“Діти щодня просилися додому”: чому багатодітна родина повернулася з Німеччини до Запоріжжя

В інтерв’ю "Шелтеру" Марія розповіла, чому родина з трьома дітьми вирішила шукати безпеки в Німеччині, як складалося їхнє життя за кордоном, чому діти не змогли повністю адаптуватися та що змусило сім’ю повернутися до Запоріжжя.

"Ми планували своє майбутнє лише в Україні"

- Маріє, яким було життя вашої родини до повномасштабного вторгнення?

- Ми жили своїм прекрасним життям у Запоріжжі, будували плани на майбутнє, хотіли багато подорожувати. На той момент у нас було двоє дітей. Я займалася блогерською діяльністю, чоловік – підприємництвом. Усе було добре. Ми планували жити вдома, ростити тут дітей і пов’язували своє майбутнє лише з Україною.

У 2025 році у нас народився третій син – Даніель.

- Коли ви вперше замислилися про евакуацію?

- На початку повномасштабної війни був приліт зовсім поруч, у сусідній будинок. Ми дуже злякалися й на місяць поїхали на захід України. Потім повернулися до Запоріжжя, трохи адаптувалися і більше до 2025 року нікуди не виїжджали.

Даніель народився у квітні 2025 року. Приблизно тоді Запоріжжя почали дуже активно атакувати "шахедами", почастішали й удари балістикою.

Усе наклалося одне на одне: вагітність, гормональний і психологічний стрес, пологи, грудне вигодовування. Під час нічних тривог потрібно було виводити старших дітей у коридор, а ще нести туди маленьку дитину в коконі.

У нашому під’їзді немає укриття. Ми сиділи в коридорі, і мені було дуже страшно. Моральне виснаження накопичувалося протягом кількох місяців.

"Німеччину обрали через підтримку родин із дітьми"

- Чому ви вирішили їхати саме до Німеччини?

- Близьких родичів у Німеччині в нас немає, але там було багато знайомих. Ми спілкувалися з людьми, які раніше переїхали до Німеччини. Вони розповідали, що це соціальна країна, яка добре підтримує українських біженців.

Німеччина надає житло, соціальне забезпечення, медичне страхування, допомагає влаштувати дітей до школи або садочка, оплачує мовні курси.

Для нас це було особливо важливо, тому що ми їхали з трьома маленькими дітьми. Молодшому на той момент було лише чотири місяці, тому я не могла одразу піти працювати.

Ми вирішили спробувати пожити в Німеччині.

- Як проходила дорога?

- Із Запоріжжя до Німеччини ми їхали автомобілем три доби – приблизно 2400 кілометрів. За кермом був чоловік.

Зупинялися на ночівлю у Вінниці, Львові, потім у Польщі. Кордон пройшли досить швидко – приблизно за дві години. Дорога була важкою, тому що з нами була зовсім маленька дитина, але загалом ми доїхали добре.

Ми обрали землю Баден-Вюртемберг і приїхали до розподільчого центру в Карлсруе. Там у нас забрали документи для оформлення, ми переночували, а наступного ранку нас направили до гуртожитку для біженців.

Перестінка замість стіни та спільна кухня

- Якими були умови у першому гуртожитку?

- У ньому жили українці, сирійці, роми та інші біженці. Це був триповерховий будинок. Оскільки наша родина велика, нам дали простору кімнату.

Найскладнішим було те, що замість повноцінної стіни між кімнатами була лише натягнута перегородка. Ми чули все, що відбувалося у сусідів, а вони чули нас. Наш малюк міг будити інших людей, а за перегородкою жив хлопець, який грав у комп’ютерні ігри та заважав спати нам.

Нам дали постільну білизну, посуд, каструлі, тарілки, ложки – усе необхідне на перший час. Кухня була спільною. Ми самі купували продукти та готували.

У цьому гуртожитку ми прожили близько 20 днів. Там нас оформили, перевірили щеплення дітей і видали невеликі кишенькові гроші, оскільки готового харчування не було.

Пізніше нас направили до соціального житла у Фільдерштадті. Ми отримали дві великі кімнати на першому поверсі триповерхового будинку. Разом із нами жили ще дві українські родини, кухня та пральня були спільними.

Умови були нормальними. Нам дали дах над головою, і ми за це дуже вдячні.

Шість місяців очікування документів

- Коли почалися основні труднощі?

- Після переїзду ми прописалися, подали документи на тимчасовий захист за параграфом 24 і чекали посвідку. Коли отримали документи, звернулися до Jobcenter, який мав оформити соціальну допомогу, медичну страховку та оплату житла.

Це стало початком довгої бюрократичної історії. Ми чекали рішення Jobcenter шість місяців. Постійно ходили туди й запитували, що відбувається з нашими документами. Нам відповідали: "Чекайте".

Через кілька місяців ми знайшли окреме житло, отримали попереднє погодження Jobcenter і переїхали. Однак оплату оренди постійно затримували. Орендодавець почав говорити, що розірве з нами договір і виселить нас.

Коли ми принесли до Jobcenter лист від власника житла про розірвання договору, питання вирішили того ж дня – гроші перерахували. Пізніше ситуація повторилася.

Документи на соціальну допомогу потрібно поновлювати кожні пів року. Ми все подали, але протягом двох місяців знову не було відповіді. Орендодавець не отримував грошей за житло й знову попередив листом про розірвання договору. Після нашого особистого звернення до Jobcenter оплату знову провели в той самий день.

- Чому вам було складно самостійно розібратися із системою?

- Ми не знали німецької мови, не розуміли місцевої системи та не знали, як захистити свої права. Не можна було просто прийти з проблемою і попросити допомогти. Потрібно було заздалегідь записуватися на прийом – іноді чекати тиждень або два. Перекладача також потрібно було замовляти за кілька днів, і не завжди він був вільний.

На електронну пошту відповідали рідко. Основне листування відбувалося звичайними паперовими листами. За десять місяців ми привезли додому близько п’яти кілограмів документів.

В Україні багато питань можна розв’язати через телефон або застосунок. У Німеччині, щоб відкрити чи закрити банківську картку, потрібно отримати кілька листів, дочекатися PIN-коду, підтвердження. Усе відбувається дуже повільно.

Можливо, якби ми приїхали на початку повномасштабної війни, ситуація була б іншою. Тоді було більше волонтерів і підтримки. Ми ж фактично мали розраховувати лише на себе.

"Екстрена медицина спрацювала чудово, але потім прийшов рахунок"

- Як працювала німецька медицина?

- Якщо стається щось справді серйозне, екстрена медицина працює дуже добре. У нашого старшого сина Нікіти на шиї з’явилося утворення. Він уже не міг нормально повертати голову, тому його вночі повезли до лікарні у Штутгарті й терміново прооперували.

Лікарі були високопрофесійними, умови в лікарні – чудовими. Палата, харчування, ставлення персоналу, сама операція – усе було на дуже високому рівні. Тут у нас залишилися лише позитивні враження.

Але після операції клініка виставила рахунок 8400 євро. На момент лікування ми мали бути застраховані, оскільки всі документи подали раніше, однак через затримки з оформленням підтвердження не було.

Ми почали з’ясовувати, хто має сплачувати цей рахунок – Jobcenter чи страхова компанія. Лікарня, соціальні служби та страховка місяцями листувалися між собою. Ми весь цей час хвилювалися, тому що самостійно сплатити таку суму не могли.

Питання майже вдалося вирішити, але на це пішло близько п’яти місяців. Постійний страх, що хтось із трьох дітей захворіє, а ми не зрозуміємо, як отримати допомогу або хто її оплатить, дуже вплинув на наше рішення повернутися.

Старший син не знайшов близьких друзів, а донька не потрапила до садочка

– Як діти адаптувалися у Німеччині?

– Старший син Нікіта одразу пішов до першого класу німецької школи. В Україні він уже навчався у другому класі, але через незнання мови в Німеччині його взяли тільки до першого.

У класі були німці, сирійці, албанці, хорвати. Українців не було. Учителька й однокласники прийняли його добре. Жодної дискримінації або булінгу з боку німців не було.

Але мовний бар’єр залишався величезним. Лише приблизно через пів року син почав використовувати окремі німецькі фрази. Близьких друзів серед однокласників він так і не знайшов.

Нікіта додатково відвідував мовні заняття для дітей-іноземців. Там спілкувався з кількома українцями, але це були радше знайомі, а не справжні друзі.

У Запоріжжі він займався футболом. У Німеччині ми також віддали його до футбольної команди, але він не розумів тренера та інших дітей. Йому дуже бракувало своєї запорізької команди, друзів і улюбленого тренера. Він постійно просився додому

Паралельно син продовжував навчатися в українській школі онлайн. Для мене важливо, щоб він знав українську мову та не втрачав зв’язок зі своєю школою.

– А як почувалася ваша п’ятирічна донька?

– Вона так і не змогла піти до садочка. Для оформлення була потрібна довідка від педіатра, але потрапити до педіатра без підтвердженої страховки ми не могли. А страхування залежало від документів Jobcenter, які ми місяцями чекали.

Донька походила до садочка лише тиждень. Заклад погодився трохи почекати на довідку, але ми не змогли її отримати вчасно.

У результаті протягом десяти місяців її коло спілкування обмежувалося лише нашою родиною. Німецької вона не знала, друзів у неї не було.

У Запоріжжі донька ходила на танці, брала участь у конкурсах, відвідувала садочок. У Німеччині, як вона сама це відчувала, її життя зупинилося. Ми жили у невеликому містечку, де не було звичних для неї занять. Можливо, у великому місті все склалося б інакше. Але наш досвід був саме таким.

Безпека, природа та комфортний транспорт

- Що вам сподобалося в Німеччині?

- Найголовніше – безпека і мирне небо. Ми вдячні Німеччині за те, що вона приймає українців і дає можливість пожити без обстрілів. Там прекрасна природа й дуже хороша екологія. У Запоріжжі цього бракує. У Німеччині справді можна дихати на повні груди.

Також дуже добре працює громадський транспорт. Ми жили приблизно за 50 хвилин від Штутгарта. Автобуси, електрички, міські потяги – усе зручне й добре сполучене.

У транспорті є кондиціонери, місця для дитячих візочків і людей з інвалідністю. Майже всюди облаштовані пандуси. З маленькими дітьми це дуже відчувається. Для дітей часто проводили свята та різні заходи.

- Чи стикалися ви з упередженим ставленням через те, що ви українці?

- З боку німців – ні. У школі Нікіту прийняли дуже добре. Учителі й діти були дружніми та позитивно налаштованими.

Невеликі конфлікти траплялися між самими дітьми – зокрема між українськими або сирійськими хлопчиками. Але це були звичайні дитячі суперечки, нічого серйозного.

"Діти кожного дня просилися до Запоріжжя"

- Хто першим запропонував повернутися до України?

- У нас не було так, що хтось один сказав: "Усе, їдемо". Ми постійно обговорюємо в родині всі проблеми й рішення. Поступово в розмовах почали складатися пазли. Ми зрозуміли, що аргументів на користь повернення для нашої родини більше.

Однією з головних причин стали діти. Вони майже кожного дня просилися додому – в Україну, до Запоріжжя. Їх тягнуло до своїх друзів, бабусь, дідусів, школи, футболу, танців. Усі наші рідні та близькі залишалися в Запоріжжі.

Ми бачили, що моментами дітям у Німеччині було цікаво й весело, але вони все одно не почувалися там удома. Ми зважили всі ризики, усі аргументи за і проти та ухвалили рішення разом – навіть із дітьми.

- Ваш чоловік намагався знайти роботу в Німеччині?

- Він відвідував безкоштовні мовні курси, склав перший іспит і отримав рівень А1. Але для нормального працевлаштування потрібен щонайменше рівень B1, тому піти працювати він ще не міг.

До війни чоловік займався підприємництвом. У Німеччині йому довелося фактично поставити професійне життя на паузу. Я залишалася з маленькою дитиною та іншими дітьми.

"Ми повернулися на День Конституції"

- Як відбувалося повернення?

- Ми в’їхали до України на День Конституції. На кордоні простояли сім годин. За новинами побачили, що того дня був рекордний потік людей – до України в’їхало близько 120 тисяч осіб.

Коли ми перетнули кордон, були сльози, щастя, неймовірна радість. Ми відчули: ми вдома.

У Запоріжжі нас також переповнювали емоції. Щоправда, ще на під’їзді до міста ми побачили, як збивали "шахед". Так Запоріжжя нас зустріло.

Ми розуміємо всі ризики. Стежимо за тривогами, моніторимо новини й намагаємося поводитися максимально обережно. Діти уже адаптовані до війни. До виїзду ми понад три роки жили в Запоріжжі. Вони знають, що таке тривога, знають, що бувають вибухи й працює протиповітряна оборона.

Ми нічого від них не приховуємо, тому що це наше сьогоднішнє життя.

- Вам не страшно було повертати дітей до міста, яке регулярно обстрілюють?

- Звісно, ми розуміли, куди повертаємося. Але ми також бачили, як діти почуваються в Німеччині, як їм бракує рідних і звичного життя.

У Німеччині ми морально відпочили від вибухів, перезавантажилися, отримали багато корисного досвіду. Водночас мали й чимало стресу.

Повернення – це наше сімейне рішення. Ми нікого не закликаємо робити так само. У кожної родини своя ситуація, свої обставини та рівень ризику.

Повернення до футболу, танців і родинного життя

- Як діти почуваються після повернення?

- Нікіта відразу повернувся до своєї футбольної команди. Його зустріли друзі й тренер.

Ми запитували, чи багато дітей виїхало за час нашої відсутності? Виявилося, що ніхто з команди не пішов, навпаки – додалися нові діти. Це показує, що Запоріжжя продовжує жити навіть у таких умовах.

Донька також зможе повернутися до танців і спілкування з друзями. Діти бачаться з бабусями та дідусями, яких їм дуже бракувало.

У Німеччині вони дивилися на місцеві родини, які проводили час із бабусями та дідусями, і сумували за своїми. Усі свята за кордоном ми зустрічали лише вп’ятьох. Особливо важко було через те, що батьки чоловіка вже немолоді. Ми постійно хвилювалися за них, а діти сумували.

- Чим плануєте займатися у Запоріжжі?

- Перші кілька тижнів хочемо просто адаптуватися, розібрати речі, зустрітися з усіма рідними та друзями. Батькам чоловіка ми зробили сюрприз – вони не знали, що ми повертаємося.

Потім чоловік планує відновлювати підприємницьку діяльність. Я займатимуся дітьми, блогом і плануватиму наше майбутнє тут. Нікіті потрібно готуватися до третього класу, підтягувати українську програму. Справ у нас вистачає.

- Про що тепер розповідатимете у своєму блозі?

- Я вже показую наше повернення з Німеччини, перші емоції, зустрічі з близькими та те, як діти адаптуються. Хочу розповідати про нові місця, які відкриваються у Запоріжжі. Для мене важливо показувати, що місто живе й розвивається.

Також поділюся досвідом закриття всіх документів у Німеччині. Виявилося, що закрити їх майже так само складно, як і оформити.

Розповім, чому саме наша родина вирішила повернутися. Але ще раз наголошу: це лише наш досвід. Я нікого не закликаю їхати з безпечної країни до України.

"Рішення потрібно ухвалювати на холодну голову"

- Як люди відреагували на ваше повернення?

- Я отримала багато негативних коментарів від українців. Мені писали: "Ти не думаєш про дітей", "Де твоя голова?", запитували, навіщо ми повернулися.

Але я не змушую нікого повторювати наш шлях. Німеччина продовжує приймати українців – будь ласка, люди можуть поїхати та отримати власний досвід.

Наша родина ухвалила рішення, яке вважає правильним саме для себе.

- Що ви порадили б родинам, які не можуть вирішити, залишатися за кордоном чи повертатися?

- Потрібно слухати своє серце, але ухвалювати рішення на холодну голову. Обов’язково треба слухати дітей і дивитися, де їм справді добре, а де – ні. Ми живемо заради наших дітей та їхнього майбутнього. Тому для нас їхній стан став одним із найважливіших аргументів.

У кожної родини будуть свої відповіді. Для нас відповіддю стало повернення додому.