“Якби ми вкрали якісь гроші… мене б фізично порвали, а не тільки репутаційно”. Інтерв’ю “Шелтера” із Сергієм Притулою

– Насамперед я хочу проговорити не про фонд, а суто ваші людські відчуття: як ви останнім часом вивозите все, що відбувається: весь цей інформаційний шум з корупційними скандалами, з протестами, з перестановками, з недокомунікацією влади. Тому що зазвичай, коли я це питання ставлю військовим, вони говорять: "Нам не до того".

– Ні, мені дуже до того, тому що я живу повсякденним життям цивільної людини. Так, ми багато спілкуємося з військовими, у нас тьма роботи, нам нарізають військові задачі, ми повністю занурені в їхнє виконання. Проте всі ці інформаційні потоки, які несуться з кадровими перестановками в уряді, з протестними настроями і особливо корупційні скандали страшенно демотивують. Вони вибивають землю з-під ніг. У людей уже розпач в країні.

Він відчувається в повітрі, тому що запит на неминуче покарання різного штибу мудаків – воно не виконується. Цей запит не виконується. Держава має показувати неминучість цього покарання. Держава має задовільнити запит на справедливість у суспільства, тому що суспільство робить зі свого боку все необхідне для того, щоб держава існувала.

Натомість держава у вигляді тих чи інших топ-корупціонерів, а зазвичай вони сидять у владних кабінетах, плює у відповідь в обличчя суспільства. За такі речі треба розбивати, умовно кажучи, оцей рот, який плює в бік людей.

Тому в мене так само оце непереборне бажання: я не знаю, чого так довго судові процеси тривають… Що, не можна взяти і зразу? І підсвідомо я розумію, як побудована ця система і що пройдуть роки і це тривалий час…

Навіть по останній справі, по цьому "Форест Гампу". Там є тип з прізвищем Микитась. Першу кримінальну справу по ньому було заведено в 2017 році, коли була історія з землею Національної гвардії України, які там мали щось забудувати. Це був 17-й рік, минуло дев'ять років. Він не сів. Натомість зараз по ньому п'ята кримінальна справа. Людина просто нанизує, як намистиночки, на ниточку кримінальні справи і дивиться в обличчя українського правосуддя і українського суспільства, кажучи: "Ха-ха-ха". Ось так.

Або держава зі свого боку вирішує це питання, щоб задовільнити запит людей, або люди втратять будь-яку мотивацію навіть і захищати цю державу.

– Я вже мовчу, що у нас є такі персонажі, як Олег Татаров. І я, коли зі своїми друзями-розслідувачами спілкуюся, і вони кажуть… один з моїх друзів каже: "Я не можу зрозуміти, я вже і це викрив, і це". Каже: "Скільки це може тривати?". Дійсно, з одного боку, нічого нового за останній час не відбулося – викриття певних людей. Ми б могли здогадуватися, що ця корупція є, але все одно, це трошки демотивує.

– Мене більше лякає безстрашність цих корупціонерів. Вони поводять себе так, демонструючи нам всім, що ви можете займатися розслідуваннями, виходити на протестні акції, пушити на судову систему, але ми все одно вийдемо сухими з води. От що лякає – їхня абсолютна впевненість у непокараності. Ми не сядемо, кажуть вони українському суспільству. Якщо нас спробують… ми встигнемо втекти, бо є прецеденти, і ви їх усі бачите. І це жахливо насправді.

– В межах фонду є у вас ці розмови, коли хтось умовно приходить на роботу і каже: "Я сьогодні без настрою, бо несеться"?

– Ні, дивіться, воно одне з другим, мабуть, не пов'язане. Хоча я так само розумію, що люди демотивуються. У нас просто певна є філософія роботи всередині фонду.

Ми розуміємо насиченість графіку наших людей. І якщо людина звечора каже керівнику департаменту: "Слухай, я вичерпав себе". "Окей, day off, ти можеш взяти вихідний. Якщо тобі цього мало, ти можеш попрацювати якийсь час дистанційно".

То ми з повагою ставимося до того, що відбувається всередині людей, тому що все навколо в Україні за останні чотири з половиною роки не сприяє тому, щоб ти як зайчик бігав на роботу з посмішкою і так далі. Люди в фонді, звичайно, також рефлексують на різні події. У нас дуже багато працівників фонду виходили на протестні акції з картонками.

– Випередили наступне питання моє.

– Послухайте, це фонд людей, які роблять власний вибір.

Минулого року я так само виходив на протестні заходи, де стояло на меті захистити незалежність антикорупційної інфраструктури в Україні. І ці люди з картонками минулого року в липні відстояли незалежність НАБУ і САП.

І те, що ми бачимо зараз, всі ось ці "міндічгейти" і "форест гампи" – це наслідок того, що ми відстояли їх минулого року.

Зараз на протестні заходи, які вирували місяць після відставки Федорова, я особисто не виходив, тому що це суттєва різниця – виходити за інституції і виходити за персоналію. Я не збирався влазити у політичні розбірки між президентом і людиною з команди президента.

Я вже трохи старший хлопець і я знав, чим ці процеси закінчаться. Людей трошки шкода, які на них виходили, тому що вони виходили за ідею, а вийшло, що вони стали тлом для початку передвиборчої кампанії.

Але окей, це право кожної людини на фонді. Хочеш іти: будь ласка, в позаробочий час. У нас дуже багато хлопців, дівчат виходили на ці акції. Це можливість сказати своє я, підтримати людину, яка тобі подобається.

Інша справа, що наступного ранку після однієї заяви, яку зробив колишній міністр оборони, вони прийшли дуже засмучені на роботу.

– Так. Ми розуміємо, про яку заяву йде мова, але я була особисто засмучена, коли я бачила, теж не встигала прийти на протести, але медійно це все моніторила і ми з колегами відпрацьовували цю тему, коли починалося все навіть не лише "поверніть Федорова", хоча зрозуміло, що це був основний наратив, але і за реформи, за певні зміни, а потім все скотилося до того, що давайте знімемо Сирського, різко він там виплив. Потім – давайте взагалі обкладати матюками Євгена Хмару, бойового офіцера на секундочку. Добре, що це були одиничні фото з цими картонками, що це бодай не більшість була. Але коли я їх побачила і бачила ваш пост на цю тему – це дуже сумно.

– Це не сумно, це страшно. Це просто стрілянина собі в ногу насправді. Я не розумію логіку поведінки цих людей, які виходили і на картонках писали: "Сирський, пішов нах.." там чи "Федоров, нах". Камон!

Зараз он свіжак, який відбувся: у нас було засідання під головуванням Кирила Олексійовича Буданова. Засідання, на якому вирішувалось питання масштабного розширення підтримки діяльності розвитку українського "Пласту" в Україні і за кордоном, як на мене, найкрутішої структури, яка займається патріотичним вихованням зі всією повагою до інших молодіжних, дитячих організацій. Проте це найстаріша, найбільша в Україні – 114 років "Пласту".

Нащо вигадувати велосипеди? Треба інвестувати сюди державну підтримку.

Потім вийшла інформація, там фотографія загальна: стоїть Буданов, стоїть Верещук, яка власне там в спілці зі мною ввела цей трек, але там я був, умовно кажучи, ідейний натхненник, що треба це зробити. Тобто я з президентом цю історію проговорив, він дав зелене світло, ми понеслися, і Верещук дуже грамотно відмодерувала за дуже стислий строк роботу з Мінмолодьспортом, Мінфіном, Міністерством освіти і науки, Мінюстом. Плюс депутатський корпус, нормативка.

І ось погоджувальна рада, стратегія до 35-го року. Звучать цифри, всі радіємо, ми зробимо великий буст розвитку "Пласту".

І я заходжу до Роми Лозинського, депутата, я побачив, що він виставив допис, а там в коментах – бал сатани.

– На цю тему?

– Ну по-перше на цю тему, типу, такі: "Притула, Верещук займається "Пластом"?...  Буданов?" І там почали мішати з гівном Буданова.

Тепер ще раз: Сирський, Хмара, Буданов… Тобто цим людям ще недавно всі ці хейтери зад цілували за ті операції, які проводив ГУР, за ті операції, які проводив ЦСО "А" СБУ за ті операції, якими керував, розробляв Сирський.

Я незадовго до того, як Сирського було відправлено у відставку, у Фейсбуці, ви можете це знайти, зафіксував свою позицію. Я сказав, що на мою думку головнокомандувач Сирський має написати рапорт на звільнення. Це пов'язано з купою питань, які накопичилися, починаючи від ручного управління на такому низькому операційному рівні, де, в принципі, командира роти отак от з головою вистачало, закінчуючи нерівномірністю розподілу мобілізованих між штурмовими полками і механізованими бригадами, які стікали кров’ю. Багато чого іншого, що накопичилось за час перебування цієї людини на посаді.

Це моя позиція, що він мав піти. Але я ніколи в житті собі не міг би дозволити підкріпити цю позицію епітетами в бік бойового офіцера, які собі дозволяли люди на цих протестних акціях.

І, власне, саме такі люди, яким ніхто з оточення не зробив зауваження. Це типу такий мейнстрімчик, понеслося, давайте зафлешмобимо. Виходить чудо: "Хмара, нах"…

А я розмовляю з людьми, які мені розказують, як Хмара заходив з бійцями ЦСО "А" СБУ в Рубіжному, в Сєвєродонецьку в такі місця, куди ніхто не очікував, що офіцери такого ранку будуть заходи.

– Дуже велика повага серед військових з того, що я читала до цієї людини.

До речі, мені цікаво, я бачу, що ви у коментарях навіть періодично відповідаєте, коли вам щось пишуть неаргументоване, щось хтось бовкнув. Наскільки у вас вистачає на це ресурсу, енергії?

Бо теж була показова ситуація: я заходжу в Threads і бачу скрін від якоїсь дівчини тотожної до культурної сфери. Я так зрозуміла, що вона чи режисерка, без деталей, от з огляду на її профіль. І вона критикує "Тисячовесну". І скрін, як їй в особисті повідомлення Тетяна Бережна написала, що "пані, я хочу вам відповісти на ті коментарі, які ви пишете у соцмережах з приводу цього проєкту".

І це таке доволі правильне спілкування, виважене. Ба більше, людина знайшла час і вона далі пішла по аргументам. Але що вона їй відповіла, це обрізано в скріні. І вона пише: "Що міністерки нема часу чимось іншим займатися? Оце відповідає мені". І я сиджу, думаю: немає комунікації – погано. Є комунікація – теж не догодила.

– Я вважаю, що міністерка зробила все правильно. Неважливо, чи це була вона особисто, чи це її комунікаційники.

Але це приклад дуже здорової комунікації. Я, наприклад, вибачте за шаблоне слово, системно критикую державні інституції, які відповідальні за розробку політик щодо повернення українців з-за кордону. Тому що немає жодної стратегії, немає взагалі. Тільки всі говорять: "нам треба повертати українців з-за кордону, дивіться, нам індусів завозять, а чому українців не повертають з-за кордону?".

Я мовчу про те, що третина українців всередині України ненавидить українців за кордоном. Це інша тема для розмови.

Але є Мінсоц, є МЗС, є МВС, є Мінінфраструктури розвитку – це все на перетині їхніх зон відповідальності. І має бути хтось зверху, хто лідить. Цієї людини теж немає. І я тому критикую, що тільки трепологія і нічого не робиться.

На заході від Світового конгресу українців до мене підходить панянка, а вона є заступницею міністра соціальної політики. Вона каже: "Приходь, поговоримо, ми тобі покажемо, що є. Можеш щось підказати – підкажеш. Але принаймні хоч ми тобі покажемо, що робиться, щоб ти, може, трохи легше на нас…".

Тому я за безпосередній діалог. Це нормально, це правильно. І особливо мені подобається, як шкутильгає часом українська журналістика від відсутності навіть примітивного якогось ходу у вигляді: "Так, в мене є якась думка, може я наберу і спитаюсь в кінцевого адресата, про кого я пишу, чи це відповідає дійсності?"

Найяскравіший приклад – це коли пів року тому Юрій Ніколов написав у себе у Фейсбуці, що Фонд Притули в 24-му році витратив на себе 400 млн грн.

– На себе – це він мав на увазі на що?

– На інституційку, на операційну діяльність, на зарплати людей, на утримання. Ось. А це не то, що не відповідає дійсності, а це просто висмоктана майже з пальця "новина".

Значить, я його набираю і питаюся: "Скажіть, будь ласка, що ви пишете? Звідки ви взяли?" Він каже: "Ну я вас ж..."

А в нас же ж звітність у відкритому доступі. Ми розказуємо, скільки ми зібрали, витратили, на що.

І він каже: "Ну от ви зібрали в 24-му році 2 млрд грн. Згідно із законодавством, ви можете витратити на утримання фонду 20% від зібраних коштів. 20% від 2 мільярдів".

– Тоді це взагалі навіть не інфопривід. Навіть якби так було.

– Дивіться, ніхто не запитався ні у мене, ні у директора фонду, ні в кого з фонду, то людина собі придумала, написала, я вийшов на комунікацію і в кілька ітерацій пояснив, що із зібраних коштів жодної гривні не пішло на операційну, інституційну діяльність. Що є виокремлений рахунок, на який ми збираємо кошти на утримання фонду.

У кілька етапів я доніс це. Вони погодились, і людина виправила цю інформацію. Але це трапилося десь через кілька годин після того, як вона з'явилася. Відповідно, умовний Цензор.НЕТ взяв першу інформацію, виставив її в паблік, понеслось по гівно трубах.

Потім через кілька годин в кінці статті журналіст Цензора дописує: "УПД. За уточненою інформацією журналіста Ніколова, то це не відповідає дійсності, а дійсність така".

Хто до того догортав? Тобто ось створюються сенсації через відсутність нормальної комунікації. І власне люди з картонками – це тому, що немає комунікації.

– Чим закінчилася історія з "Пластом" і як ви плануєте далі цю історію розвивати? І знов таки, якщо ви її ініціювали, то я так розумію, що колись в певний момент прийшла в голову ця ідея, що саме "Пласту" потрібна ця підтримка. Що послужило основним таким поштовхом?

– У мене доньки – пластунки. Одна – пташатко, друга вже в новацтві. Я не був пластуном ніколи, але мені подобається природа цієї структури.

Я підігрівав у суспільстві інтерес до "Пласту". Я говорив про "Пласт" в інтерв'ю, я виставляв фотографії своїх дітей з пластових сходин, з відкриття пластового року. Я популяризував "Пласт" силою своїх акаунтів в соцмережах.

Зрештою, у вересні минулого року мене було долучено, я член опікунської ради "Пласту", а це відповідно накладає певну відповідальність.

Я не люблю бути "весільним генералом". Якщо я був амбасадором збірної України з футболу, то я робив двіж. Я вів марші по Марселю. Я робив зустрічі команди, проводи команди з від готелю в Ліоні. Я двіжував, бо це почесна посада.

Так само і тут. Якщо я член опікунської ради, то що я можу зробити? Я почав копатися в проблемах.

Чому "Пласт" не масштабується? Чому "Пласт" погано йде в бік, наприклад, східних теренів країни? Чому проблемно на півночі? Що не так на півдні?

Я зрозумів, що здогадки – це одне, але ми на фонді приймаємо рішення, опираючись на аналітику. Тобто збір інформації, опрацювання, аналітичний висновок і формування якогось протоколу прийняття рішень, опираючись на аналітику – це єдино правильна історія в наш цифровий час. Інтуїція добре, але математика краща.

Відповідно, я звернувся до Фонду родини Загорій. А в них реально дуже крутий аналітичний центр, вони провадять соціологію. Кожного року я отримую їхню роботу, соціологію, дослідження по взаємовідносинах українського суспільства з волонтерським рухом, взаємовідносини бізнесу з волонтерським рухом і так далі. Це допомагає тобі розуміти в динаміці, що відбувається в наших взаємовідносинах.

Я попросив, щоб вони провели дослідження, яке б дало відповідь на питання, чому в Запорізькій області мама не віддає дитину в "Пласт". Це відсутність інформації про "Пласт"? Це відсутність знань про "Пласт"? Це якісь стереотипи шкідливі про "Пласт"? Це тому, що, не знаю, може уніформа не подобається, ще що-небудь? Ми маємо мати відповіді на запитання.

Коли ми отримаємо ці відповіді, знову ж таки, я пішов до Оленки Ведмідь в Postmen, комунікаційну агенцію. Ми багато співпрацювали в минулому і мені подобається їхній підхід. Вони теж горять таким патріотичним вайбом всередині. І аналітика, яку ми отримуємо завдяки The Zagoriy Foundation, ми перейдемо в Postmen.

Postmen візьметься не за управління брендом, правильно казати, але допоможе "Пласту" зі стратегією, як рухатися туди, куди "Пласт" хоче зайти.

Головна ідея – це масштабування "Пласту", збільшення кількості дітей, які пройдуть через цю історію, цю велику гру. Але питання, яке потрібно вирішити, номер один – це збільшити кількість виховників.

Людина, яка набирає собі пташат, вона має пройти вишкіл, навчання, вона має, ідейною бути, звичайно, але мають бути ще якісь мотивації, щоб ти присвятив себе виховному процесу купи дітей. Це твій час, який ти можеш тратити на свою родину більше, на себе, але ти вирішуєш, що треба приділити цей час дітям. І мають бути додатково створені якісь мотиваційні речі, тому що все це робиться насправді виховниками за свій кошт. Це абсолютно альтруїстична історія. Це волонтерство.

– То я тільки хотіла сказати, що це великий, як на мене, мінус.

Я просто навчалася на філології у педагогічному університеті і відповідно практика в мене була у школі. І я пам'ятаю цю історію, коли тобі дають купу різних паперів, де ти маєш просто в тупу заповнити: цього уроку ми пройшли знання, уміння, навички, які нам вартували.

І в процесі цього, тобто довго-довго це все. І я розумію, що це за оці зарплати.

Я розумію, що це різні історії, "Пласт" і державна історія ця з коштами, але суть, як на мене, одна і та сама, тому що вкрай складно просто на волонтерських початках або за малі кошти оце все робити, коли паралельно ти маєш приділити час тому, щоб, якщо тобі не байдуже, звісно, щоб дитина дійсно щось засвоїла, бо умовно мені поставили свого часу четвірку, а не п'ятірку, тому що сказали: "Ти не дописала отут, отут 505 листів".

Я кажу: "Так, в мене діти навчились там, вони маленькі, другий-третій клас, вони вже там 30 нових слів за пару днів англійською, вони їх не просто в тупу, вони застосовують".

– Ха-ха-ха. Це нікому не цікаво.

– Оце ця історія абсолютно.

– Бачите, треба ж комплексно розглядати ці речі. Одна справа, коли ти вивчиш проблематику, пофіксиш стратегію. Інша справа – ось тут ми з державою наче домовилися, що дайте, будь ласка, кошти на розвиток, але не лізьте. Найгірше, що може трапитися – це коли держава дає гроші і запихає свої щупальця. Знову ж таки, моя задача слідкувати, щоб ці щупальця не залазили.

Якщо будуть залазити, то всім світом рубати ці щупальця, тому що ми не хочемо, щоб там якісь державні мужі собі подумали: "А давайте зробимо з "Пласту" піонерію, щоб вони пахали на нас, на якісь там наші політичні рейтинги".

Ні, це аполітична структура, яка займається патріотичним вихованням дітей, молоді.

І в них навіть ротація кадрів колосальна. Мають бути люди, які щоденно рутинно, вибачте, займаються якимись напрямками роботи, краудфандингом, партнерствами, медійка і тому подібне.

Але щоб це було довго, в такий спосіб вони стають носіями інституційної пам'яті. Не тільки як про ідеологію "Пласту", не тільки вишколи, не тільки сходини, не тільки ще щось, методологія, розробка чогось, але навіть, вибачте, людина, котра за кілька років навела фокус партнерів на структуру, вже є безцінною для структури. Вона може передати в спадок іншим людям, які біля неї працюють, ці комунікації, ці зв'язки і це все. Тому це дуже треба.

І так само наростити кількість виховників – це треба. Без великих грошей це, відверто, буде важко. Не те, що неможливо, але важко.

Бюджет "Пласту" річний, який формується з членських внесків членів "Пласту", підтримки якоїсь з боку батьків, трохи бізнес помагає, трохи місцеві громади помагають, трохи діаспора помагає. Він все одно не є бюджетом розвитку. Це бюджет підтримки штанів.

Зараз держава допоможе з бюджетом розвитку. І перші цифри, які закладаються в бюджет 27-го року, – не є колосальні якісь, але з ними "Пласт" має навчитися працювати. Це державні гроші, це велика відповідальність, це крок вліво, крок вправо –розстріл, це звітність, це аудит і тому подібне.

Знову ж таки, інституційно набити руку, перевести цю співпрацю з поваги один до одного в інституційно сталу співпрацю – це задача, яка зараз буде стояти перед "Пластом" на 27-й рік.

І, крім того, я ще спілкуюся з керівниками ОВА в різних регіонах. Я прошу, щоб вони знайшли землю, по ТТХ треба 5 гектарів, мінімальна інфраструктура. Бажано біля лісу, а якщо ще й біля водойми одночасно, то взагалі ідеально для того, щоб організовувати табори, тому що немає нічого крутішого, ніж офлайн-присутність там де тебе раніше не було.

Коли в одному місці водночас з'являються інші пластуни, десятки куренів, то тут навколо все починає вирувати. Інтерес в місцевих громадах, що там таке відбувається. Цікаво. І це наближає інших діток до організації. Коротше, я можу про це говорити годинами.

– Це справді цікаво, я згадую: я дізналася про "Пласт" у років 18-19, мабуть. Я з Харкова. А це ж насправді закладання просто фундаменту, на чому потім ми будемо будувати розуміння національної ідентичності, патріотизм – це ж все закладається, в ідеалі було би, якби закладалося з малечку.

– Я просто точно розумію, що з пластуна Міндіч би не виріс.

– 100%. Та це правда. Але я правильно розумію, що зараз це проєкт окремий від фонду?

– Взагалі ніякого стосунку до фонду не має.

– Це виключно ваша…

– Останні пів року я трошки більше часу приділив собі, чого не було попередні чотири роки. Я доволі сильно випалився і типу я вже трошки старший хлопець став, мені цього року 45. І я подумав просто, що мені треба щось з собою робити. Тому я трохи більше здоров'я і уваги приділив і в мене з'явилося трошки більше енергії. І я люблю її скеровувати в якесь конструктивне русло.

У мене зараз є два треки, окрім фонду. То фонд, звичайно – це найважливіше, але я кинувся оце з головою в пластову історію і ми маємо тут success. І зараз до 13 вересня має бути указ президента, і постанова уряду. І це буде, мабуть, найкращим подарунком для "Пласту", до відкриття пластового року.

А друге – це освіта. У мене просто в сім'ї є студент, школярка, дошкільнятко. Ну і ще один ще не визначився з планами.

І тому мені цікаво і реформа закладів вищої освіти, і професійної освіти, і, звичайно, шкільної освіти. І це дуже болюча тема.

Минулого року були запущені відповідні процеси і в тестовому режимі, наприклад, шкільна реформа зараз запускається з 1 вересня, але в тестовому. У 27-му році вона вже має вийти на історію full contact і тотальне колосальне відторгнення освітян цій реформі, яка була запущена командою Оксена Лісового.

– Чому?

– Тому що реформа ніколи не буває лагідною. Реформа – це завжди боляче в коротко і середньотривалій перспективі. Але в довготривалій перспективі реформа дає бенефіти. І тому недурні люди сидять і розробляють, як це має бути.

Реформа шкільної освіти в Україні передбачає те, що деякі школи зникнуть. А в людей є певні такі наративи, які звучать, наприклад, як казала одна вчителька на форумі освітян у Львові, на якому я був: "Поки є школа, доти є село".

І ніхто не хоче заглиблюватися в якісь тонкощі, що ми не така багата, ми найбідніша країна в Європі. Ми не можемо дозволити собі тягнути таку величезну інфраструктуру.

І є здорове, раціональне зерно в тому, щоб сконцентрувати дітей в умовно одній школі, щоб вони не були розсипані по п'яти, тому що це більш ефективне розпорядження бюджетами цих шкіл, коштами платників податків і так далі. Але наше суспільство досить консервативне. Є проблема в тому, щоб довозити дітей в межах однієї громади до іншої громади зі школи. Звичайно, тому що дитині треба раніше прокидатися, пізніше повертатися.

Я розумію, наскільки проблемно, тому що, наприклад, на Київщині в мене куми живуть в селі, в якому була школа. Зараз їх вже немає, але нема біди. Там громада купила автобус, і автобус зранку дітей з громади привозить в ту школу. Вони навчаються, але навчальний день закінчився. І далі мастити собі голову, тому що ти хочеш залишитися на якісь гуртки, хтось на самбо, хтось на дзюдо, хтось, не знаю, на ще що-небудь.

Автобус йде о такій-то годині. Все. Якщо ви на гуртки залишаєтесь, як ви будете добиратися – це ваші особисті проблеми.

Так от, фішка в тім, що ось цей рік в тестовому режимі, коли цю реформу мають запустити. Це можливість вивчити проблематики і пофіксити їх. Час є, було би бажання.

І я зустрічався з освітянами в Запоріжжі, а ми дуже плідно співпрацюємо фондом з Запорізькою ОВА. Прям не буду брехати, ні з ким так тісно не співпрацюємо, як з ними. Бо те, що вони роблять для своєї ділянки фронту в Запорізькій області – це реально повага з мого боку.

І ми познайомилися минулого року із заступницею ОВА з керівництва департаменту освіти. А познайомилися ми де? Ми познайомилися під землею 7 метрів. Я привозив допомогу в Балабине. Це вниз від Запоріжжя – це підземна школа.

І оскільки це така у нас постійна співпраця, ми з десятками освітніх закладів в Запоріжжі і області працюємо фондом, допомагаємо, то вже людина з такої посади приїхала: "Де той Притула взагалі, подивлюся, що він".

І я, коли приїздив крайній раз до Запоріжжя, я попросив можливість поспілкуватися з людьми, які повсякденно займаються освітнім процесом, дітками. І зібралася десь сотня освітян.

Мені презентацію почали показувати про успішні успіхи і тому подібне. Кажу: "Мені краще скажіть, які проблемні ділянки, тому що якщо добре, то нема сенсу".

І що виходить у нас? Проблема номер один – реформа шкільної освіти не може бути за одним сценарієм і одним протоколом у Запорізькій області і в Тернопільській області, в Харківській області і в Хмельницькій області. Тому що геть зовсім інша історія.

Якщо, наприклад, в моєму селі, у Вишнівці, школа стане ліцеєм, там будуть старшокласники вчитися, як high school. А якщо тут не вистачить дітей того віку, щоб заповнити по три класи на паралелі, щоб в кожному класі було по 25 дітей, то я думаю, директорка школи переговорить зі старостами громад, які входять в об'єднану громаду. Там буде якийсь транспорт, який збере діток, підвезе до цієї школи і там буде ліцей.

У Запорізькій області, яка на 72% окупована, фізично неможливо назбирати таку кількість дітей, щоб заповнити класи. Це по-перше.

По-друге, з безпекових питань автобусами дітей між громадами перевозити, – ну, вибачте, будь ласка, – це наражати їх на серйозну небезпеку.

Тому освітяни в цих регіонах кричать "Ей!" у високі кабінети, де їх, можливо, не зовсім чують.

Тому і потрібно, щоб такі хлопці, як я чи хтось інший, час від часу бив дзвін, привертав увагу до проблематики і шляхом подібних інтерв'ю, і шляхом розмов у високих кабінетах, чим я власне і займаюсь.

Я зараз попросив ще Анну Новосад, – вона керує однією з найкрутіших, насправді, геошок, які займаються освітою в прифронтових регіонах, вони дуже колосальну роботу роблять, – щоб вона також зібрала людей, носіїв експертизи, для того, щоб мене ще глибше в цю історію занурити, тому що мені прям дуже небайдуже. Все, абсолютно все, без винятку все, що відбувається в країні, так чи інакше впирається в освіту.

І зважаючи на те, що демографія не буде кращою, ми вимираємо фізично. У нас люди продовжують виїжджати. Так здається, що ми так собі думаємо, що всі, хто хотів виїхати, виїхали в 22-му, 23-му. Та ні, в 25-му році 650 000 українців отримали посвідку біженця в Європі.

Так, частина з них приїхали раніше, але більшість – це ті, які приїхали того року.

І процес не зупиняється. Тому коли нас стає менше, має бути висока якість людського капіталу, а якість людського капіталу визначається рівнем освіти з середньої температури по палаті. А у нас вона, вибачте, тільки падає, тому що ми навіть НМТ прохідний бал знизили.

Виходить пан Лубінець і каже: "А давайте знизимо НМТ, прохідний бал до 130"…

Навчатися важко під час війни, ніхто ж не суперечить. Все складно. Дитина займається онлайн. Здавалося б, начебто безпечніше ж, але ж ми бачимо якість навчання онлайн.

Це ж не зовсім про це. І тому є, наприклад, дуже багато шкіл віртуальних з окупованих тимчасово територій, які продовжують онлайн навчання.

Є директор школи, є вчителі школи, є учні школи, і вони вчаться онлайн в цій школі. Але одна справа, коли ці учні в Польщі, в Німеччині, в Італії, я тоді розумію, дякувати їм і їхнім батькам, що вони все-таки ще з цією школою на контакті мають онлайн навчання.

Але діти, які з Бахмута, з Покровська, з Часового Яру, звідки завгодно, які живуть у Дніпрі, в Києві, у Львові, чому вони займаються онлайн в цих віртуальних школах? Вони мають ходити офлайн тут в школу, в цій громаді, в якій ти живеш. Коротше, проблем купа, тьма. І треба не думати, як спустити планку.

У нас такі освітні втрати. Господи Боже, куди вже, куди ще спускати? Чого в голос ніхто не хоче проговорювати?

Я поясню, чого ніхто не хоче проговорювати. Дослідження PISA показують, що у нас розрив між знаннями випускника міської школи і сільської школи – 4,5 роки.

Чому ніхто про це в голос не говорить? Тому що коли ти про це кажеш, на тебе зразу накидується тьма людей з криком: "Ви хочете сказати, що сільські вчительки погано вчать дітей?" Я не хочу цього казати. Я просто озвучую вам дослідження, які робить найавторитетніше…

– Це було завжди. Я колись ще навчалася, я теж моніторила. З одного боку, не хочеться сіяти стереотип, а з іншого боку – є факти, скільки діти, які навчаються у сільських школах, які у них бали середні з цього, ЗНО, НМТ і так далі, а які, на жаль...

– Власне, процеси протистояння державної інституції, яка хоче зробити реформу і тих, хто не хоче ніяких реформ, є ті, хто дбає про свій інтерес всередині громади, тому що голова громади має захистити своїх освітян, зберегти цю школу, а депутат-мажоритарник "ставить палки в колеса" процесу, тому що ці люди мають за нього колись проголосувати. Вчителі, вони: "Так, нам треба ось ця робота".

І в цьому процесі, знаєте, в мене така візуалізація: стоїть людська дитина, назвемо її Наталочка, їй 8 років, в неї бантики і блакитні очі. Так от, про цю Наталочку ніхто не думає в цей момент, а вона кінцевий бенефіціар всього, що відбувається.

І наша задача як дорослих людей подбати, щоб з неї виросла свідома людина, громадянин, громадянка держави, високоосвічена, щоб вона отримала дуже добрі знання в школі, визначилася з фахом, вивчилася на спеціаліста і не виїхала з країни, а працювала тут, платила тут податки і розбудовувала цю державу. Ось про кого – все сюди треба скеровувати.

І тому я є людиною, яка, я коли прийшов до президента, перша і найголовніша тема, про яку я говорив, я не знаю, чи в мене ще будуть такі вікна можливостей приходити, але я не маю закладати це в будь-чию голову, з ким я балакаю. Що найголовніше, на що ми маємо скеровувати увагу навіть зараз під час війни – це освіта.

І туди треба залити в 10 разів більше грошей, ніж наша держава заливає.

І на запитання президента: "А де ж нам їх брати?", в мене є дуже проста відповідь. У доктрині національної безпеки першим рядком має бути: якісна освіта – основа національної безпеки. Коли ти освіту переводиш з соціальної сфери в сферу національної безпеки, повірте, гроші точно знайдуться.

– Я спілкуюся періодично з музейниками, які говорять про те, що тільки зараз почали розроблятися алгоритми, як вивезти з прифронтових територій пам'ятки, які дійсно важливі. Тривалий час їм казали: це не на часі.

– Так скільки ми втратили в 22-му? Я знаю приклади, коли з певних музеїв, навіть тут в Києві, вивозили перед повномасштабним вторгненням в бік заходу країни картини, експонати, всяке різне.

А були, наприклад, Херсонщина, Запоріжжя, на Донбасі, на Харківщині, де ніхто і, люди навіть на місцях проявляли ініціативу: "Давайте, тривожно, що нам, запакуємо, вивеземо, опишем". "Та ні".

– Але знов таки на це є якась управа, грубо скажу, але нам вже зараз не виходити чи виходити, знов таки з картонками і виступати за певні питання, які ми вважаємо фундаментальними?

– Мені здається, що якщо у когось є бажання і воля, можна це робити, але, як показує практика, краще, мені би так хотілося, щоб це все-таки було вирішено у діалозі громадянського суспільства з владою.

Але, відверто кажучи, не завжди бачу інтерес з боку влади до цього діалогу. Тому як воно далі буде, поняття не маю.

Проблема держави в цілому в тому, що у нас немає стратегій. А навіть якщо вони є, то їх ніхто не бачить. Наприклад, згадане питання реформи мобілізації вами. Я розмовляв з Сергієм Стерненком як з радником міністра оборони, тому що я чув, що міністр заявляв, що ми напрацьовуємо це.

І вже коли Федорова було звільнено і президент же не прокомунікував, за що журналісти, активісти почали міркувати, за що ж його могли б, наприклад, звільнити. І одна з версій була, що він так і не докрутив історію з тим, як пофіксити мобілізацію, щоб вона мала більш людське обличчя.

Я балакав з Сергієм, він каже: "Ми розробили цю історію і подали на розгляд президенту. М'яч на тій стороні".

Я кажу: "А можна було подивитися, а можна було, не знаю, залучити якихось публічних ще людей, громадські організації, ветеранські об'єднання до розробки оцих політик, а не знову по накатаній"?..

Ми щось розробили, президенту віддали, ніхто того не бачив. Потім людей ставлять перед фактом, а що там, бог його знає.

– Можливо, не розробляють і не обговорюють просто тому, що це не буде сприйнято великою частиною суспільства. У нас велика частина суспільства скаже: "О, 18-22 виїзд можна, клас. О, до 55 служити, клас". І на це все спрямовано. Спрямовано не на ту частину населення, яка захищає нас на фронті.

– Туди питання.

– Я просто підвішую це, знаєте, як три крапки у розмові, тому що з року в рік ми про це говоримо.

– А я запитався в президента в січні цього року, нащо було відкривати кордон для 18-22, якщо можна було вийти, на крові поклястися молодим людям, що до 25 їх ніхто не буде мобілізовувати? Від 18 до 25 років – це сім років, ну це шмат.

І мені досі невідома статистика, але, очевидно, мова йде про десятки тисяч молодих чоловіків, яких було вирвано з реального сектору економіки і сказано: кордон відкритий, і вони шмиг… А повернути їх назад буде вкрай важко, тому що це люди, які знайдуть собі чим зайнятися в Чехії, в Польщі чи полетіти в Америку, де безпечно, і імплементуватися, зростися з цим середовищем.

Проте логіка прийняття рішення була така, що батьки у старших класах хлопців, 10-й-11-й клас, відправляли за кордон, поки вони ще виїзні, до 18, відправляли за кордон, бо немає довіри до уряду.

Постійні розмови про можливе зниження мобілізації до 20, до 18. І це був хід з боку влади показати українським батькам, що ваші діти зможуть перетинати кордон і після 18 теж. Не відправляйте їх за кордон. Хай вони вчаться тут в Україні. Їхньому вільному пересуванню нічого не загрожує.

З точки зору цієї логіки цей крок можна виправдати. Правда, з цим не погодяться українські підприємці, які втратили насамперед в закладах сервісу купу працівників.

Але прикол в тому, що ми не маємо як поміряти ефективність цього рішення. Я не володію цифрами.

– Хіба як військові говорять? Вони говорять про те, що нам потрібно більше молодих людей. І на цьому моменті я впевнена, що мене вже купа людей послала на фронт.

– Я говорю про інше. Я говорю про те, чи цей дозвіл перетинати кордон 18-22, чи він зупинив відтік 15-16-річних українців?

– Я думаю, що збільшив відтік.

– Не маю цифр, не готовий про це говорити, але дивлюся, наприклад, зараз у мене в двох знайомих родинах діти, одна дівчинка, один хлопчик їдуть все-таки навчатися за кордон, хоча могли би закінчити школу тут.

– Збільшується оця паніка, невпевненість.

– Чотири з половиною роки війни не сприяють поліпшенню ментального здоров'я, назвемо це так. Люди в повсякденному стресі, це такий спільний "демедж суспільства".

Можна просто дійсно не витримати: останніх пару місяців атак балістикою по Києву. Коли ти розумієш, що ти просто беззахисний, коли просто в одні ворота, коли жодна ракета не збивається, бо немає чим, коли це грьобана лотерея, де ти не можеш вгадати, хто витягне нещасливий квиток.

Це чортова гра "Мафія", тільки в найкривавішому її вигляді: місто засинає і знає, що прокинеться з іншою кількістю мешканців міста.

В якій країні світу люди лягають спати, знаючи, що завтра ми прокинемося меншою кількістю, тому що нас просто вб'ють вночі і ти ніколи не вгадаєш, прилетить у висотку у великому місті чи просто зрівняє вулицю в селі з землею, але точно кудись прилетить.

І тому так, люди не витримують і їдуть туди, де ти прокидаєшся від співу пташки за вікном, а не від сирени повітряної тривоги.

– Ми зараз відусюди бачимо оцю потребу в тому, що нам треба ракети, збивати або інші якісь антибалістичні заходи. Але є розуміння, що певні види озброєння не можуть бути закуплені волонтерами. Тобто це мають бути домовленості на рівні держав.

І тут одразу до вас питання, чи можемо ми бодай дронами перекрити або якусь на то раду дати?

– На жаль, проти балістики – ні. Це не та номенклатура, якою можна перехопити балістичну ракету.

– Навіть якщо їх буде тьма?

– Хіба що просто закриємо на певній висоті дронами небо, щоб через них не можна було пробитися.

А ви знаєте, в 22-му році нам видавалося, що є якісь речі, які можуть закриватися тільки на рівні взаємодії урядів між собою, міністерств оборони між собою, але потім "Повернись живим" купили "Байрактари". Ми забезпечили три "Байрактари" для Повітряних сил.

Супутника купили не по лінії урядової взаємодії. Не балакав український уряд з фінським урядом, щоб продали цей супутник. Фонд Притули і компанія ICEYE, будь ласочка, сіли, поговорили: ГУР має, чим працювати.

Наш фонд в грудні 22-го року був першим, хто законтрактував з фондів deep strike. Вибір тоді, знаєте, який був? Ніякий. Був один виробник, який робив одну модель на 800 км. Ну ладно, окей, був ще там middle strike на 300 км, але такого, що прям далеко і по Росії – він був один. Ми його купували, цей "Бобер", за 4 млн грн за один борт.

Пройде рік, ми будемо купувати "Мороки" вже по 1 млн 750 тис. грн. Тобто розвиток індустрії сприяє конкуренції, підвищенню якості, зниженню ціни, все як на ринку, як книжка пише. І відповідно наші спроможності так само зростали.

І ми купуємо зараз пачками баражуючі боєприпаси, які приносять масу задоволення, тому що це така бімба з крильцями, яка в режимі реального часу під керівництвом оператора на відстані 180 км від точки запуску спалює до бісової матері РЛС вартістю 100 млн доларів, а ми за бімбу заплатили там два з копійками гривень. Ну камон, це ж чудо з чудес.

Якщо науково-технічний прогрес в сфері MilTech буде рухатися в такому темпі, як це відбувається зараз, я не виключаю того, що за кілька років можуть з'явитися якісь інші типи перехоплення, які будуть доступні і фондам для закупівель окремо від держави, які будуть давати спроможності збивати умовно балістику.

Тому що ракети малої дальності, щоб працювати по крилатих ракетах, наприклад, то ми вже бачимо перспективу взаємодії з такими виробниками, тому що такі вже є в Україні. Ця історія бурхливо розвивається. Я думаю, що це 27-й рік – вийдуть на вже історію виробничих потужностей.

Кожного дня у нас відео, зворотний зв'язок від військових, як збиваються "шахеди" в небі над Україною. Це різна кількість кожного дня. В одну ніч це може бути п'ять, в іншу вісім, в іншу 12.

І здавалося, хтось скаже, що на тлі загальної кількості, яка летить по Україні, що це небагато. Як там летіло 200, а перехоплювачами, які ви передали, збили вісім.

Так, тими, які ми передали – вісім, а фонд Стерненка передав ще 10, а фонд "Повернись живим" передав ще, там, не знаю, 10.

По крупицях, але виходить загальний відсоток саме завдяки благодійним фондам, їхнім проєктам, досить суттєвий. І що значить мало? Вибачте, там 10 "шахедів", які не долетіли – це 10 "шахедів", які когось не вбили, які не рознесли комусь будинок, які не вибили чергову заправку і тому подібне.

Тому треба цінувати ці речі і себе цінувати в цьому контексті, тому що ми просто інструмент реалізації людського бажання захистити самих себе. Назвемо це, егоїстичний проєкт.

– Всі б були такі егоїсти, насправді.

– Всі хочуть трошки безпечніше жити, але не знають, як це зробити. Кинь донат, а ми його перетворимо на перехоплювач, віддамо тим, хто знає, як тебе захистити найкраще.

– До речі, щодо донатів, ні для кого не секрет, що порівняно з початком повномасштабного вторгнення, певно, зараз їх збирати важче, бо хтось адресно відправляє чітко, не на фонд, а кому потрібно.

Але чи ви відслідковували після історії з "Госпітальєрами" і Яни Зінкевич? Я нагадаю для нашої аудиторії, це сталося взимку цього року, коли виникнули сумніви щодо прозорості звітності. І це був такий теж сплеск в медіа і в мережах.

І я, коли готувалася до нашої з вами розмови, промоніторила, думаю, я ж пам'ятаю, що там мав бути звіт. І дійсно є публікації про те, що це був наданий звіт щодо використання коштів і так далі, але це такий мізерний відсоток публікацій від усіх, які пов'язані з тим, що: "а "Госпітальєри" нібито крадуть кошти" і так далі. І тоді багато обговорювали, що це може кинути тінь на всі волонтерські фонди, на всіх волонтерів і так далі.

– Ми працюємо в дуже сенсативному цеху, де якась погрішність в роботі, якісь огріхи в роботі когось одного вилазять боком всім.

Я не досліджував, відверто кажучи, безпосередньо по кейсу "Госпітальєрів", як це відбилося на донатах на наш фонд. Відверто, ні.

А знаєте чому? Тому що станом на 26-й рік уже, хто хоче донатити – той донатить. І вже 150 разів за останні чотири роки перешерстили і звітність, і все, що завгодно. Мені байдуже на звітність інших колег по цеху. Ми за своє дбаємо.

Нам зараз компанія SoftServe рік пиляла новий формат звітності на сайті фонду, щоб він виглядав так, як би ми хотіли, а не на що ми були спроможні.

Тому що все одно – це про фінанси, це про затрати людино-годин для того, щоб цей софт прописати, зробити і так далі. Ми не можемо витрачати кошти навіть, які нам дають на операційку, на це, тому що це величезні кошти.

– Що потім пан Юрій Ніколов напише публікацію.

– І глобально люди, які не донатять, вони ж вам наведуть віяло причин. Давайте пограємо в таку гру: от я не хочу донатити, не буду донатити. Питайте мене, чого ти не донатиш.

– "Притула. Де супутник?", я скажу одразу.

– Ви мене питаєте, чого ти не донатиш.

– Добре, чого ви не донатите?

– А вони всі крадуть. Питайте мене ще раз, чого я не доначу.

– Є ще аргументи?

– Конечно.

– Хорошо. Чого?

– Ідіть в Міндіча заберіть.

– А якщо забрали вже в Міндіча? Це можна довго.

– Слухайте, людина, котра не хоче донатити, має стільки причин, чому вона це не робить. І найцікавіше – я не вправі засуджувати цю людину, тому що це добровільна історія, тому що є певний договір між державою і громадянином. Громадянин живе, робить роботу, платить податки. Держава має його захистити.

– Я зараз, щоб не виникло якихось маніпуляцій, окреслюю для нашої аудиторії, що ми зараз говоримо про ту частину суспільства, яка, наприклад, пише: "Притула, де супутник?" або "Притула вкрав гроші", а насправді жодного разу не була пов'язана жодним чином з вашим фондом і ні копійки не кинула.

І це принципова позиція. Ми зараз про цих людей, а не про тих людей, у яких, наприклад, немає на це можливостей.

– Я недавно мав бесіду в Threads з одним чуваком. Я прям мав час і натхнення. Ні, людина щось прийшла, мені написала. А я, здається, з Харкова повертався. Я був не за кермом, відповідно, їхали.

І, коротше, це ж людина, здається, з Харкова якраз була, яка всіляко мені показувала, що вона мені не рада в Харкові.

А я з посмішкою це читав, тому що виходить, в мене була зустріч в саду Шевченка, ресторанчик якийсь такий дуже милий. І я після того з хлопцем з 12-го ЦСП Ігорем Черняком кажу: "А можеш мені по саду знайти якусь точку? Я би заселфівся, собі якісь селфі-плейс".

І ми поки йшли до точки, куди він мене вів, я вже давно так не обіймався часто. Просто з незнайомими людьми, які тебе бачать, підходять: "Серожа!"

І я знаєте, що згадав, що це чисто харківська така фішка, тому що пару років тому, я приїжджав взимку, це 23-й рік, я приїжджав зі звітом фонду про діяльність фонду. Ми в бомбосховищі, я звітував харків'янам про роботу нашого фонду за ваші донати.

І я пам'ятаю, що в цей день я так само дуже багато мав обіймів з незнайомими людьми в кафе, на вулиці. Це такий харківський вайб.

І тут чувак мені пише, що типу вам тут не раді. Я говорю: "Чого?" Типу він каже: "Тому, що не раді людям, до яких нема довіри".

Я такий: "Окей". Просто довіра – це один з китів, на яких стоїть волонтерство в цілому.

Я кажу: "Окей, а чому нема довіри?"

"Бо багато людей вважають, що ви крадете".

"Окей. Наведіть приклад: в кого, скільки, коли".

"Диму без вогню не буває".

І ти такий, угораєш з цього, тому що, з одного боку, не смішно, тому що коли ця інформація шириться в різний спосіб – це прям боляче.

Я везу дитину в пластовий табір і в Стрию я зупиняюсь на заправці. Я виходжу з машини, підходить дядько-заправщик і оператор. Я кажу: "Будьте ласкаві, там до повного, 95-й".

А він дивиться, каже: "А кажуть, Притула не в Україні".

І причому, що цікаво, дядько прямо він з моєї цільової аудиторії. У нього виявляється зять воює і він має цікавитись, по ідеї, якимись речами, пов'язаними з волонтерством, робота фондів і так далі. Але ні, дядько сидить на якомусь Telegram-каналі, з якого видобуває правду. А правда полягає в тому, що її там тупо нема. Тому я не знаю, як краще боротися з подібними наративами, аніж щоденною працею.

І зрештою, як показує моє життя, час багато речей розставляє крапки над "і" і фіксить.

Шкода тільки, що цей шлях до істини треба пройти крізь купу цих колючок.

– І що не можна швидко, як ми на початку говорили, щоб раз і все – корупціонери сіли, все, все ідеально, все добре.

– Знаєте, я насправді не сумніваюся у тому, що це покарання трапиться. Інакше я геть зовсім зневірюся в людях, в добрі і буду мати балачку з Богом на предмет того, що, "камон, хоч не тут".

А я вже казав ще минулої осені, що мені байдуже, в багажнику якої машини Міндіча завезуть в Україну. Але є певні речі, які для українців, для держави мають бути принциповими. Якщо ти хочеш побудувати державу з суспільством, яке вважає за ненормальне давати один одному хабарі, ти маєш починати зверху, не знизу.

Суспільний договір влаштований таким чином, що якщо ти садиш дядька за хабар в 1000 доларів, він секретар міської ради десь в райцентрі, він там комусь на сесії міської ради пообіцяв порішать виділення земельної ділянки під ларьок. Але в той самий момент ти дозволяєш пилити сотнями мільйонів доларів – в тебе оцей розрив суспільний, він буде колосальний.

А так не повинно бути. І саме система правосуддя має бути тою клейковиною, яка не дозволить розшарування еліт з народом.

– І тут повернення до питання освіти і цінностей, бо ми з вами отак от розіграли.

А я можу вам так само відповісти. Якщо я би була умовно корупціонером і ви мене питаєте: "Що там війна, нащо ти це робиш? Що, немає якогось інстинкту самозбереження?"

Я зустрічала такі випадки, коли люди говорять, я маю на увазі, не спілкувалася з корупціонерами отак от щиро, але зазвичай навіть на нижчому рівні люди говорять: "Це просто заздрість оцих людей, тому що якби вони були на цьому місці, вони пробили те саме".

– Це не відповідає дійсності. Не кажу на 100%, цілком вірно.

– Але багато хто вдається.

– Великі гроші – це великі спокуси. І я розумію частково людину, яка читає: "Фонд Притули з початку повномасштабного вторгнення зібрав понад 13 млрд грн".

Треба мати такі хороші прокачані скіли, щоб не мати спокуси прикурить на таких фінансових потоках. І багато хто вважає, що це неможливо не красти, коли такі колосальні гроші ходять. І переконати цих людей практично нереально, тому що вони бачать, як навколо при таких потоках всі крадуть.

Чому, якщо тут всі крадуть, то тут раптом мають не красти? "Так, що там? Енергетика, Галущенко, двушка на Москву", – це все, просто голова закипає.

Зараз заступниця керівника Офісу президента – 150 лямів мішками в багажнику. Тендери в МО під конкретних виробників, про сотні мільярдів гривень закупівель. Все це, і тут вони такі: "І ще ці". А прикол у тому, що робота благодійного фонду – це отак: ти під мікроскопом, по-перше, різних людей, які тебе не люблять.

– 100%. Я думаю, що на вас дуже потужно копають. Я прям не сумніваюся.

– Дивіться, давайте так. Є різні політичні сили в Україні, які мене чогось дуже не люблять, але Господь їм суддя. Навіть не сумнівайтеся, що заяви на те, щоб розглянули певні правоохоронні органи діяльність фонду, воно було. А журналісти-розслідувачі – ми живемо в епоху, коли все має цифровий слід, коли любий косяк вилізе.

Ну тобто знаходять якихось родичів, бог знати кого, десь 140 з лишнім квартир у якогось цього тіпа, коротше. І зрештою є інші структури, контролюючі державні фінмоніторинги. І це все дивиться за твоєю щоденною роботою.

Якби ми десь облажалися чи вкрали якісь гроші, я вам просто клянуся, що нас би вже давно розірвали, помножили на нуль. Я би репутаційно не вижив, фізично – не знаю, тому що наелектризованість суспільства така, що якби десь випливло, що там Притула дійсно нецільове використання, накралися, чи як розганяли, що Притула купив три квартири під час війни, і так далі. А я ж наводжу документи спростування цього. Тільки ж ніхто з них не вибачається потім.

Якби десь підтвердилися такі факти, я не виключаю, що мене би просто фізично порвали, а не тільки репутаційно. Я маю за що переживати, тому що в мене прізвище Притула. В моїх дітей чотирьох так само. Вони ходять ніжками отут по Києву, по цій землі. Мені не байдуже з яким вайбом вони виростуть, щоб їм не було соромно за тата. Плюс в мене на фонді 120 з лишніх чоловік. І це їхня робота щоденна. А і це їхня віра в перемогу, в те, що вони приносять користь військовим, цивільним, проводять навчання, і так далі. Тому дуже багато відповідальності.

Треба дуже-дуже обережненько кожен крок робити. Але мені точно немає за що боятися чи щоб мені було за щось соромно. Я не вмію того робити, що мені приписують.