворих чи...

– Ні. Це загальна частина тих, хто заїжджає сьогодні серед новоприбулих. Тих, кого захищали ці львівські хлопці, які стрибали на машині. Третина – це наркомани, алкоголіки. Вони потрапляють в серйозну систему, де їм просто повністю позбавляють джерела поповнення цих засобів. Тобто і алкоголю, і наркотиків там не дають.

Вони починають лікуватися насильно. Ну, як насильно? Їм лікар дає снодійне, обезбол, їм погано, їх крутить.

– Тобто чекайте, там коли вони туди прибули знають, що вони такі?

– Дивіться, ви бачили хоч одного наркомана? От ви особисто?

– Бачила.

– Да, ви бачили, які у них симптоми?

– Ну їх неозброєним оком видно, особливо людина, яка не вживає короткий період і як вона виглядає в цей момент… дуже, в принципі, можна легко ідентифікувати її серед інших.

– Да, їм не дають ні алкоголю, ні наркотиків і починають їх лікувати. Лікувати за рахунок того, що їх просто утримують. Утримують достатньо жорстко. Тобто втекти звідтіля не можна, отримати передачу туди не можна, по телефону комусь сказати, що пришліть мені наркотики, не можна.

Отак. Тобто це проблема суспільства, яка передалася на армію.

А омбудсмани про це якби так між собою так переглянулися і сказали: "Ну да... Ми за все хороше проти всього поганого".

– Про це говорили, коли я в вашій колонці читала, що сьогодні армія стає відзеркаленням суспільства. Тобто ви про подібне?

– Це прямо як на білому листі. Фізично це так і є.

І потім третина – це такі злосні ухилянти, які оце стрибали на машині. Оце такі, які б'ються, яких доганяють, потім сутички виникають. На це все боляче дивитися, але таких десь теж третина.

І третина таких нормальних мужиків, які там десь працювали, там хтось працював трактористом, хтось якимсь підприємцем. У всіх своя історія.

– Банкіром?

– Ні, банкірів там немає, на жаль.

Хочу вас розстроїть. Тільки не плачте зараз. Якщо будете плакати, я вам дам другу скельку, щоб ви так одну скельку...

– Я якось зі своїми емоціями справлюсь. Тобто це ви такий назвали зараз зріз, в принципі, по всім підрозділам, я так розумію?

– Да, це по всім.

– Третина з людей із залежністю, третина людей, яких змусили, але це був не їх вибір...

– Не просто не їх вибір, які активно чинили супротив.

– Чинили супротив. І ще третина тих, хто, в принципі, зробив цей вибір.

– Теж не хочуть, але, ні, не зробили вибір.

– Змирилися з долею.

– Теж не хочуть. Які займалися якоюсь волонтеркою, щось комусь робили, щось брали участь, але в цілому вони теж не хочуть, але вони теж уже там. Ну не зробили "Резерв+".

– А якісь трансформації між цими таборами, не знаю, відбуваються з часом?

– Ти, коли сидиш в одному бліндажі, то трансформація виникає в любому випадку. От уявіть собі, ви зустріли такого наркомана, потім вас положили з ним насильно в ліжко.

– Історія погано починається.

– І ви з ним спите одну ніч, другу ніч, третю ніч. Я кажу: "А на вас впливає те, що наркоман з вами лежить?"

Кажу: "Ну, впливає, в принципі".

А як він вас трансформує? Наркотики ви ще не почали приймати, але ви постійно чуєте від нього якісь скарги, що йому там болить печінка, нирки, ще щось.

Ви якось йому намагаєтесь допомагати, вас він дратує.

– Ви знаєте...

– А ще він починає кашляти потім.

– Да, але кашляє він не від того, що...

– Ні, він кашляє від того, що у нього слабка імунка.

– Так. А от те, що ви говорите, воно, в принципі, все логічно, але мені особисто якось от тригернуло, що ви якось так людей з залежностями дуже так списуєте до якогось такого прошарку, які, в принципі, вже ні на що не здатні. Ну, тобто людина ж може бути і освіченою, і нормальною, да, вона стикнулася з рядом якихось проблем, не справилася з ними, через це в неї сформувалась залежність. Але людина ж може бути абсолютно нормальною. Ні?

– Дивіться, я до цього ставлюся… От в мене до цього такий державний погляд. От я вважаю, що якщо треба десь робити активні штурма фізично, да, тобто ми ж не відміняємо, що нам треба робити активні штурма, так от, якщо відправляти в активні штурма, краще відправити таких людей, ніж просто 20-тирічних хлопців. Це моя особиста позиція.

– А чим ви це пояснюєте для себе?

– А я нічим це не пояснюю. Я просто... Це моя позиція.

– Вам їх не шкода?

– Ні, мені всіх шкода. Мені, всіх шкода. Але я кажу, що якщо приймати таке рішення – або так, або так, то я прийняв рішення отаке. Мені їх шкода, і тих, і тих, всіх шкода.

Але ми не можемо сьогодні боронити країну без того, щоб відправляти на позицію піхотинців. Всі, напевно, думають, що воно якось само там має розсмоктатися. Дрони якісь прилетять, когось розіб'ють.

–  Роботи з’являться.

–  Да, роботи з’являться, приїдуть, всіх розстріляють. Тільки так не буває.

Буває, от якщо там позиція українська, то це значить, що там десь є наш піхотинець. Якщо десь є наш піхотинець, його туди треба відправити.

А за рахунок того, що вони теж хочуть вибити нашого піхотинця, туди теж залітають дрони, арта і так далі. Їх знищують, да? Тобто якась частина.

Пам'ятаєте, нещодавно главком сказав, що треба ротації робити, щоб людина не була більше якоїсь кількості днів? Тобто людину треба звідтіля вивести, а нову завести.

Так от, якщо оцю нову завести, так от я вважаю, що оцих нових, яких треба завести, краще відправляти отаких людей із залежностями, ніж просто умовно якихось молодих людей, яким 25 років.

– До речі, а про прошарок людей, яких беруть з місць позбавлення волі, чи з'являється їх зараз більше у війську? Як до таких відносяться всередині війська?

– Як до таких відносяться...

Дивіться, вони знаходяться в спеціальних підготовчих центрах. Воно все поряд, але вони не інтегруються в загальну мережу.

Чому? Тому що серед них рівень наркозалежних майже стовідсотковий. Це перша історія.

Друга – у них трошки інші правила життя, і їх неможливо інтегрувати з основним складом.

Тому, як правило, в навчальних центрах, які знаходяться при бригадах, ця історія розділена.

Чи більше їх стає? Загалом я не думаю, що їх там прям принципово більше. Я так відчуваю, що це рішення по залученню цих людей було десь реалізовано в 24-му році.

І фізично серед них є дуже гарні люди, просто космічно гарні люди, дуже мотивовані.

Є частина, яка намагається якось відпетляти від армії, від тюрми. Це така теж є частина.

Але глибоко я в них не понурювався, тому що з ними не проживав в бліндажі, так як з цими. Але розмовляв з командирами, які ними займались, які їх відбирали. І це прям про це можна кіно знімати.

– Ви вже торкнулися теми того, що для того, щоби міняти військових на передовій, була ротація, треба на заміну когось готувати, да? Тобто ми повертаємося все одно до теми мобілізації, власне, те, як вона зараз у нас побудована.

А чи могли б ви зараз окреслити, можливо, ключові проблеми чи що не так у нас з мобілізацією? Як би ви їх окреслили в якісь три напрямки, наприклад? От якщо це виправити, можливо, ми зможемо щось змінити.

– Я зрозумів.

Дивіться, я не зможу мотивовано вам сказати, що саме не так, тому що для того, щоб мотивовано сказати, треба, знову-таки, понуритися в цей процес.

У мене є мій побратим, з яким ми служили колись в 68-й бригаді. І він зараз очолив Солом'янський ТЦК.

І він зробив достатньо багато реформ в самому ТЦК, які змінили прям правовий статус.

Він, наприклад, не бере ВІЧ-інфікованих, туберкульозних. Цих всіх не бере. Крім того, не бере людей старше 50 років.

Крім того, він багато зробив всяких історій, які на перший погляд непомітні, тому що це один ТЦК, а їх в кожному районі свій.

Там, не знаю, припинив п'янство в ТЦК, налагодив в онлайні довідки, щоб все відбувалося сьогодні на сьогодні. Крім того, підтягнув службу реабілітації. Тобто там багато процесів, я з ним спілкувався, але для того, щоб відповісти знову на це питання, вам треба просто звернутися фахово до нього. От прям це буде правильно з точки зору того, чим займатися.

На мій хлопський розум основна проблема – це несправедливість. Несправедливість –це недовиконання правоохоронними органами ситуації, коли вони не можуть довести різні порушення в ТЦК до фінального кінця.

– Несправедливість. От тут можете розказати цю тезу, коли людей туди силоміць…

– Ні, не коли людей… Коли бачимо, що якийсь голова ТЦК кудись поїхав, десь у нього будинки в Іспанії, якісь він там мільйони, мільярди нажив, що їх не садять.

– Явно корупційні якісь моменти.

– Да, точно корупційна складова. І цими історіями ніхто не займається. Або займаються якось, не доводять їх теж до кінця. Може там друга, вторинна корупція складається, я вже не знаю. От я думаю, що це найбільша проблема.

Тобто якщо цю проблему подолати, то вона вирішить левову частину решти проблем.

– А оцю норму, яку ТЦК там мають виконувати, виконує ваш побратим, враховуючи, що він змінив систему?

– Да. Я з ним розмовляв буквально декілька днів тому. У нього там план на день – 12 чоловік. От він план на день дає. На Солом'янський район. 12 чоловік.

– Це така, в принципі, норма десь по всім ТЦК?

– Слухайте, не задавайте мені питання, на які я не впливаю і не розумію, звідкіля вони беруться. Я не знаю, чому 12, чому не 13, чому не 14 чи чому не 10.

Ви мені задаєте питання, в якому немає суті своєї, да, розумієте?

– Це було риторичне питання. Я не закликала вас до відповіді, тому не реагуйте так, будь ласка, з усією повагою тільки.

Тобто, в принципі, оця ситуація, яку ви навели, вона залишає такий якийсь прошарок оптимізму, надії, що, в принципі, ще не все у нас втрачено, да? Тобто навіть маючи стільки, не знаю, травм, прикрих інцидентів з ТЦК, з окремими людьми, які влаштовують подібні провокації, як було у Львові, все ж таки ще можна на щось вплинути і змінити.

– Дивіться, ви пам'ятаєте весну 22-го року?

– Пам'ятаю.

– Де ви були в березні?

– Під Києвом.

– Я був і під Києвом, і в Києві. Так от тоді у нас була проблема. Тому що ми не могли сидіти тут, на Музейному провулку, і знімати це інтерв'ю, тому що тоді була проблема.

А поки у нас такої проблеми немає, у нас не все втрачено. У нас наш український народ чинить опір другій армії в світі.

Чи все у нас погано? Да, у нас є певні проблеми, да, у нас є певні задачі, які треба вирішувати. Ми їх якось вирішуємо, але з точки зору того, що в нас не все втрачено – в нас все гаразд, насправді.

Да, є задачі, є СЗЧ, є багато всяких кейсів, якими треба займатися, але ми з цим всім якось ладнаємо. У нас це відбувається. Це дуже важливо. Тому у нас не така ситуація, як в березні 22-го року.  Це дуже важливо.

– Дякую вам дуже за це інтерв'ю. Насправді хотілося залишити якусь таку нотку позитиву трошки на кінець нашої розмови, бо, насправді, проблем в суспільстві і між суспільством і армією – прірва між життям цивільним і тим, що відбувається на фронті, вона росте. І ми це бачимо, тому що суспільство, можливо, в чомусь не зріле, до чогось було не готове.

Але головне, щоб все одно залишалася повага один до одного і щоб кожен на своєму місці все ж таки намагався щось робити для того, щоб наближати перемогу.

– Я вам скажу так, що навіть я готовий всередині себе, навіть коли цієї поваги зовсім не буде, жити все одно з цим.

Розумієте? Тобто я кажу про те, що якщо поваги зовсім не буде, я і на це готовий, всередині себе. Я не чекаю якоїсь поваги.

– Заради глобальної мети?

– Мені достатньо… Да, і якщо навіть... Хотів сказати, мені достатньо, що в мене безкоштовна парковка в Києві, і цього мені достатньо. А потім подумав: а якщо, відмінять безкоштовну парковку? Ну, мені все одно і цього буде достатньо.

Дивіться, у нас дуже важливий момент.

Нам не можна зараз здаватися тільки тому, що якийсь ідіот у Львові вискочив на машину, почав цеглиною валить по машині.

І мені не дуже подобається, як хтось інколи якось ставиться до військових. І я на це теж готовий. Це не може бути історією, яка мене колихне і скаже: "Все, я тут все кидаю, я поїхав за кордон". Це не той момент.

Ми зараз в дуже гарному становищі з точки зору армії. Ми зараз маємо підхватити це і наростити для того, щоб витягнути цю історію до кінця.

Оце мій фінальний underline. Це дуже важливо, тому що якщо ми будемо ходити, розповідати: там то не так, то не те – всі процеси мають закінчитись якось, і все.

– Так і запишемо. Дякую.

– Дякую.