“80% мого оточення, найближчих людей, і чоловіків, і жінок – на війні”. Інтерв’ю “Шелтера” з Яніною Соколовою

– Ми з вами записуємо цю розмову, коли все гримить у тому, що сталося з екс-комбригом 155-ї. Перед тим був полк "Скеля". Перед тим – Третя штурмова. І я бачу вже, як росіяни, звісно ж, використовують ці інфоприводи для того, щоб нас зламати, для того, щоб дискредитувати військо. Ви особисто в своїй роботі як розмежовуєте, що варто висвітлювати, що ні, і як це робити?

– Якщо є теми, які не стосуються геополітичних ризиків, не отримати нами допомогу з-за кордону, я зараз говорю про толерантність і виваженість в оцінці західних партнерів, сусідів з Європейського Союзу і спільноти, і тих, хто нам надає свої летовища, ділиться системами ППО і все решта. Я маю на увазі зараз найближчий приклад – Польщу. Толерантність у висловлюваннях, хоча хочеться дуже жорстко про це сказати. То ми говоримо так, як є.

Що стосується війська: ми або змінюємось, або ми зникаємо як країна.

Чому? Тому що це все несе за собою сумні наслідки, починаючи від мобілізації, коли українці спостерігають за всім цим трешем, пов'язаним зі 155-ю, зі "Скелею", по телебаченню, в ТікТоці, всюди.

Це не означає, що не треба це показувати. Це означає, що це погані приклади того, як не тільки з допомогою медіа, але й з допомогою так званого сарафанного радіо майбутні військові так і не стають ними, тому що вони тупо бояться іти служити.

І плюс історія з ТЦК, нарізаними відео, які додають жару в соціальних мережах, особливо в ТікТоці.

Зараз мережа номер один – це TikTok по відображенню військової теми. Причому росіяни вклали туди стільки ресурсу, що, я думаю, що це співрозмірно з п'ятирічним бюджетом Міністерства культури України на один сезон, аби цю тему активно там проганяти.

Тому військо українське і військові – це найкращі люди нашої країни. Це ті, хто своєю кров'ю і здоров'ям нині виборює нам майбутнє. Ми маємо дбати про них і захищати.

Я відчуваю персональну відповідальність в тому, що ми робимо, аби захистити воїнів. Тому ми розказуємо про все. Більше того, ми вмикаємо тих, хто не боїться.

Моя пошта зараз переповнена листами від дружин, сестер, знову жінки пишуть, матерів хлопців, які або загинули, чоловіків, які загинули, або поранені, або нині служать в тій же "Скелі". Переповнена. Просто в мене пошта переповнена.

Я все це збираю і віддаю омбудсману, але це сумно. Так не має бути. Оте, що я там читаю, синхронізується з розслідуванням Катерини в "Бабелі", але це важко читати.

Чи потрібно про це говорити? Потрібно говорити. Якщо ми не будемо говорити, то нічого не буде мінятися. Ось і все.

– Мені особисто, як людині, яка далека від військової сфери, звісно, в мене є чимало друзів військових, але я іноді думаю, як нам пояснювати ці складні теми дійсно суспільству. Тому що, з одного боку, щоб щось змінювалося, не можна замовчувати і потрібно ці теми порушувати.

А з іншого боку, от я згадую, коли сталася історія з серією відео, які виклав Маркус. Я знаю, що ви спілкуєтеся так само, і я їх продивилася, і зрозуміла, що попри те, що в мене є якась база, тобто я в певних процесах знаюся все-таки через роботу, спілкуюся з військовими, але я все одно не можу оцінити. Я намагаюся вникати в ці хитросплетіння, так би мовити, але з точністю я не можу сказати, що, да, от воно є так, або там хто винний в тому, що воно так є. І я почитала коментарі під цими відео.

І що мене відверто нажахало, коли частина населення, втомлена, збурена, пише, щоб вони здохли, бажають смерті іншим діючим військовим, які негативно висвітлені в цьому відео.

І навіть якщо, наприклад, це так все, як пан Маркус розповідає, з іншого боку я сиджу і думаю: "Люди, ви явно не фахівці. Я дуже сумніваюся, що ви у війську, або я навіть сумніваюся, що ви близько тотожні до цього, що це не просто диванні критики, які включили собі складне відео під попкорн і просто слідкують". Тобто це, я не беру фактор ботів.  Що з цим робити?

– Ми живемо в демократичному суспільстві. То в нас немає заборони на коментарі і покарання за коментарі в соціальних медіа, месенджерах і мережах. Тому, слухайте, якщо це пишуть боти, то їхня мета – аби ми про це говорили.

Якщо це пишуть реальні люди, які не розібралися в темі і дають свою оцінку, вони мають на це право. Кожен з нас в цій кімнаті, поза нею, має право висловитися в нашій демократичній країні.

Зрештою, за таке майбутнє, за такі цінності ми нині воюємо – не тільки зберегти націю, але зберегти з тим рівнем свободи, який воно є. Чи звертаю я на це увагу? Так.

Наші відео, через те що ми маємо мільйонну аудиторію... От буквально вчора мій колега дав нам цифри за Facebook. Тільки Facebook – це розсадник просто коментаторів різних, і їх там сотні тисяч. І велика частина – майже 30%. Це велика цифра – з них боти. От у нас було 44,7 млн переглядів за 28 останніх днів. Тобто фактично 45 млн переглядів за місяць. У цих 45 млн під кожним відео є купа коментаторів, причому явно не завжди адекватних. Наша аудиторія, наші глядачі – це розумні люди, патріотичні, мислячі. І ми зважаємо на коментарі, але ми чітко бачимо, хто це пише, що він пише, з якою метою. І я би хотіла дуже нагадати нашим глядачам, що ми зараз живемо, окрім того що у війні фізичній, ми живемо ще й у війні гібридній через соціальні медіа.

Кожна історія конфлікту, пов'язаного з Україною, будь то історія з Польщею або Сполучені Штати, або внутрішня історія зі "Скелею", вона супроводжується підігрівом з боку росіян. Тому ретельно аналізуйте тих коментаторів, яким ви хочете відповісти.

Їхня мета – щоб ви відповіли і щоб гілка оцієї дискусії, в принципі, щоб вона виникла. Сумнів, дискусія, реакція, поширення всього цього. Варто бути інформаційно-гігієнічними, але заборонити це ми не можемо.

– Але так, щоб підсумувати, тверезій частині, свідомій аудиторії, певно, треба просто пояснювати, що армія – це зріз суспільства і там є абсолютно різні.

– Абсолютно. Дивіться, от зараз ми пишемо нашу розмову. Перед цим я зранку робила випуск, наш щоденний, на моєму YouTube. І я зараз з вами говорю, а команда це монтує.

І от я до вас під'їжджала. Попри те, що йде розслідування, продовжується стосовно "Скелі", і трансформація "Скелі", і 155-а, розслідування з приводу цього пана і його дружини теж. А 25 км просування вперед, а полк "Скеля" звільняє близько десятка населених пунктів на Дніпропетровщині.

– Реальність, яка існує на одній…

– Я про те кажу, що ми не можемо фарбувати в біле і чорне у війську всіх людей. І їм це дуже сильно неприємно.

Я знаю Олексія Братущака, який, можливо, зараз подивиться цей ефір. Якщо ви введете "Скелю" десь в опис, то все, що пов'язано зі "Скелею" – це робота аналізувати Олексія, прес-секретар "Скелі", голова пресслужби "Скелі".

І я знаю, що йому дуже сильно неприємно, бо він знає, що є і інші, окрім тих, хто все це вчиняв по відношенню до військовослужбовців – і тортури, і вбивства, і все решта.

І от зробити так, аби ті інші не страждали від попередніх, мені здається, ми можемо тільки конкретно називаючи імена конкретних людей, які причетні до цих побоїв. А зараз в тому числі командування "Скелі", мені це дуже сильно не подобається, і я хочу це проговорити. Воно займається прикриттям і відсутністю висвітлення конкретних прізвищ, які знають всередині військові і які не знає суспільство.

Я ці прізвища маю, бо мені про них пишуть близькі військових, над якими знущалися, або які померли, померли нещодавно, які хворіли з пневмонією, сиділи там в ямах і все решта. Вони мені про це пишуть. І я виходжу на контакт з прес-службою. Це зараз про військо, теж про підходи. І кажу, що ось у мене є дані щодо певного персонажа. Ми його знайшли… де він, цей персонаж… військовий, який командував цією ротою... І ми хочемо з ним поговорити.

Я знаю, що є презумпція невинуватості, але мені би хотілося сам на сам поговорити з людиною, яку, на думку моїх підписників і їхніх родин, вважають винною в цих тортурах. Командування мені відмовляє, він мені відмовляє. І таким чином ми не можемо навіть влаштувати обговорення, майданчик обговорення цього кейсу.

Чому це сталося? Звідки ці правила? Як здійснюється субординація? І найголовніше питання. Якщо таке, як корупція, та якщо у нас є "Міндічгейт", то значить десь там, на горі, люди, які приймають рішення в цій країні, дали добро. Нехай не таке пряме, де прийшли, сказали: "Альона, даю тобі добро на здійснення корупційних схем навколо будівництва споруд для захисту енергомереж". Не так.

– Знали і мовчали.

– Знали і мовчали. Дали можливість, знаючи, що ці люди можуть бути причетні до корупції, покривати їх і пропонувати адмініструвати ці питання, бути смотрящими від когось. Це теж опція. Але що це буде здійснюватися в таких масштабах, я думаю, що деякі перші особи нашої країни могли і не знати, але це вони несуть відповідальність, це вони винні.

Так само, як і Генеральний штаб, який призначає тих командирів, в підпорядкуванні яких є люди, які вчиняють ці тортури. У мене тут добірка в телефоні, і я таке тільки на відео з русаками бачила. Це неприпустимо. Такого не може бути, якщо ми не будемо про це говорити, боючись, що хтось щось там на Росії про нас скаже. Та уже вони, я їх досліджую з 17-го року, уже вони таке про нас говорили.

– Все одно будуть казати незалежно.

– Абсолютно. Ми маємо говорити. Ми маємо говорити і показувати, що ми це виправляємо. Ми маємо говорити, що так, Укроборонпром і люди з Укроборонпрому допустили помилку страшну, яка призвела до жертв, розмістивши сховок з боєприпасами у Вишневому. І це ці люди винні. І вони несуть покарання. Ми не приховуємо цього. Ось так само і тут. На горі, в Генеральному штабі зокрема, і це теж проблема.

Вже завершуючи цю тему, я хочу її проговорити. Існує радянська система, і в цій радянській системі ми не маємо виносити оце от "мусор із ізби". Оця от фраза.

І вона така, що розповсюджується на правила, які створені головнокомандуючим і генералами радянськими, які досі сидять в цій системі, на жаль.

Тому там, якби головнокомандуючим стала людина нової формації, якби головнокомандуючим став Андрій Білецький або Редіс, повірте, система працювала б інакше.

Ці би люди просто боялися щось влаштовувати, якимось чином карати, комунікувати, мотивувати силою і бійкою, і страхом смерті, бо вони знали, що якщо раптом хтось про це дізнається, то вони будуть не те що звільнені зі своєї посади, вони будуть викинуті із системи взагалі і ніколи в житті більше туди не повернуться. І це для них було би аргументом. Страх. У них має бути страх робити такі мордорні речі. Це неприпустимо.

А у нас страх сказати погані новини на горі. Страх сказати, що ми не можемо послати туди людей. На "м'ясні штурми", вибачте, пане генерале, тому що ці люди там загинуть і у нас не вийде на 90%.

Тому я не буду ризикувати людьми заради 10%, що нам вийде відвоювати там, не знаю, 100 метрів біля села там Мала Токмачка. Тобто це так очевидно. Цінності. Спочатку ти будуєш цінності. Це як в своїй команді, як в своїй хаті, а потім навколо цих цінностей обростає вже ваша родина або ваш механізм на роботі, як завод такий.

Там цінності вказані інші, і вони культивуються. І доки не буде на чолі цієї системи людини нової формації, ми будемо це бачити. Але в наших силах це змінювати. Чим? З боку медіа – говорити, робити розслідування, писати в соціальних мережах. Це діє. Це діє.

І військові. Я би дуже не хотіла, щоб ми жили в країні, в якій військові на вечір мені говорять: "Все, я не можу вже терпіти. Мого побратима там вбили або зі мною були тортури". А на ранок він каже: "Будь ласка, давайте не будемо це записувати, бо я боюсь, буде ще гірше". Це для мене біль, сум. І людина іде воювати своїм життям, ризикує здоров'ям і боїться сказати, що її на війні свої ж б'ють і принижують. Це злочин.

– До речі, от ви, коли домовляєтеся про інтерв'ю з військовими, чи помітили зміну залежно від того, хто є головкомом, у тому, наскільки складно домовлятися і наскільки тут виправдана система, коли ти маєш показати інтерв'ю перед публікацією? От умовно я про свій досвід розповім на попередній роботі, не називаючи імен. Інакше я підставлю цю людину.

Але до мене приходив один комбриг, який проговорив зі мною, що чи ми даємо відео віддивитися. Ми сказали, що не даємо, але виключно для військових ми робимо це для того, щоб не видати якусь таємницю, раптом щось.

Але я з ним одразу проговорила, що ви маєте розуміти, я журналістка, я не ваша подруга, я не ваша товаришка. І ми це пишемо під камерами, щоб не сталося, що умовно градус цієї розмови один, а потім людина переоцінила і мені треба там вирізати.

Я сказала, що якщо ми щось там через хронометраж підрізали і внаслідок цього ви вважаєте, що контекст там втратився, окей, ми все змінимо, зробимо, але якщо ви щось проговорите, а потім вирішите, що ні, ми не будемо це давати і на це немає об'єктивних причин, то цього ми не робимо.

І в результаті, коли ми давали віддивитися прес-секретарці, вона сказала: "Мені не подобається оцей блок питань політичних". Хоча я не задавала питання про, яке керівництво краще. Всі журналісти свідомі, які не хайпожери, розуміють, що військові не можуть відповідати на це питання, бо вони залежні, вони в цій системі.

І от вона мені сказала: "Мені не подобався цей блок політичних питань, хоча вони були дуже такі дитячі. Але я знаю, що ви з комбригом домовилися, що ми випускаємо, якщо там нічого. Тому окей". І от за це велика повага. Але все одно не буду називати там прізвище. Тим не менше, чи були у вас такі ситуації?

– Дуже показова історія, коли Валерій Федорович Залужний тільки прийшов на посаду. Я йому написала повідомлення в Facebook. І він одразу погодився. Одразу.

Тоді за його командування було дуже легко не те що записати розмову з будь-ким без 12-поверхових адапрямс з боку прес-служби і потім ще десятиденних, коли актуальність втрачає сенс, узгоджень текстів і все решта. Я зараз пізніше розкажу, це зараз так трапляється. Все було дуже сильно легко.

Мовчу про зустрічі молодих командирів з добровольчих підрозділів, які з ним ось так зустрічалися. Ось так. Тобто я сама особисто домовлялася там про зустрічі і допомогу, про Валерія Маркуса, про Дмитра Коцюбайла "Да Вінчі", вже полеглого нашого героя на щиті. Я чітко пам'ятаю, що це все дуже швидко відбувалося, і Валерій Федорович був відкритий. Валерій Федорович хотів допомогти. Він пишався, він захоплювався молодим поколінням і в них бачив майбутнє, а не загрозу.

Хочу зараз на цьому зробити акцент – а не загрозу.

– Це, як знаєте, журналісти-розслідувачі винні, а не корупціонери, бо журналісти розповіли.

– Це як я давала покази по справі Дениса Єрмака, коли ми оприлюднили плівки… І коли я прийшла в НАБУ, всіх цікавив предмет того, що було на плівках. Тобто яким чином, що ми знаємо, як Денис Єрмак торгував посадами на цих плівках. Ймовірно, він мав конкретні посади, тобто суто те, що було на плівках. А в ДБР мене питали, де я їх взяла. І треба покарати тих, хто мені їх дав. Що там на плівках – їх взагалі геть не цікавило. Абсолютно. Так. Оце така сама історія системи тут.

А зараз це інша пісня. Зараз, по-перше, ну от свіжий випадок, знову ж таки, без прізвищ, аби не підставити. Але той, хто зараз подивиться цю розмову з командування Сил безпілотних систем, з прес-служби, зрозуміє, почує і знає, про що я. Я просто вже сварилася. Я була нетолерантною і я погрожувала винести це в публічний простір.

Прийшов до мене воїн з його ініціативи. Ми давно вже товаришуємо з ним.

І це дуже ефективний, самовідданий, патріотичний хлопець з одного зі східних міст, який взагалі не був пов'язаний з військом, робив справу, яка і близько десь поруч не стоїть з автоматом і дроном, але зараз він на посаді, яка передбачає відповідальність за людей і перед людьми. Ми записуємо з ним інтерв'ю і торкаємось теми мобілізації, ТЦК. Тоді ще якраз була історія, пов'язана з ТЦК. Вони час від часу випливають, бо система ж не реформована. Ми і далі живемо в цьому треші, коли всіх змішали до купи. І дуже багато бидла і корупції в ТЦК. Дуже багато, дуже.

І це соромно, це сумно, але є адекватні люди, і вони страждають через от оцих перших. Так от, в цій розмові ми зачепили цю тему, і мій герой сказав, що взагалі нафіг треба поміняти ТЦК, його ліквідувати. Я чітко знаю, каже, що в тому районі, де зараз ми з хлопцями збиваємо "шахеди" в прифронтовому місті, я чітко знаю, скільки коштує вийти з бусу. Це п'ятірка. П'ятірка зелені. Я чітко знаю, хто ці люди. Я чітко знаю, як вони відкупилися від того, щоб не робити те-то, те-то, те-то на війні. Я чітко знаю, що частина з них і не були на війні, а могли би, бо у них кум, сват, брат. Словом, такі ознаки нездорової системи, яка і досі не реформована. Ми даємо на перегляд це. Збираються це вирізати. Це збираються вирізати… Потім оцінку роботи приватних ППО.

У нас є такі приватні загони ППО, теж оцінку їхньої роботи, як це все не надто координується з роботою мобільних груп від держави, як інколи ті приватні заважають державним, ставлячи в пріоритет захист якогось там об'єкту.

Для розуміння глядачів, тебе не знаю, ти в курсі чи ні, оці приватні ППО часто охороняють певні об'єкти. Певні об'єкти.

А є інші, від держави, які охороняють людей, не дають пройти дрону там або групі дронів вперед. Ну і ці охороняють об'єкт, наприклад, не знаю, якийсь завод якийсь. І цей завод біля, наприклад, в'їзду в зону, вже в житлову, недалеко від житлової зони, Чернігівської області, наприклад. Ну і часто неузгоджені ці дії двох цих систем ППО. І від цього стаються дуже плачевні наслідки. І він мені про це розповідає.

Коротше, вони мені кажуть: "Це там шкодить безпеці. ТЦК шкодить не те що безпеці, і ще й паплюження. І можна відкрити кримінальне провадження за образу воїнів".

– Це вже Росією мені за дискредитацію російської армії війнуло.

– Я толерантно раз, два, три. А на четвертому колі нашої комунікації – це так відбувається. Він мені говорить, я йому відповідаю. Він говорить.

Я йому кажу, що я зараз винесу це в публічний простір і ніхто в моїй країні, в якій помирають, вже померли мої друзі, воюють зараз мої близькі… Більшість мого оточення, 80% мого оточення, найближчих людей, і чоловіків, і жінок – на війні.

І я знаю, що вони і як роблять. Я знаю, ким вони є. І мені не буде ніхто розповідати, яким чином я маю кого покривати, бо командуванню прилетить зверху. Я просто йому це… Він сказав. І не мало того, втручатися ще й в мою роботу. Це те, про що ти говорила.

Ми тут журналісти, які працюють не на дядю, а на професію. Не на Ігоря Коломойського, а на професію. Є, які працюють на Ігоря Коломойського і на Офіс президента, а є, які працюють на професію. Так. Ми тут для того, щоб говорити правду.

Якою б комфортною, некомфортною вона не була. Якщо не виходить це робити, то нащо тоді мені бути в цій професії. Щоб якийсь Орест, який боїться, що йому дадуть по шапці...Ми не відкриваємо ніяку таємницю. Ми говоримо про проблеми.

– Да, я вже неодноразово, до речі, це помічала, коли ти не відкриваєш військову таємницю. Про це пишуть інші медіа. Про це не говорить телемарафон "Єдині новини". Оце інше питання.

– Так, я ж про що говорю. Це теж питання. І питання теж до телевізійного марафону.

От скажи мені, чому мій проект "Рандеву", який ми виготовляємо на замовлення П'ятого каналу вже багато років, і нехай хтось причепиться і покаже мені, що в тому проєкті ми говоримо не так, хто в ньому там що розказує і як вказує. Ніхто не вказує і ніхто не впливає на нас. Ніхто взагалі. От мені цікаво, чому він не в телевізійному марафоні?

– Тому що треба брати коментарі лише у "Слуг народу" – і все буде добре.

– Скажи мені, чому, якщо треба брати коментарі тільки в "Слуг народу", ми цей телевізійний марафон нині за гроші платників податків фінансуємо і одночасно фінансуємо існування на плаву телеканалів Пінчука, Фірташа, Коломойського. Хто там ще у нас є? Все. Основна сітка – Starlight Media, "1+1" і "Інтер".

Тобто всі ці канали, хто не в курсі, належать приватним власникам.

І зараз Міністерство культури і інформаційної політики мало, не знаю, як зараз це в майбутньому буде, але до того мало гранти і багатомільярдні суми. А ще телеканал "Дом" є… дуже сильно інтересні там передачі є. І ось оці всі гроші ідуть, наші, платників податків. Мільярди. Мільярди на фінансування і існування каналів, які під парасолькою Офісу президента роблять політичну рекламу. Є фактично… от є канал такий Ватикану. Ну, кароче, є телевізійний канал, який обслуговує Ватикан. Як обслуговує – розповідає, які там у Папи новини.

– Телеканал "Рада".

– Майже, майже, але тут більш суб'єктивно. Тобто які у Папи новини, що там, що Папа сказав, з ким зустрівся, які служби провів, які найближчі наші плани, яка команда у Папи і вообще які вони молодці. І служба в кінці. Кури несуться, Папа Римський виконує свої функції, всі будуть благословенні. Оце так у нас існує зараз телевізійний марафон. Тільки замість Папи Римського – Володимир Олександрович.

Це не окей. Так не має бути. Чому мої програми, програми Віталія Портникова і багатьох інших моїх колег, чому вони не в телевізійному марафоні? От чому? Бред якийсь. Серйозно. А ще ж аргументація, що ці канали афілійовані до опозиційних сил...

Ну, по-перше, якщо ви подивитесь на статут, наприклад, каналу, для якого ми виготовляємо, в цьому каналі є група журналістів і немає групи, яка називається "Європейська солідарність". Це якщо вони юридично мають якісь претензії до цього конкретного каналу. Окей. Якщо ці канали, що їм не подобаються, афілійовані були з таким шлейфом. Окей.

Давайте так зробимо, щоб, наприклад, проєкт "Рандеву", чесно вам кажу, мені абсолютно все одно, він може виходити на який там у них канал є в групі марафону. На ICTV, на "1+1". От хай там вийде. Я говорила з ними про це. З командою президента, з представниками: "Та, Яніна, треба подумати, звісно, ми обов'язково передзвонимо тобі". Тиша. Тобто не підходить. Треба, щоб була лояльна система. Не підходить.

Треба, щоб хтось хвалив президента і для проформи вмикалися депутати з партії "Слуга народу". І вони можуть навіть посваритися так показово, щоб різні думки були. Це так не працює.

– До речі, окреслю для нашої аудиторії. Щороку готують індекс свободи слова. І Євросоюз, підбиваючи підсумки, сказав, що у нас доволі непогана ситуація, за виключенням марафону. І вже відкритим текстом, як у нас, у телевізійників, прийнято казати, ротом вже оголосив, що треба щось робити з марафоном, його згортати. І я на цю тему після цієї заяви спілкувалася з головою парламентського комітету зі свободи слова, паном Ярославом Юрчишиним. І він мені сказав, що, звісно, це все неподобство, але вже, по-перше, бюджет затверджений на наступний рік на марафон.

Я його запитала: "А чи можна цю історію якось відкотити умовно, ну перерозподілити кошти?" Він сказав: "Звичайно, так, якби була політична воля". Ми на "Громадському радіо" з ним спілкувались. І він ще сказав, що поки що єдиний плюс, що нам дають, так би мовити, час. Тобто нам вже відверто говорять: "Це не окей", але наразі це не шкодить євроінтеграції, тому що більше наших партнерів цікавить, як ми реформуємо правоохоронну систему, податкову, тощо, тощо.

І це зараз не пріоритет, але це вже такий маячок, що щось треба робити. Але от мене в цьому контексті цікавить, наскільки на сприйняття людей негативно впливає марафон. Або тут виключно оця складова, що ми фінансуємо всю цю історію іноді там з гадалками різними, які роблять прогноз про Путіна і так далі.

– Левова частка людей отримують новини з Telegram-каналів. Таке є опитування. І це дійсно так в Україні. І YouTube зараз на передових позиціях. Телевізійний марафон дивляться приблизно 36% українців. Чи можуть ці 36% бути мотивацією, аби існував цей телевізійний марафон? Якщо згадувати їхню мотивацію, що, мовляв, він конче потрібен українцям. Вони звідти черпають новини, особливо невеликих міст. І архаїчне населення, яке не має смартфонів. У нас кожна друга бабця вже в основному має смартфон. Ну це дійсно так. В основному. Не всі, але велика кількість. Тому це не має сенсу.

Абсолютно, це не має сенсу. Це має сенс тільки як ще одна платформа для Офісу президента, окрім тих платформ, які контролюються ними в Telegram. Всі канали-мільйонники в основному, які не персоніфіковані, ну тобто наприклад, Insider.ua або там Times of Ukraine. Ну короче, всі, хто не має конкретного імені і прізвища, там "Київ-Інфо", оці всі канали, вони не мають конкретних відкритих даних щодо їхніх власників і авторів.

– Це порушення.

– Це порушення, але це порушення, як ти бачиш, нівелюється. Вони з якоїсь причини продовжують далі функціонувати, заробляти гроші. І це мільйони людей, які це читають. Чому? Бо є співпраця з Офісом. Ми вас не чіпаємо, ви пишете про нас. Це як Тищенко і кол-центри. Схожий формат співпраці.

Так, це існує, на жаль. Тому я би дуже радила тим, хто зараз подивиться цю розмову, щоб ви довіряли тільки перевіреним медіа. І це ті медіа, за якими ви чітко знаєте, хто стоїть, і в порядності яких ви впевнені.

– Сто відсотків. Зацитую вас з інтерв'ю на РБК-Live в жовтні 25-го року ця фраза: "В українському суспільстві "спляча вата" прокинулася, розправила плечі і хамськи крокує нашими містами". Ви нині такої ж думки? І хто зараз репрезентує цю "вату"?

– В стінах Верховної Ради чи в суспільстві?

– Взагалі. І як вам здається, де більше цієї "вати" домінує?

– Майже всі ухилянти, майже всі, 80%, є ватниками, навіть якщо вони говорять українською мовою. Хто такий ватник? Це та людина, яка вважає, що вона країні нічого не винна. Це та людина, яка вважає, що країна їй винна забезпечити щасливе життя, а навзаєм вона не має нічого робити. Я вже говорила сьогодні і я повторюся. Ми тільки тоді здобудемо перемогу у цій війні, якщо ми змінимось.

І якщо говорити про громадянське суспільство, то ми або для Сил оборони, або ми в Силах оборони. Мені здається, доволі проста, але зрозуміла математика. А "вата" – це ті, хто вважає, що треба просто перестать стрілять. Неважливо, якою мовою ти говориш, яку культуру сповідуєш. Її дуже багато. Я зараз їхала до вас і на світлофорі я бачу прям цих мужчин і женщин за кермом автівок. Вони слухають російську музику. У них в основному є куплені "білі квитки", інвалідські. Вони явно в тій годині, коли я до вас їхала ранком, їдуть в спортзал якийсь на Печерську. У них все хорошо. І тільки цей незначний нюанс з обстрілами поміняв їхнє життя. Решту в них все схвачено. І якраз на них буде робити ставку велику Російська Федерація. І є вони сплячі, ця "вата", а є вони доволі активні, навіть з мільйонною аудиторією.

І якщо ця мільйонна аудиторія є у цих людей, і навіть попри їхню позицію, цінності, які вони артикулюють, вони лишаються людьми з такою аудиторією, значить ми недостатньо працюємо в цій сфері.

Чому зараз вона, як я сказала, відкрила рота і очі після сплячки? Немає в українському суспільстві, через те що левова частка націоналістів нині на війні, немає в українському суспільстві тих, хто нині міг би закрити їм рота. Ми намагаємось це робити в соціальних мережах.

Я бачу, як українці дуже реагують і ставлять їх на місце після кожного кейсу і висеру, який вони роблять. Але в цілому я думаю, що це той кейс, який був з львівськими цими товаришами, які дали для росіян прекрасний просто фільм можна знімати… Відео з цими ТЦК і поведінкою цих хлопців, а потім вибаченням.

То це вибачення було після розмови якраз з ветеранами і діючими військовими, а колись добровольцями націоналістичних команд, націоналістичних партій і угруповань.

Ось в хорошому розумінні цього слова. Тільки так.

Тобто я взагалі впевнена, що чим жорсткішими будуть міри покарання за прояв російськості тут, тим безпечніше буде жити нам і нашим дітям в нашій країні. Я тобі більше скажу. Вони навіть цього не усвідомлюють, але безпечніше навіть буде життя цих ватників і їхніх дітей. Поляки яскраво продемонстрували це. Зараз вони в неадекваті повному по відношенню до України, але що у них є точно, то це об'єднання суспільства навколо власної адженди. Армії, культури. Плюс вони віруючі дуже сильно. Це католицизм і об'єднання навколо церкви. Це, безумовно, робить їх сильнішими, як показала історія.

І у нас через перехідні періоди в різних екосистемах різних міст, країна велика, країна травмована, і хтось зміг перейти в іншу систему координат, а хтось однією ногою перейшов, а потім думає: "Блін, так некомфортно. Це ж треба все внутрішньо міняти".

А люди в основному ліниві. Вони хочуть нічого не робити, щоб у них все було і їм за це нічого не було. Ця фраза завжди мене дивувала. І тому вони однією ногою спробували, але там вийшло дискомфортно, і вони повернулися назад. Ватність.

Що взагалі таке ватність? Давайте розберемося в дефініціях.

Для мене уособлення ватності – це такий російськомовний чувак, якому все должны, який слухає якийсь російський такий реп з нравоучительными текстами, типа такой, типа Басты, короче, Тимати, вот это всё, "Жизнь дрянь", короче.

Який великої думки про себе і про філософію свого мислення, але який ні*уя в житті не змінює і ні за що не бореться, окрім відстоювання своєї ватності. І оце для мене загадка.

Тобто якщо ти вмієш відстоювати ватність, живучи в країні, яку обстрілюють, і тебе ж, блін, тебе ж теж хочуть знищити. Ватник ти, не ватник – хочуть, щоб ти здох. Тут треба якби сісти і розкласти.

– Да. Це пан Притула мені дуже подобається, як сказав на початку повномасштабного вторгнення, що я звертаюся до усієї там п'ятої колони. Якщо ви думаєте, що у російських ракет і дронів є якась навігація і вони от такі: "О, це за Советский Союз, там за Москву і щось іще"... і вона вас обмине – то ні.

Тому, да, в мене теж це така загадка, абсолютно для мене. Але такий теж показовий був момент щодо ватників. Ми поговорили, але тут дуже близько до філософії, як на мене, росіян. Я дивилася ваш фільм, коли ви поїхали до колонії, де утримують російських окупантів. І зокрема інтерв'ю з одним з них. І в мене просто волосся дибки було, тому що ну реально людина сидить і вона не розуміє. Вона сидить як зазомбована. "Зємлі нам надо, зємлі". Оце от все. І що ви з цього винесли, з цієї розмови?

Ви намагалися, коли їхали туди, була якась надмета щось зробити, щось показати вашій аудиторії? І що особисто вас вразило?

Тому що я розумію, що, з одного боку, вже, мабуть, нічому не треба дивуватись, а з іншого боку, кожен раз дивуєшся.

– Це дуже важка, насправді, була частина роботи – бути там всередині. Перше, я ніколи не була в Росії. Ніколи.

І попри те, що там розказують в соціальних мережах, я вже стільки про себе дізналася цікавого, що там я знімалася, коли вчилася в університеті, в своїй молодості, знімалась в якихось фільмах, там в "Інтернах", з якимись там чуваками в Росії. Я ніколи не була в Росії. І все, що стосувалося моєї роботи кінематографічної, здійснювала тут, в Україні.

Більше того, на кіностудії Довженка або на приватних українських кіностудіях, там Victory Film, до яких приїжджали заробляти бабло російські актори, а потім це показували на російському телебаченні – наше, те, що ми зробили.

І тому оцих ботів, що там населяють ресурси, вони пишуть, що я типу знімалась в Росії, там в "Інтернах", вообще. Ну, словом, це все маячня. Просто брехня. А з приводу цих людей.

Я ніколи не була в Росії і мені складно взагалі в принципі, було довгий час зрозуміти, як вони можуть жити отак, не думаючи про цінності, майбутнє, не цінуючи свободу. Я взагалі, чесно вам скажу, це для мене до сих пір загадка. Скільки в мене є друзів в РДК і скільки я з ними зробила інтерв'ю. Незабаром вийде з "Фортуною" інтерв'ю. І він мені пояснив.

І я тоді, коли він мені оце пояснив минулого тижня, я синхронізувала це з думками, які в мене були в цій колонії. І я вивела для себе формулу. Це одноклітинний механізм, який має три функції в житті, і все підпорядковано тільки цим трьом функціям. Поїсти, сходити в туалет і зайнятися статевими стосунками. Ну вийде там з продовженням, не вийде – то уже неважно.

В основному левова частка результатів от цього процесу вони відбувається незаплановано. Я маю на увазі народження нових русаків. Вони відбуваються на Росії незаплановано, тому що там по-інакшому влаштована структура мислення. І ці три функції, вони ними керуються в житті.

Якщо одна із цих функцій не працює, то цьому одноклітинному механізму потрібно шукати ресурси. Якщо йому нема що їсти, він має шукати, де це зробити. Якщо він не може знайти в своєму селі або в місті це, то йому пропонують підписати контракт і піти на СВО. Що він там здохне або що повернеться без ніг, воно навіть не думає. А знаєш чому?

Тому що є супер-мега важливий фактор в адженді росіянина. Має назву дуже коротку. Авось. Авось не вийде, авось повезёт. С нами Бог.

– Так само сидять оці жіночки російських окупантів і теж думають про авось. Тільки з іншого боку думають. Може не в полон, а одразу і "Ладу" потім отримають. Авось.

– Ти знаєш, там немає визначення, взагалі дефініції любові. Тобто адженда, яка побудована на цих трьох складових, вона не передбачає наявність якоїсь прив'язаності, заснованої на спільних цінностях, бажанні розвивати майбутнє. Вона її там нема.

Між цими трьома речами немає нічого, окрім цих трьох речей – їсти, ходити в туалет, мати інтимні стосунки. Просто фізіологічно. Вони фізіологічно одноклітинні механізми, які танцюють навколо цих трьох речей. Через малорозвинутість вони не мають нічого свого. Вони багато років крали. Крали.

І ті, хто з їхньої популяції трошки більше клітин має, ніж одна, вони намагалися щось вкрадене розвинути, знаючи, що їм за це дадуть шматок хліба або мішок срібних монет.

І таким чином навколо цього побудована ця нація. А ще в них є одна… Не нація. Я не знаю, як їх назвати. Це орда. Це не нація. Нація – це щось, що має не тільки спільне коріння, але цінності, ідентичність, самоідентифікацію.

А це от Росія, "мы россияне". Воно всередині засноване на тому, що їм вдалося оці три речі реалізувати.

І ще важливий фактор, який для себе виокреслила з цих спілкувань, і він, насправді, пов'язаний з цими трьома факторами. Цей фактор називається хакнути систему або нагнути. Тобто через те, що їхні м'язи культурні атрофовані, їм потрібно відчувати якийсь inspiration, якесь натхнення від жизні.

Треба ж якби рости якось, кудись іти, щось якби сповідувати, короче. Щось треба собі там думать між туалетом, їжею і сексом.

І тоді вони приходять до думки, що якщо вони будуть когось нагибати, то від того вони будуть як популяція ставати більшими, буде більше грошей і вони будуть себе класно почувати. І чим більше вони нагнуть... От чому вони писали на стінах в Київській області: "Кто вам разрешил так хорошо жить?" Он же ж не разрешил. Стоп. Это же я не разрешал им нормально жить. Что они вообще выпендриваются? Что кто им позволил? Сейчас я им приду, покажу".

Коли вони ґвалтували наших жінок, позиція була така сама. Тому знаходити щось спільне між нами?

– Нічого.

– Нічого. Але що от показово, та "вата", про яку я сказала, поміть, вона дуже схоже.

– Та я ж кажу, що воно дійсно дуже поряд. Все-таки не те саме ще, але туди, в той бік.

– Так. Бо якщо жінка, яка прибирає туалет в ресторані "Полісся" на Київському вокзалі, приїжджає туди три рази на тиждень, кожного тижня, з маленького селища, то вона все одно стає іншою, бо вона бачить велике місто, вона бачить, про що говорять люди, чим вони живуть і які правила є в ресторані "Полісся" на залізничному вокзалі.

Так. І цей ватник, який тут живе, він бачить. Йому нравиться, що є свобода, йому подобається, що тут ЄС. "Класно, буду ездить туда. Это самое, туда в музей сходили. Это музыка классная. Вот этот центр, Украинский дом, хорошая выставка такая хорошая. А музыка тоже классная. Вот эта украинская культура хорошая, вот эти вишиванки".

Це, тобто воно бачить, що щось навколо нього є красивого. Воно навіть, може, частково хоче мати собі це, але воно не розуміє, що воно має компонуватися із системою координат, щоб ти відчував це наповно, яка призведе тебе до самоідентифікації і любові до свого, і розвитку свого. І для мене це просто диво, що ти там умовно купуєш прикраси Gunia. От для мене це просто дивовижно.

Там в нас є великий пласт ватниць, таких заможних жінок, ватників, які живуть там, наприклад, зараз у Відні. І вона витрачає великі гроші, купуючи там півника оцього Gunia. Та такий там підвіс у них був, півник такий. Це типу вціліла керамічна така статуетка. Я не пам'ятаю, це, здається, майолікова кераміка.

Точно не пам'ятаю, що це за кераміка, але вцілілий цей в Бородянці півник, на честь якого після розбомблення росіянами Бородянки, на честь якого Gunia створила цю прикрасу.

І вона носить цю прикрасу як символ стійкості українського народу і їде на своєму…

– Бо модно просто.

– Та, їде на своєму Jaguar, це буквально три тижні тому бачилі, і слухає російську співачку Нюшу, там ще, прости Господи, когось. У неї немає причинно-наслідкового зв'язку.

Півник з розбомбленої Бородянки і Нюша, і Відень за кермом, і по-рускі.

Тому це, на жаль, від малоосвіченості і від скудності душевної. Але вони мають знати, що от вони дуже подібні на тих русаків у базових налаштуваннях, яких я бачила там, на території цієї буцегарні. Ми дуже з своїх оператором після того прийшли до номерів своїх. Я кажу: "Вова, вечеряти не йдемо. Мені треба помитися, прийти до себе, тому що це дуже важко". Ну по-перше, ти розумієш, що це вбивці навпроти тебе.

Я йому сказала, що якщо б ми з тобою зустрілися зараз не тут, та навіть якщо б тут, і ти би мав волю, не було би зараз охорони, ти ж би мене пристрелив.

Він каже: "Можливо, так. Скоріш за все, так".

– А треба сидіти і все-таки пам'ятати про журналістські стандарти.

– Я, насправді, не буду казати, що це така тяжка робота – сидіти, думати. Бо ні.

– Але все одно треба ж якусь дистанцію, коли тобі цю людину просто хочеться прибить.

– А це так. Так, так, так. Та. Але це ворог. Так. Тому така робота. Інколи треба з вбивцею говорити. Потенційно твоєю навіть вбивцею. Твоїм вбивцею.

– А вони цього навіть не розуміють. Я запам'ятала, коли під час інтерв'ю ви кажете: "Вы пришли на мою землю меня убивать". А він каже: "Я вас первый раз вижу". Тобто в нього взагалі там… Це така тема, ми проговорили. Хочеться наостанок встигнути про щось більш таке прикладне, приємне і потрібне. У вас працює гаряча лінія допомоги "Варто жити". Розкажіть більш детально, як вона функціонує, за якими напрямками. 

І чи правильно я розумію, що це все-таки не ведення спеціалістами там людини? Тобто я не можу, грубо кажучи, дзвонити туди щотижня і по годині, щоб на мене виділяли час. Це така собі… Да? Бо я думала, що це більше як швидка допомога умовно.

– Так, це безумовно. Дякую, що ти спитала про це. Це, безумовно, кризова лінія. Тобто ми її створили для того, щоб українці мали допомогу безкоштовно і анонімно, ніхто про це не дізнається. В кризових станах. Але зараз так склалося, що в нас є люди, які кожного дня отримують цю терапію.

Вони кожного дня дзвонять і навіть вони називають, ким вони є, і просять спеціаліста, з яким вони говорили. Тобто ми можемо потренувати.

Дивись, моя адженда наступна. От якби я не займалася з психологом раз на тиждень, я це роблю раз на тиждень, я б реально поїхала би дахом. От чесно. Я думаю, що ми всі трошки ї*анулися. От реально мені здається, що всі ми трохи **нулися. І це нормально, тому…

– Бо ми б не вижили інакше.

– Сто відсотків. Живучи в тих умовах, в яких ми зараз живемо, не *** ся це дуже важко. Ти можеш розповідати, що I'm OK, зі мною все добре. Навіть меми були на цю тему. I'm OK. Вибух позаду.

– А мені подобається, вибух позаду і тут же паралель: "Ой щось я такий втомлений, феритин, мабуть".

– Так, такий втомлений, феритин. Треба аналізи здати. Не знаю. Може, зараз відчуваю спустошення якесь дивне. Може, погода. Ми хочемо, аби українці дбали про себе. Я взагалі вважаю, що якщо ми зараз не почнемо дбати про себе, то ми не добіжимо вправно хоч якось цей марафон до кінця.

Це не спринт, це марафон. Війна буде довгою. Просто хочу, щоб ніхто не мав ілюзій. Війна буде довго, друзі. Цей піз*юк не хоче зупинятися. Він хоче нашого знищення.

Я не знаю, чи буде відкритий другий фронт з Чернігівської області, але зараз виглядає так, що йому логічно це зробити, бо він не може Малу Токмачку опанувати. І Донбас окупувати. Йому треба ще один фронт для того, щоб відтягнути наші сили і хоч щось змогти там дотиснути.

Тому я допускаю, що після виборів у вересні, у вересні русаки будуть мати вибори, він зможе дотиснути Лукашенка і, можливо, це буде так.

Друге. Ви не лохи, і не психи, і не психопати, і не кончені, якщо ви говорите з психологом. Ніяка кума, ніякий друг, коханий, бабуся, мама, тато не зможуть вам фахово допомогти так, як це робить психолог.

– А от поясніть, чому ні?

– Тому що психолог не є вашою близькою людиною. Раз. Відповідно, це незаангажована людина, неупереджена до вас людина. Її мета – допомогти пацієнту.

Не сину, ні доньці, ні кумі. Пацієнту. Чому це важливо? Тому що тоді вона вас розглядає як умовно пухлину або як умовно у вас хворобу або стан, над яким треба попрацювати. Не людину, а стан. Це важливо.

Третій момент – це людина з вищою освітою. У нас немає психологів принципі я вас дуже прошу, щоб ви ходили до людей з освітою. Не до якихось там шарлатанів, які пройшли психологічні курси і несуть відповідальність за дзвінок людини із суїцидальними намірами. Це для мене просто взагалі нонсенс. Щоб ти розуміла, нам телефонують часто хлопці і дівчата з суїцидальними намірами.

– Цивільні чи військові?

– Військові. Багато. Цивільних менше. Військові. І якщо б це не була людина з психологічною вищою освітою, то яку пораду людина, яка сходила на курси, може дати в подібній ситуації? І яку відповідальність вона за це несе? Тому у нас працюють, і я вам раджу ходити… Чому це важливо? Теж третій пункт – це а не кума, а фахівець. Ви ж не йдете лікувати зуби до ветеринара? Ні.

Ви не йдете до гінеколога, який до того мав досвід отоларинголога, а зараз вирішив вам поліпи видалити гінекологічні. Ви не йдете, бо ви боїтеся за своє життя. Вона не може, ця людина, дати вам фаховості. Вона до того не займалася цим. У неї немає досвіду, немає освіти. Тобто це важливий момент. Третій. І найостанніше.

Ви маєте мати власну таємницю з людиною, при зустрічі з якою ви не будете шкодувати, що ви поділилися цією таємницею. Я думаю, зараз наші глядачі, які почули мене, розуміють, про що я.

З рідними, з нашими друзями ми цього робити...Повірте мені. Я взагалі… У мене є така життєва адженда. Ми маємо, коли ми не знаємо, як вчинити, от коли ми не знаємо, як вчинити, то треба прийняти таке рішення, за яке ти в майбутньому будеш себе поважати.

Ось тоді це рішення буде безпечним. Треба набирати 5522. Це безкоштовно, анонімно. Ми домовилися з двома операторами і там уже вас переключать. У нас є три лінії. Тобто за цим номером є три групи спеціалістів. А ви, коли скажете, яка у вас проблема, вас вже направлять куди треба. Тобто у нас є окремо суто професійно військові. Тобто люди, які з часів АТО працюють з військовими.

Друга – суто цивільні. Тільки з цивільними. І в цьому вони є найкращими.

І третя. Ми залишили… З цього починалася ця лінія. Це у зв'язку з тим, що я хворіла на рак свого часу і мені самій була потрібна ця допомога. Це онкопацієнти. Тут специфічна ніша.

Ти уявляєш, зараз у тебе за вікном ракети літають, тебе хоче вбити ворог, а у тебе ще внутрішня боротьба йде з раком. Це ті люди зараз, хто це переживає. Я просто хочу дистанційно їх тримаю за руку, обійняти. Це дуже важко в цьому всьому виживати. Тому потрібен психолог.

Дуже багато зараз зірок і політики, і спорту, і шоу-бізнесу говорять про те, що якби не мій психолог, мені би вже гайки були. Так це люди, які живуть своє найкраще життя.

У них якісь там, я не знецінюю, я просто кажу, якісь проблеми, пов'язані з самокопанням, відчуттям себе в цьому світі, успіху, неуспіху.

– Це ніхто не скасовував. Це потреба. Ми ж все-таки дійсно не росіяни, у яких є три базові потреби і нічого інше. Тому, да, мене свого часу дуже розчулила і підбадьорила ваша фраза: "Стрибайте і парашут відкриється згодом". Я, зокрема, дивилася фільм "Я Ніна", і на той момент на показі була Марися Нікітюк. І це була фінальна така фраза. Я розплакалася і пішла обіймати Марисю Нікітюк, режисерку.

І зараз я хочу, щоб ви звернулися до нашої аудиторії. Я завжди прошу, щоб щось, чи сказали чи побажали для глядачів і глядачок. Якось так історично склалося, що здебільшого це все пов'язано з майбутнім, з мріями, з перемогою і перемогами, маленькими і однією на всіх. І от що сказати людям, у яких не те що немає зараз сил стрибати, а взагалі повзти в бік світлого майбутнього?

– Та. Дійсно, ми живемо в найскладніший час в нашій історії за останні 100 років. Але ми живемо в унікальний час, в якому нам наданий шанс завдяки Силам оборони. І нам самим, хочу закцентувати, нам самим, українцям, нації, завдяки нашим зусиллям наданий шанс збудувати нову долю. І ми її зараз будуємо.

Якщо говорити про наше власне суб'єктивне життя і відчуття кожного з нас, то я можу поділитися своїми думками. Можливо, вони вам синхронізуються, але вони суб'єктивні.

У нас немає минулого в тому контексті, щоб ми про нього шкодували. Тобто все. Його вже нема. Воно вже відбулося. Можемо тільки згадувати про нього і сидіти собі копирсатися в попелі того, що ми не зробили або зробили і нам це не сподобалось. Але це просто гаяння часу.

Нема минулого. Що буде в майбутньому? Ми можемо фантазувати, накручувати себе на погане. Але, зрештою, будемо чесними, ми не знаємо, яким воно буде. Реально не знаємо. Тому, якщо можна накручувати себе на погане, то можна ж накручувати на хороше.

Лишилося тепер. Я хочу, щоб українці відчули, наскільки є цінним наше щоденне життя. Ми засинаємо з розумінням того, що завтра нас може не бути. У групі з моїми дівчатами, з якими я дружу, ми часто сміємося напередодні нашого прощання ввечері, чи ми вдягнули красиві піжами, щоб коли нас раптом будуть діставати, щоб ми нормально виглядали. Але це сміх, чорний гумор. Але, зрештою, це дає нам розуміння, що кожен день він є шансом для вас змінити своє життя. Нарешті зайнятися тим, що вам подобається. Сказати тому, кого ти любиш, що ти його любиш.

Покинути, послати на*уй того, хто вас тягне на дно, хто не згодний з вашим масштабуванням, хто вас знецінює. Позбутися токсичних людей навколо. Довгий час ми тягнемо за собою валізу з друзями, велика частина яких вообще не є нашими друзями. Просто ми якось з ними дружили довго, а вони вже не виконують функцію друзів. Частина з них заздрить нам. Частина з них просто вже токсичні нитики, з якими можна нити певний час. Але якщо людина ниє системно і просто у тебе забирає енергію, то це не твоя людина. Якщо це системно.

А ви не є контейнером для збору перманентного оцього сумної, приреченості вашого оточення. Змініть своє оточення. І навіть під час війни можна бути щасливим, тому що нам вдалося вижити. Комусь не вдалося. І це відповідальність – вижити, насправді.

Тому живіть наповно. Нічого не бійтеся. Ми обов'язково переможемо. Це наша земля. Ми тут пануємо. Ми її нікому не віддамо. Ми тут живемо. Я не знаю, як ви. Я тут збираюся вмирати. Тут. Не в Парижі, у Відні, ще там десь, ні в Польщі, ні в Швеції, а тут. І відповідно я хочу вмирати в красивій піжамі, у вільній країні, в розвинутій, в одній з найкращих в світі, і від того, що я стану стара, а не від того, що мене вб'є російська ракета.

Тому донатьте на збиття цього всього залізяччя. Будьте чесними із собою. Не давайте хабарів. І впливайте на владу так, як ви це робили під час відстоювання інтересів НАБУ і САП. Тоді в мене прям сльози пішли. Які ми круті. Яка в нас крута нація.

– Скоро річниця.

– Так. Все буде добре.