"Планую повернутися в цьому шоломі і здобути для України першу в історії медаль у скелетоні": інтерв’ю "Шелтера" з Владиславом Гераскевичем

- Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну здавалося, що міжнародний спорт випрацював ці червоні лінії, і росіян дійсно не допускали до змагань. Але останнім часом ми бачимо, що ця тенденція змінюється, і змінюється вже в дуже загрозливому стані: через спортивні суди, юнацькі турніри, паралімпійський спорт, рішення окремих федерацій. Ми бачимо, що росіяни повертаються, повертаються навіть зі своєю символікою. Це вже не поодинокі випадки, а така системність. Чому Україна програє цей бій?

- Я повернуся до 2022 року, коли, власне, відбулося відсторонення, коли російські спортсмени не були допущені до змагань. І першими змаганнями стали Паралімпійські ігри. Тут теж важливо розуміти, що це не відбулося просто так. Воно не само собою сталося. Це була кропітка робота багатьох людей.

Тоді, ще з самого початку повномасштабного вторгнення, ми об'єднувалися в такі коаліції серед українських спортсменів, об'єднували закордонних спортсменів, намагалися своїми ініціативами тоді відсторонити росіян. Тоді на Паралімпійських іграх це вдалося.

Тоді паралімпійський спорт зібрався такою сильною, потужною коаліцією, яка заявила, що вони не будуть виступати, якщо представники країн-агресорів будуть допущені до змагань. Тоді МОК вимушено, за день до початку Олімпіади, буквально вигнав з Олімпіади білорусів та росіян.

Потім нас якийсь час було це об'єднання навколо України, яке ми всі відчували у 2022 році, не тільки у спорті, а загалом. Було відчуття, що весь світ буквально об'єднаний навколо України.

Тоді так само всі були об'єднані у спортивному середовищі, і всі були проти повернення росіян, проти допуску росіян на змагання. Тоді було багато заяв і багато матеріалів, де російські спортсмени підтримують війну. Тоді вони брали участь у заходах у Лужниках, де вони, олімпійські чемпіони, молоді, сучасні російські спортсмени із z-тками на сцені, з Путіним, святкували окупацію Криму.

Тоді більше уваги на це зверталося, і тоді було набагато легше працювати.

Потім, я вважаю, що кінець 2022 року, 2023 рік, ми дуже сильно не допрацьовували, тому що, на мою думку, на моє особисте відчуття, Міністерство спорту і тоді НОК України дуже розслабилися і перестали працювати над цим, тому що, начебто, було відчуття, що все зрозуміло, все буде так, як і є. От зараз нічого ж не змінилося.

Змінилася одна річ - ми отримали набагато менше уваги. Так, у 2023 році, 2024-му, 2025-му, зараз, у 2026 році, ми бачимо, на скільки менше уваги до України взагалі у міжнародних новинах. І я не говорю про міжнародних політиків, а більше говорю про людей.

Треба не забувати, що будь-яка спортивна федерація - це громадська організація. Відповідно, вона базується на звичайних людях, які не дуже цікавляться політикою. Вони, скажімо, як середньостатистичний громадянин.

Зараз ми бачимо, що Росія дуже вдало протиснула тезу про те, що спорт поза політикою, що спортсмени не винні. І за рахунок цього вони почали повертатися.

Також у них змінився очільник Олімпійського комітету Росії. Ним став протеже тодішнього Жиріновського Дегтярьов (Михайло Дегтярьов – російський політик, колишній висуванець та один з найближчих соратників Володимира Жириновського. Зараз він обіймає посади міністра спорту РФ та голови Олімпійського комітету Росії, - ред.). Варто зазначити, що він непоганий менеджер, і він знайшов шлях повернення через суди, через CAS, через Швейцарський арбітражний суд.

Тому так, зараз ми бачимо, що Росія досить вдало працює над своїм поверненням на міжнародні спортивні арени.

Я вважаю, що ми зараз також сильно, як країна, не допрацьовуємо на державному рівні. І Міністерство спорту дуже сильно не допрацьовує в багатьох напрямках саме з приводу відсторонення росіян.

У нас, на жаль, за ці чотири роки повномасштабної війни не збудувалося ніякої системності в цьому напрямку. У нас дуже мало людей, які взагалі в цій темі хоч щось розуміють.

Тому так, ми в цьому напрямку зараз, я вважаю, дуже сильно програємо.

- Ми програємо саме в юридичній площині? Тобто ми не знаємо, як вести себе в судах? Ми не йдемо на випередження?

- У системності. Тут теж треба розуміти: повернення не відбувається просто тому, що хтось щось сказав.

Є офіційний протокол, як це відбувається. Здебільшого це конгреси міжнародних федерацій.

Міжнародний олімпійський комітет – це велика організація. Вона складається з країн-членів. Це національні олімпійські комітети. Також членами є міжнародні спортивні федерації з різних видів спорту.

Візьмемо наш вид спорту – бобслей і скелетон. Є міжнародна федерація, вона має щорічні конгреси, на яких обговорюються різні питання, в тому числі питання повернення росіян до міжнародних стартів.

Тут важливо з нашої сторони. Тобто ми беремо на себе роль як національна федерація адвокації. Ми виходимо, вивчаємо статути, вивчаємо правила і адвокуємо, що росіяни не мають бути допущені, базуючись на тих-то правилах, тому що є порушення згідно з нашим статутом.

Не просто тому, що це неправильно, якісь загальні речі, а має бути конкретна, пророблена робота.

У нас, на жаль, у цій роботі немає жодної підтримки з боку Міністерства спорту. За ці чотири роки, які ми беремо участь у конгресах, у нас немає ні юриста, який супроводжує нас, ні людей, які їдуть з нами, допомагають готуватися до цього конгресу.

Це все наша ініціатива. Це така волонтерська робота – моя і тата. Ми це робимо просто тому, що вважаємо, що так правильно.

- Якби ви цього не робили, а потім сказали, що неефективна федерація?

- Так. Але тут треба також розуміти, що федерація не отримує жодної фінансової допомоги чи будь-якої іншої допомоги від держави.

Відповідно, якби, наприклад, я не говорив англійською, у нас немає коштів на те, щоб запросити перекладача. Якби ми не розумілися і не могли вичитати статут, теж не було б нікого запросити, тому що немає на це ресурсу.

Відповідно, це просто така волонтерська, така добровільна робота. Проблема в тому, що не всі федерації це роблять. Є федерації, як ми, – ми це робимо.

Хтось номінально є президентом федерації, і в них, ну, якось буде… І в цьому проблема. Тобто немає системності в цьому питанні. Це коли я говорю про систему.

Також немає системності в юридичній роботі. Вона дуже хаотична. Тобто десь у нас є поодинокі позови в якісь суди, але це також не системна робота.

І адвокація. Адвокація – це також окрема історія.

У нас немає, скажімо так, хорошої екосистеми адвокації саме у спорті. Все відбувається дуже хаотично.

Останнім часом я дуже мало бачу представників Міністерства спорту за кордоном, на закордонних форумах. Тобто зараз це знову перейшло у формат такої внутрішньої української роботи. Якісь ініціативи, проєкти – все внутрішнє, все в Україні.

Зараз міністерство активно працює над новим законом про спорт, який взагалі жодним чином не оминає і не згадує боротьбу та посилення українського впливу в міжнародному спорті.

Все стосується… Ми спрощуємо якісь ДЮСШ, займаємося якимись спортивними клубами, щось намагаємося робити, але це, можливо, буде працювати через років десять. Зараз про міжнародну роботу ми не говоримо в цих законах.

Також зараз міністерство зайняте... вони підпорядкували під себе Інфіз, не знаю, може, ви бачили, Інститут фізкультури, і там зараз змінюють ректорів.

Відповідно, для мене це трохи незрозуміло, тому що, на мою думку, одне з головних державних питань у сфері спорту зараз – це боротьба з російським впливом у міжнародному спорті. Тому що ми напряму віддаємо їм цю платформу, величезну медійну платформу.

Тут, я думаю, кожен може погодитися, що спорт – це, в першу чергу, зараз, у цей час, величезна медійна платформа. І ми її просто віддаємо.

І зараз там уже грає російський гімн. Ми бачимо російські прапори. І тут я вважаю, що ми цю роботу провалили. Нам треба набагато більше працювати щодо кооперації.

- Така дуже загрозлива тенденція. От ми за останнім рішенням Міжнародного паралімпійського комітету бачимо, що повернули вже російських спортсменів із символікою. І Росія також використовує цей інструмент для інтеграції військових, учасників так званої СВО, для того, щоб легітимізувати, визнати їхній статус уже на рівні міжнародного спорту. І тут цікаво, чому такий відкат стається саме в паралімпійському спорті, який нібито має відстоювати зовсім інші цінності.

- Також тут треба дивитися глибше, дивитися на ті конгреси, як вони проходили до цього. Тому що всім здалося, ніхто не звертав уваги, що їх повернули саме після моєї дискваліфікації, ніби це раптово сталося. Хоча це теж неправда.

У них був конгрес, і було відомо про те, що повернули російську символіку, російський гімн ще багато місяців до того.

Для них єдине, що змінилося, – дуже спростили кваліфікацію для російських спортсменів. Тобто вони взагалі не брали участі в жодних стартах останні роки. Їх просто допустили до змагань.

Відповідно, без жодної кваліфікації: просто, будь ласка, приходьте.

- Так можна було?

- Виявляється, так можна було.

Це така досить безпрецедентна історія, але бачимо, що бачимо. Так, тобто маємо, що маємо.

Я думаю, тут, знову ж таки, Росія вміє дуже вдало маніпулювати такими тезами, що це інваліди, тобто їх треба допустити, вони не винні, і тому подібні речі.

Учасників СВО на самих Паралімпійських іграх не було. Але вони є членами національних збірних серед тих спортсменів, які не потрапили на Паралімпійські ігри.

Але дуже вірогідно, що на наступних Паралімпійських іграх уже будуть якісь учасники СВО.

Також спорт загалом у Росії – це дуже системна історія.

Вона є частиною пропагандистської системи. Там є багато різних організацій, набагато більше, ніж у нас.

Там не тільки є Міністерство спорту, Олімпійський комітет, там є багато ще різних інституцій, які очолюють ветерани СВО, які займаються підготовкою. Мені здається, це Центр олімпійської підготовки, якось так називається, то от у них його очолює ветеран СВО, який, мені здається, втратив кінцівки, і він очолює цю організацію.

Дегтярьов, міністр спорту, – у нього Telegram-канал називався “Пулемет Дегтярьова Z”, щось таке.

Людина відкрито підтримує війну, СВО, підтримує дії Росії. Тобто він є відкритою частиною пропаганди.

Перед ним очільником Олімпійського комітету був Поздняков.

Поздняков – це полковник армії РФ, спортсмен з фехтування, свого часу, у 90-х. Вони були в одній команді з паном Гутцайтом, тоді вигравали золоту медаль на Олімпійських іграх.

І після того людина, полковник армії РФ, очолює Олімпійський комітет.

При цьому Міжнародний олімпійський комітет тоді весь час казав: "Ну, вони не винні, вони нейтральні. Те, що він полковник, – це так, номінально". Тобто такі речі були.

У Росії спорт є величезною частиною пропаганди.

Тут, без сумніву, є багато фактів, де російські спортсмени залучені до активностей із викраденими українськими дітьми на окупованих територіях.

Один із таких спортсменів – Нікіта Нагорний, гімнаст.

Він є дуже високопосадовою людиною в організації "Юнармія".

Не знаю, чули ви чи не чули про "Юнармію".

- На жаль, чули.

- Організація, яка займається пропагандою війни серед дітей. Якщо вдуматися, це просто дикість, що взагалі існує така організація. Але вона дуже активно працює в різних регіонах і, знову ж таки, з викраденими українськими дітьми.

Російський спорт бере дуже активну участь у всіляких різних форумах. На своїх останніх форумах, мені здається, Путін також згадував: ті федерації, які повернулися, – молодці, ті, які не повернулися, – не допрацьовують.

Тобто у держави точно є фокус на це. І також варто зазначити, що він не з'явився після 2022 року. Цей фокус був і раніше. Саме тому ми маємо горезвісний допінговий скандал у Сочі, який був на Олімпійських іграх у 2014 році, коли ФСБ міняло допінг-проби російським спортсменам. Тобто рівень залученості держави настільки високий, що спеціальні служби міняють проби російським спортсменам.

Ба більше, десь за останні пів року вийшло велике розслідування від New York Times, де вони зазначили і знайшли зв'язок між тією групою ФСБ, яка займалася допінговим скандалом у Сочі, та тим, що це виявилася та сама група, яка займалася отруєнням дисидентів у Росії "Новачком".

Тобто це приблизно для того, щоб просто розуміти, як працює спорт у Росії.

Відповідно, нам треба це доносити. Нам треба це доносити до закордонних партнерів. Нам треба доносити це до міжнародних організацій.

І з цим ми, я б сказав, не дуже справляємося.

- А міжнародний спорт він це бачить? Тобто це вже втома від теми України і війни в Україні? Це потужне фінансове лобі з боку Росії? Ми всі розуміємо, що цінності – цінностями, але коли за цим стоять великі гроші, то цінностями можна посунутися. Ми це бачили вже неодноразово. Що тут найбільше превалює?

- Я думаю, це сукупність факторів.

Досі дуже багато людей чомусь дуже прихильні до Росії.

На заключному конгресі, на якому ми були буквально два тижні тому, було досить огидно бачити картину. Членом нашої федерації є також Монако. І від Монако був сам князь Монако Альбер, який буквально цілував руки російській представниці на цьому конгресі.

Які в них зв'язки? Чому таке ставлення до них? Мені важко зрозуміти.

Точно ще можу зазначити, що в багатьох міжнародних федераціях Росія очолює ці організації.

У нас є фехтування, і там це Алішер Усманов – російський мільярдер, дуже впливова людина. Це його кишенькова федерація, тому ми бачимо рішення, які ми бачимо.

У шахах Дворкович – теж людина, яка повністю робить усе, що хоче, в тих шахах.

- Але при цьому ФІДЕ призупинила участь Російської Федерації.

- Так, але не російських спортсменів.

Тут теж варто розуміти, що це не означає, що російських шахістів не буде на змаганнях. Це означає, що просто федерація не є членом. Їх, здається, відсторонили на три роки.

Але це досить успішний кейс відсторонення, тому що там були допущені досить серйозні порушення.

Вони проводили змагання на окупованих територіях, а це є порушенням Олімпійської хартії. Там є чіткі пункти, які забороняють це робити.

- Для юридичної боротьби, мені здається, це дуже класний показовий кейс. Весь світ визнав окупацію Криму. Тобто якщо стосовно війни ще можуть точитися якісь дискусії, то Крим – це вже визнаний факт, що це окупована територія. І якби цей ключ використовувати для притягнення російських спортсменів до відповідальності та виключення їх зі спортивних змагань, то це було б більш ефективно в якомусь сенсі?

- Ми у федерації також над цим працюємо. Ми це питання піднімали.

На жаль, нам не вдалося винести його на порядок денний, тому що перед Конгресом ми не мали достатньо часу, коли отримали дані про те, що в них була зареєстрована федерація саме в окупованому Криму, яка вже є членом Всеросійської федерації бобслею.

Але ми зараз над цим питанням працюємо. Я сподіваюся, що нам також вдасться відсторонити Російську Федерацію.

Тобто ми в цьому напрямку працюємо.

Я також вважаю, що це дуже гарний і показовий кейс, який треба продовжувати в різних видах спорту і домагатися відсторонення Російських Федерацій.

Але, повертаючись до теми розмови про російський вплив, він дуже великий.

Багато росіян є членами виконкомів, багато росіян є членами МОК.

І вони там залишаються попри війну, попри все. Усі ці роки вони там були і лобіюють свої інтереси.

На жаль, українських представників набагато менше, а ті, яких ми маємо, подібні до Бубки, точно Україну не захищають і жодної адвокації не роблять.

- Ми багато говоримо про російське лобі. А в мене було питання: а українське лобі взагалі колись у нас було? Хто лобіює Україну? Ви згадали Бубку. Борзов ще є в Міжнародному олімпійському комітеті. Тобто ми їх не бачимо, ми їх не чуємо, вони не беруть у цьому участі. Можливо, хтось робить це непублічно?

- У нас є наші керівні органи – Міністерство спорту, НОК України. Вони б мали цю роботу робити.

Зараз, якщо ми говоримо про заключний конгрес, ми готувалися, у нас була допомога від НОК України, ми з ними кооперувалися в цьому питанні.

У Міністерстві спорту також є окремі люди. Зараз я бачив, що Вікторія Рясна дуже часто буває на міжнародних форумах. І це дуже класна робота.

Але загалом, по-перше, нас дуже мало за кордоном. По-друге, таких справді сильних адвокацій і якогось потужного лобі я не бачу.

Якщо ми говоримо про пана Борзова та про пана Бубку, то, здається, що вони більше лобіюють себе, а не Україну. Тобто це більше якісь свої інтереси.

І таке відчуття, що вони просто дуже бояться втратити свої посади, які вони там мають. Тому що, будемо відверті, це досить грошові посади. Вони отримують там дуже великі стипендії або якісь грошові виплати, і вони дуже бояться їх втратити.

Тому я думаю, що ми ніяких активних дій від них ніколи і не побачимо.

- А яке ставлення до Бубки у світі? Чи дійсно він має такий вплив на олімпійський рух?

- Він колись його мав, але через той скандал, який першим висвітлило Bihus.Info, про його бізнес на окупованих територіях.

Тоді після цього скандалу багато міжнародних медіа казали, що саме через нього він втратив свою посаду віцепрезидента Міжнародної федерації легкої атлетики.

Він також втратив посади в деяких громадських організаціях, з якими ми співпрацюємо. Він там також був віцепрезидентом, і після виходу цього скандалу його звідти вигнали.

Тому міжнародний вплив його точно сильно послабився.

Також варто зазначити, що ще до початку повномасштабної війни він був залучений у велику кількість скандалів.

Один з них був пов'язаний з тим, що його звинуватили, правда, не довели це в суді, але звинуватили в отриманні хабаря за місце проведення Олімпійських ігор 2016 року в Ріо.

Про це заявляв один з організаторів цих Олімпійських ігор, який був під слідством. Він говорив, що давав хабарі. І однією з осіб, яка брала цей хабар, був Бубка.

Також був скандал з допінговим скандалом у Сочі, який я вже згадував. Тоді точилися розмови щодо відсторонення Росії від міжнародного олімпійського руху.

І тоді також, не те щоб кажуть, але є певні документи, що пан Бубка виступив на підтримку Росії.

Також були питання щодо окупації Криму, де пан Бубка також не висловив ніяких претензій щодо цього. Це був 2016-й, 2017-й чи 2018 рік, щось у цьому проміжку.

- Він послідовний у своїй політиці підтримки Росії?

- Я б сказав так. Я б сказав, що тут нічого дивовижного немає. Тобто це його послідовна позиція.

- Не можу не згадати про петицію, яку ви реєстрували. Термін голосування за неї вже завершився. На жаль, вона не набрала 25 тисяч голосів, необхідних для розгляду. Чи здивував вас цей результат?

- Насправді так, я думав, що тут буде більше розуміння.

Людина веде бізнес на окупованих територіях. Це не маленький бізнес, це багато родинного бізнесу.

Уже в наступному розслідуванні “Телебачення Торонто” було видно, що вони платять величезні податки. За рік це приблизно 200 тисяч доларів тільки податків, які сплачуються в бюджет РФ.

Там і спортивний клуб Сергія Бубки, і "Монблан", і ще кілька компаній.

- Ну і той факт, що цей бізнес зареєстрований, в принципі, на його брата? Тобто це родинний бізнес?

- Ні. Там він зареєстрований і на пана Сергія Бубку, і на брата. Тобто Сергій Бубка там фігурує власною персоною.

Знову ж таки, спортивний клуб Сергія Бубки, не Василя Бубки, а Сергія Бубки, який функціонує і який навіть якийсь час закуповував продукти для дитсадків чи для навчальних закладів.

Для мене це дикість, що люди чомусь захищають його, аргументуючи це тим, що він великий рекордсмен України.

Безсумнівно, з цим ніхто не сперечається. Він був чудовим спортсменом.

Але якщо людина зараз веде бізнес на окупованих територіях, сплачує податки в бюджет РФ, то для мене дикість, що він у цей час носить звання Героя України.

Для мене взагалі дикість, що він має будь-які державні нагороди.

Тим паче, що законом передбачене накладення санкцій за такі дії.

Також варто зазначити, що він очолює організацію, яка займається ветеранським спортом, тобто спортом для спортсменів уже більш похилого віку.

Він очолює цю організацію. І це була одна з перших організацій, на аренах якої були російські прапори з тезою "Спорт нас об'єднує". Це величезна теза, яку зараз просуває Росія.

Саме там вони доставали ці прапори під час нагороджень разом із прапорами інших країн. Тоді було кілька скандалів, коли закордонні спортсмени відмовлялися виходити на п'єдестал, тому що там були ці прапори.

Сергій Бубка очолює цю організацію. І ця організація також у своїх соцмережах підтримувала цю тезу, публікуючи російські прапори разом із прапорами інших країн.

Але попри це люди аргументують тим, що він великий спортсмен, тому він, як мені писали в особисті повідомлення, недоторканний. Тобто він недоторканний.

Для мене це дикість. Саме тому ми подали цю петицію. На жаль, вона не набрала необхідної кількості підписів. І пан Сергій Бубка продовжує носити звання Героя України. Тобто він не позбавлений жодних державних нагород, попри навіть свою антиукраїнську діяльність.

- Ви плануєте ще щось робити, щоб це змінити?

- Тут питання вже більше не до мене. Ми привернули увагу до цієї теми. Якщо міністр спорту його захищає, пан Бідний його захищав, якщо посадові особи і наші органи СБУ не можуть за три роки розглянути справу...

Зараз, нагадаю, справа в СБУ є. Його брат Василь Бубка отримав підозру, його вже було оголошено в розшук. Якщо ми говоримо про Сергія Бубку, то щодо нього немає жодного рішення. Він і не винен, і не невинен. Три роки справа просто чомусь нікуди не рухається.

Чому вона нікуди не рухається? Це питання, знову ж таки, до СБУ, які розглядають цю справу. Я б хотів побачити якесь пояснення від них, чому ми не маємо жодного просування в цій справі протягом трьох років. Також РНБО може накласти на нього санкції. Це передбачено законом. Тобто за ті дії, які він робить. І це порушення за кількома пунктами.

Бізнес на окупованих територіях – це одне порушення, за яке він може бути позбавлений нагород і на нього можуть бути накладені санкції. За те, що він очолює організацію, яка поширює і намагається показати державу-агресора в якомусь позитивному ключі, – це ще одне порушення. Я казав про ці тези "Спорт нас об'єднує", про російські прапори. Це ще одне порушення того самого закону. Тобто він порушує його двічі.

На жаль, не бачимо жодних санкцій, не бачимо жодних дій.

Тут я безсилий.

- Те, що влада нічого не робить щодо таких кричущих фактів, які ви щойно озвучили... У всіх буде можливість, хто не бачив ці розслідування, подивитися їх. Але те, що влада не реагує на це, які емоції це у вас викликає? Де ви берете сили боротися далі? Тому що все виходить так, знаєте, як Дон Кіхот – ти борешся з вітряними млинами, а результату немає. Де черпати сили, щоб боротися з цим і змінювати не тільки це, а й загалом ставлення суспільства до цього? Тому що суспільство не проявляє до цього великого інтересу.

- У нас є багато речей, якими ми займаємося, окрім цього. Це не все моє життя.

У нас є дуже багато напрямків роботи. Це зараз благодійний фонд, це, власне, моя спортивна кар'єра, тому що я її не закінчував. Це розвиток нашої дитячої команди.

Тому в мене є речі, за які я бачу результат, де я бачу просування, де я бачу реалізовані проєкти. І для мене саме це є тим, що мотивує працювати далі.

- На ситуацію з Бубкою, коли ви так медійно її підняли, відреагували також багато спортсменів. Наприклад, Олександр Усик тоді виступив зі, здається, публікацією про те, що це легендарний спортсмен, якого не треба чіпати, тому що він свого часу прославляв Україну на міжнародній арені й зробив набагато більше, ніж багато інших спортсменів. Як ви ставитеся до того, що відомі спортсмени, які мають вплив і голос у світі, захищають подібні випадки? Виходить, що ми дуже непослідовні навіть усередині країни.

- Я, знову ж таки, із цією тезою погоджуюся. Так, Сергій Бубка – легендарний спортсмен. Тут ніхто не сперечається.

Питання ж було не про це. Тобто ці тези можна розділити, тому що я взагалі не зрозумів, чому з'явилася ця публікація і для чого.

Питання, знову ж таки, в бізнесі на окупованих територіях, у його антиукраїнській позиції та його антиукраїнській діяльності, якщо ми говоримо про Бубку.

Тому хотілося б, щоб люди більш глибоко розбиралися в питанні перед тим, як щось коментувати. Власне, це єдине побажання.

- У політиці зараз у нас є багато союзників, які послідовно підтримують Україну. Можливо, не настільки сильно фінансово чи технічно, як би нам хотілося, але все ж таки послідовно. А в спорті є подібні партнери, які з початку повномасштабного вторгнення, а можливо, й раніше, послідовно підтримують Україну в боротьбі з присутністю росіян у міжнародному спорті?

- Якщо ми говоримо про нашу федерацію і про те, що я бачу, то це країни Балтії, Норвегія, Данія, дуже часто Німеччина.

Тут також цікавий факт, і цікаво за цим спостерігати, тому що це громадські організації і не завжди ті країни, які підтримують нас у політичному плані, надають зброю чи ресурси для економіки, підтримують нас і в спортивному плані.

Буває так, що представники саме цих країн уже не підтримують нас у спортивних федераціях.

Вони також ховаються за тезами "спорт поза політикою", що спортсмени мають бути допущені, що спорт має об'єднувати, будувати мости. Є багато різних тез.

Тому так, це також той напрямок, у якому ми не допрацьовуємо.

Тобто навіть ті союзники, які є у нас на міжнародній арені, не є союзниками в спортивних федераціях національних.

Багато лобіювання з боку Росії, багато закулісної роботи, яку вони проводять.

Чи це якісь грошові винагороди за якісь рішення, чи кращі пропозиції щодо тренувань. Ми вже бачили, що деякі країни домовляються про проведення тренувальних зборів саме в Росії, на сочинському треку. Тому тут ми багато не допрацьовуємо.

Також я так зайду трошки наперед і скажу про те, що ми маємо робити, на мою думку, чого ми зараз не робимо.

Це візовий бан для російських спортсменів. Це дуже ефективний напрямок роботи, який ми вже почали.

Тут ми можемо минати ці громадські організації. Ми можемо також говорити: "Так, добре, спорт поза політикою. Тоді держава буде працювати з державою".

Міністерство спорту України, наприклад, або МЗС можуть звертатися до своїх колег-партнерів за кордоном, подавати списки російських спортсменів, щодо яких є докази підтримки війни, щоб вони просто не отримували візи до цих країн.

Відповідно, навіть якщо міжнародна федерація допустить того чи іншого спортсмена, він просто не зможе доїхати до місця проведення змагань.

- Які це можуть бути докази?

- Наприклад, те, що ми робили. Це наш успішний кейс, який уже відбувся.

Це стосується російського тхеквондиста Владислава Ларіна. Проходив чемпіонат Європи в Мюнхені. Він туди не потрапив, тому що не отримав вчасно візу.

У 2022 році він збирав гроші у своїх соцмережах на російську армію.

Ми подали всі ці дані до посольств. Куди тільки могли, туди й надсилали разом з вашим колегою Артемом Худолєєвим, журналістом, і надавали ці докази.

І так дивовижним чином сталося, що він просто вчасно не отримав візу. Цей Владислав Ларін. Відповідно, участі у змаганнях він не взяв. Хоча міжнародна федерація його повністю допустила. Він вважається невинним, нейтральним, як вони там собі придумали, але факт у тому, що на змагання він не потрапив.

Така сама ситуація була на Чемпіонаті світу серед юніорів з керлінгу.

Там одна з дівчат зі змішаної команди позувала з георгіївською стрічкою.

Також усі ці матеріали були надані до посольства. І теж дивовижним чином вона не отримала вчасно візу. І вся команда не отримала вчасно віз, тому вони також не взяли участі в цих змаганнях.

Відповідно, я вважаю, що це дуже успішний напрямок роботи, над яким нам треба попрацювати.

Але, знову ж таки, повертаючись до розмови про системність, у нас немає системного налагодження цієї роботи. Це все дуже хаотично. Зараз це якась громадська ініціатива. Є дві, три, чотири людини, які цим займаються, не маючи за це жодної оплати, жодної посади. Тобто це просто ми щось робимо. Це волонтерська робота.

На жаль, у нас немає системності.

Нам потрібна ця системність, щоб ми могли системно подавати докази, щоб їх приймали, накладали санкції на спортсменів, щоб це відбувалося швидше. Тому що зараз санкції щодо спортивних діячів запроваджуються дуже довго, дуже несистематизовано. Це все, знову ж таки, дуже хаотична робота. Цього не має бути.

- Враховуючи, що ви цим займаєтеся вже давно і послідовно, наприклад, міністр спорту не пропонував вам зайнятися цим напрямком чи обговорити з вами, як його можна розвивати?

- Ми були на деяких засіданнях, але ні, такої пропозиції не було.

- А ви бачите зацікавленість міністерства в тому, щоб цей напрямок розвивати?

- Останнім часом усе, що я бачу, якщо ми згадуємо про міністерство, - це Інфіз. Це скандал з приводу обрання ректора, це якісь внутрішні заходи, які проводяться, це якась внутрішня робота в Україні. Тобто я не бачу...

- Для красивої картинки?

- Для мене схоже, що зараз так.

Хоча, знову ж таки, є деякі працівники, які беруть участь у міжнародних форумах, намагаються адвокатувати.

Але, якщо ми повертаємося до розмови, оцінити цю роботу можна досить просто – за результатом.

Який результат зараз? Російські прапори повертаються після чотирьох років. Вони повертаються вже на спортивні арени. Білоруські прапори, російські прапори. Значить, цю роботу ми програємо. Значить, десь ми щось робимо не так.

- З початку цього року ви виступали вже в ООН, на Мюнхенській безпековій конференції, в Європарламенті, навіть у Верховній Раді України. Чи дає це вам якісь додаткові інструменти для боротьби з присутністю росіян у спорті?

- Ми намагаємося адвокатувати це і доносити, що російські спортсмени є частиною російської політики, російської пропаганди, і що зараз неприпустимо допускати їх до змагань.

Ми використовуємо ці майданчики, щоб адвокатувати це.

Якщо говорити окремо про Європарламент, то зараз ми також намагаємося зробити регулювання тих правил, які є в МОК. Це було більш специфічно саме щодо тієї справи, через яку мене дискваліфікували, – за шолом.

Тому що я досі вважаю, що шолом не порушує жодних правил. Тобто немає чіткого правила, яке я порушив. Воно ніколи не було вказано. І ми зараз також намагаємося працювати над тим, щоб це змінити.

Також ми піднімали тему віза-бану, про який я щойно говорив, і звернули на це увагу європарламентарів. Потім я бачив, що вже на засіданнях Європарламенту – у нас було засідання спортивної комісії, це такий досить закритий формат, – а вже потім, коли було велике засідання в Європарламенті, також звучали тези про те, що російські спортсмени, які підтримують війну, не мають бути допущені на територію ЄС.

Тому так, я вважаю, що ця робота є досить успішною. Ми доносимо цей меседж, він є зрозумілим.

У нас є велика підтримка серед європарламентарів. Тому, так мені здається, з'являються нові інструменти, щоб допомагати боротися за справедливість.

- А чи всі юридичні інструменти ви використали для того, щоб змінити рішення щодо шолома пам'яті?

- Ще ні. Ми зараз над цим працюємо. Тут теж варто зрозуміти структуру, як працює МОК. У них є своя екосистема, свої суди. Це Швейцарський арбітражний суд CAS, і найбільшим донором цього суду є сам МОК.

Тобто виграти якусь велику публічну справу проти МОК у цьому суді майже неможливо.

Якщо ми говоримо про саме слухання в CAS, то воно було жахливим для МОК і чудовим для нас. Вони, знову ж таки, не могли жодним чином назвати, що саме ми порушили, яке саме правило.

Тобто все було навколо: "Ви порушили Олімпійську хартію". Але це як сказати: "Ви порушили Конституцію України", – без чіткого зазначення закону, пункту чи статті, яку ви порушили. Тобто це був просто політичний меседж.

Потім вони казали: "Ні, це був не політичний меседж, це було expression guideline", тобто правила щодо самовираження. У них є ці рамки самовираження.

І чомусь вони вважають, що мій шолом – це самовираження, а шоломи інших спортсменів, наприклад, з персонажами Marvel, – це не самовираження.

Ми намагалися зрозуміти чому.

Давайте порівняємо кейси.

МОК відповідає: "Ні, ми не будемо порівнювати жодні кейси. Ми будемо говорити тільки про цей кейс".

Добре. А що саме було порушенням у цьому шоломі?

Відповіді немає.

Мене, якщо пам'ятаєте, відсторонили ще до початку змагань.

А цкй guidelines про самовираження стосуються тільки самої арени, виступу, церемонії нагородження, відкриття та закриття.

Тобто мене відсторонили не за саме порушення, а за намір порушити правила, які вони навіть не можуть пояснити. Ну. Справа була досить, скажімо так... Коли я виходив із суду, я думав: "Тут неможливо ухвалити інше рішення". Тому що було дуже багато абсолютно незрозумілих, непослідовних рішень і абсолютно неправомірне відсторонення.

Також було просто чудове питання від судді.

Вона спитала одне просте питання: оце expression guidelines створили для того, щоб не затьмарювати виступи спортсменів, щоб увага була саме до них, а не до якихось акцій.

І суддя питає: "Скільки було скарг від інших спортсменів?".

- Нуль?

- Нуль скарг. Не було жодної скарги від закордонних спортсменів, від моїх колег.

Це було суто рішення МОК без жодної підстави.

Просто: "Ти відсторонений".

На жаль, у таких реальностях ми живемо.

Проблема саме у прописанні правил.

І зараз ми над цим також працюємо.

Ми намагаємося залучити Єврокомісію на свій бік, щоб вести цю справу разом із Єврокомісією.

- Цікаво, чи очікував МОК такого резонансу навколо цього рішення? Тому що, по суті, вони зробили навіть краще – увесь світ побачив шолом пам'яті, дізнався про цю історію. І ви сказали набагато більше, ніж якби просто виступили в цьому шоломі на змаганнях. Тобто було досягнуто прямо протилежної мети.

- Напевно, так. Тобто для мене, знову ж таки, із самого початку це було незрозуміле рішення.

У нас уже був досвід катання в цьому шоломі на першому офіційному тренуванні, коли про нього ще не було новин.

У мене було інтерв'ю із закордонними журналістами.

Ніхто навіть не звернув уваги на шолом.

Не було жодного питання про нього.

Вийшло перше інтерв'ю, і коли МОК почав його забороняти, тоді це стало таким резонансним кейсом. Тоді вже була велика увага ЗМІ, багато пресконференцій. Тоді й почалася величезна увага до цього шолома.

До цього її не було.

Тобто тут можна сказати, що МОК спрацював як неймовірно успішна піар-компанія і вони підняли величезний резонанс навколо цього шолома і, насправді, затьмарили виступи інших спортсменів.

Тому що навіть під час нашого виступу, я знаю, що у Великій Британії на BBC, які транслювали Олімпійські ігри, ефірний час, присвячений шолому, становив, напевно, хвилин тридцять.

Просто показували, як я ходжу з цим шоломом, даю інтерв'ю.

Тобто замість того, щоб показувати виступи на Олімпійських іграх.

Я вважаю, що це величезна провина МОК, і саме МОК призвів до цього.

- Ви вже готуєтеся до наступної Олімпіади у Франції у 2030 році. Розкажіть, як відбувається ця підготовка. Наскільки я розумію, ви плануєте виступати саме в цьому шоломі?

- Так. Це такий наш великий план – повернутися на змагання саме в цьому шоломі й здобути для України першу в історії медаль у скелетоні. Підготовка зараз відбувається в Україні. Ми зараз починаємо наші тренувальні збори.

Перший великий збір усією командою в нас буде у липні. Увесь липень ми будемо тренуватися в Олімпійському центрі підготовки в Конча-Заспі.

Потім, як завжди, будемо їхати за кордон, тому що, на жаль, умов в Україні немає. Будемо їхати на стартові естакади, а вже потім – на льодові треки і брати участь у сезоні. Трошки, напевно, у нас будуть перестановки. Молодші спортсмени також братимуть участь у Кубках світу.

Але так, у нас такі плани. Будемо готуватися до наступних Олімпійських ігор, щоб гідно представити Україну.

- Чи бачили ви плани Міністерства молоді та спорту збудувати льодову арену в Україні? Чи можна буде її використовувати для підготовки у скелетоні?

- Не бачив нічого з цього приводу. У нас планується будівництво стартової естакади. Ми над цим дуже активно працюємо.

За весь період наших занять скелетоном було дуже багато обіцянок з різних вуст щодо будівництва естакади. На жаль, вона так і не з'явилася. Але я дуже сподіваюся, що вона все ж таки з'явиться, і ми зможемо дотиснути це питання. І в нас з'явиться перший об'єкт в Україні, де ми зможемо працювати над масовістю цього виду спорту.

- А наскільки взагалі популярний скелетон в Україні? Як би ви пояснили дітям, підліткам, що це за вид спорту і чому варто ним займатися?

- Давайте почнемо з другого питання – чому варто займатися.

На жаль, навіть якщо дитина зараз прийде і скаже: "Я хочу займатися", нам дуже важко дати якусь змістовну відповідь.

У нас раз на чотири, раз на три, а в кращому випадку раз на два роки бувають якісь набори в команду. Більше ми просто не можемо набирати, тому що в нас немає жодної бази в Україні.

Будь-які тренування – це вже поїздка за кордон. Це великі фінансові витрати, а таких коштів у нас теж немає.

- Куди ви, як правило, їздите?

- Зазвичай це Латвія. Це той самий трек, на якому починався український скелетон. Або Німеччина, Австрія – там, де є льодові треки і є умови для тренувань.

Тому зараз це питання для нас складне, тому що ми не можемо одразу запрошувати дітей за кордон. Це дорого. Нам потрібно знайти партнерів за кордоном, позабюджетне фінансування.

І тільки тоді дитина зможе зробити свої перші спуски і хоча б зрозуміти, чи подобається їй цей вид спорту. Тому що порівняти катання на скелетоні з чимось іншим дуже важко.

Його не можна протестувати на стадіоні, на батуті чи ще десь.

Тобі треба поїхати на трек, здійснити спуски, і тоді хоча б трохи стане зрозуміло, чи це твоє, чи ні.

А загалом цей вид спорту зараз стає популярнішим.

У нас є трансляції на "Суспільне Спорт". Уже два сезони транслювалися етапи Кубка світу.

Тобто можна наживо дивитися наші змагання і вболівати за нас.

Спортсменів у нас зараз дев'ять. Це доросла збірна та юніорська збірна, яка готується до виступу на юнацьких Олімпійських іграх, що також пройдуть на треку в Кортіні у 2028 році.

- Скільки коштує підготовка до Олімпійських ігор? Якщо починати одразу після завершення попередньої Олімпіади, то попереду чотири роки підготовки.

- Я не оперую бюджетами, тому мені важко зараз усе прорахувати, з урахуванням інфляції. Зараз ціни у скелетоні також досить сильно зростають. Але ми говоримо про великі суми.

Скелетон – дорогий вид спорту. Не найдорожчий серед зимових видів спорту, але один із найдорожчих.

Останнє, що я пам'ятаю, – це те, що сани зараз коштують приблизно 10 тисяч євро.

Полози – приблизно 1,5-2 тисячі євро за пару.

Полозів у нас має бути багато. Це змінний інвентар. Під погодні умови, під особливості треків вони змінюються. Комбінезон, шолом, рукавиці, шиповки – усе це спеціалізоване спорядження. Його немає в жодному іншому виді спорту.

Усе це виготовляється тільки для скелетону. Тому воно також коштує досить дорого. Шиповки – приблизно 400 євро, комбінезон – десь 700-800 євро, якщо я не помиляюся. Але, знову ж таки, це приблизні суми. Спуски зараз теж дуже піднялися в ціні. Один тренувальний спуск на треку коштує близько 50 євро. А ми за сезон виконуємо дуже багато спусків. За день буває по шість-вісім спусків.

- Ну і це множиться на всю команду?

- Так. Плюс це тренери, проживання за кордоном, харчування за кордоном. Тому так, професійний спорт – це дуже дорого.

І скелетон, саме через особливість цього виду спорту, через спорядження і через арени, на яких ми тренуємося та виступаємо, – дорогий вид спорту.

Точних розрахунків я не дам. Точні бюджети – це вже питання до головного тренера команди.

Можливо, у Міністерстві можна дізнатися.

- А що з цього компенсує чи фінансує держава?

- Для національної збірної це велика частина витрат, але не вся. Багато витрат покривається за рахунок позабюджетного фінансування. З початку повномасштабної війни нам вдалося дуже добре попрацювати із закордонними організаціями, які надали нам кошти. Саме завдяки цим грошам ми змогли розпочати кар'єри наших молодих спортсменів.

І вони продовжують нас підтримувати. Можливо, знову ж таки, не так багато, як хотілося б. Хотілося б, звичайно, більше підтримки.

Але у нас є підтримка, і саме вона може покривати ті інші витрати, які не закриваються Міністерством спорту, бюджетним фінансуванням. Саме завдяки цим коштам ми зараз можемо розвивати нашу юніорську команду.

Зараз також нашим благодійним фондом ми будемо підтримувати розвиток нашого виду спорту і молодих спортсменів.

Навіть липневий збір, який буде, відбудеться за позабюджетні кошти. Тобто бюджетні гроші взагалі не будуть витрачені на цей збір. Ми будемо закривати його силами Всеукраїнської федерації бобслею та скелетону і силами нашого фонду.

- Взагалі спортивна система в Україні націлена на те, щоб виховувати олімпійських чемпіонів не тільки в популярних видах спорту, а й у нових дисциплінах, де у нас не настільки багато спортсменів. Виходить, що зараз усе це більше розвивається на приватних інвестиціях, благодійних внесках і ентузіазмі спортсменів.

- У нас спорт розвивається за рахунок індивідуальних людей, які мають величезне бажання розвивати той чи інший вид спорту. У нас він не розвивається за рахунок системності.

У нас немає хороших наукових лабораторій, які виробляють спорядження. Це те, що ми бачимо на прикладі Німеччини. У Німеччині це є.

У нас немає хороших фахових спеціалістів, яких надає міністерство. Наприклад, фізіотерапевтів. А це дуже важливо для результату.

Не готуються механіки. У нас немає інфраструктури. Тобто, якщо ми говоримо про зимові види спорту, в Україні неможливо прийняти жоден чемпіонат світу.

- Навіть популярний біатлон?

- У нас немає сертифікованих арен, які могли б приймати великі чемпіонати чи етапи Кубка світу з біатлону. Мені здається, що всі зимові види спорту зараз тренуються за кордоном. Навіть біатлон зараз десь за кордоном, тому що в цей період підготовки спортсменам потрібне високогір'я.

Якщо ми говоримо про лижний фристайл – це теж відносно популярний вид спорту, тому що він у нас медальний, – то вони також зараз тренуються за кордоном, наскільки я бачив.

Скелетон – ми зараз ще в Україні, але в ідеалі це також буде за кордоном, тому що нам потрібні спеціалізовані умови для нашого виду спорту.

Якщо естакада з'явиться в Україні, можливо, тоді ми зможемо більше часу проводити тут, уже на спеціалізованих тренуваннях.

Але здебільшого це тренування за кордоном, тому що там є умови, яких у нас немає.

Відповідно, якщо ми порівнюємо себе з іншими країнами, то на початку в нас набагато менше людей, набагато менша вибірка, ніж в інших країнах.

Відповідно, і спортсменів загалом у нас у цьому виді спорту залишається набагато менше. Нам дуже важко конкурувати з передовими країнами.

Я зараз навіть не говорю про різницю в бюджетах. Я говорю про те, що немає системності у підході до підготовки. І все це тримається лише на кількох людях, які дуже хочуть розвивати цей вид спорту.

Тому у нас є така тенденція. Візьмемо бокс. Ми вже згадували бокс.

У нас була дуже сильна команда – “Українські отамани”, яка показувала неймовірні результати. Потім десять років у нас немає жодних результатів у боксі.

Потім знову хтось з'являється в якомусь виді спорту, знову є результати, а потім знову занепад.

Тобто у нас немає такого, щоб один вид спорту він циклічно, 20, 30, 40 років залишався дуже сильним.

- Немає сильних шкіл?

- Виходить, що немає системності. Це те, про що я постійно говорю, – немає системного підходу. Є окремі особистості, які працюють над розвитком того чи іншого виду спорту.

- З минулого року Міністерство молоді та спорту обговорює новий закон про спорт. Чи бачите ви там системність? Ви ознайомлювалися з ним? Як ставитеся до тих новацій, які пропонує та активно обговорює міністерство?

- У цьому законі дуже багато нюансів. І, мені здається, ми говоримо про речі, які зараз не є настільки релевантними.

У нас є державні системні питання, які в цьому законі взагалі не прописані.

У першу чергу, найбільша проблема, яку я бачу в Україні, якщо ми говоримо про розвиток спорту, – це відсутність суспільного запиту на спорт.

Елементарно люди не дивляться Олімпійські ігри. Люди не розуміють і не знають багатьох видів спорту. Тут я люблю проводити паралель з українською музикою.

У 2018 чи 2019 році, якщо не помиляюся, коли запровадили обов'язкові квоти на українську музику і її потрібно було транслювати, то на початку, чесно зізнаюся, мені це не дуже подобалося. Я майже її не слухав. Але з часом, через те, що ця квота мала бути заповнена, з'явилася конкуренція на ринку української музики. Багато виконавців перейшли на українську співати, багато підняли свій рівень. І зараз ми маємо чудову українську музику, багато класних виконавців, які збирають концерти. Це, насправді, дуже якісна, сучасна музика.

Якщо ж ми повертаємося до спорту, то в Україні майже немає його трансляцій. Є якісь спортивні канали, є іноді окремі події, але немає обов'язкової квоти. На каналах, які мають найбільшу аудиторію, немає навіть спортивних новин, уже не кажучи про трансляції якихось змагань.

Я вважаю, що це державне питання. Тобто Міністерство спорту мало б попрацювати над тим, щоб запровадити обов'язкові квоти на трансляцію спортивних подій на телебаченні.

Я також упевнений, що в розрізі п'яти-десяти років у нас дуже сильно зріс би суспільний запит на спорт.

Не тільки на футбол, не тільки на бокс, не тільки на теніс, а й на інші види спорту, які є олімпійськими.

- Я б тут ще додала, що важливо також розвивати дитячий та юнацький спорт. Мені дуже подобається система у США, де транслюють навіть юнацькі та студентські ліги. Це важко уявити в Україні, тому що інтересу до такого, нібито непрофесійного, спорту майже немає. Але ж усе починається саме з цього віку.

- Так. Але там також дуже велика увага до професійних ліг. Відповідно, найбільше дивляться професійні ліги, менше – студентські. У нас є класні ініціативи саме щодо масового спорту. Є "Пліч-о-пліч" – така ініціатива, яка займається шкільними лігами. Це шкільний спорт. Зараз вони запустили також студентські ліги. Це класні ініціативи для розвитку масового спорту. Побачимо, де вони будуть через п'ять років, як працюватимуть. Але є багато державних питань.

Якщо ми повертаємося до початкового питання про Закон України "Про спорт", то я не бачу, де цей закон говорить про формування суспільного запиту на спорт. Як саме ми змінюємо цю проблему?

Я не бачу, як перейменування ДЮСШ у спортивні клуби або вимога до всіх національних федерацій змінити статути під якісь наші правила змінює головну проблему. Ніяк не змінює.

Тобто ми не створюємо суспільного запиту. Ми просто міняємо назви, міняємо підпорядкування, хочемо, щоб платила держава, а не міські бюджети, і граємося в таку децентралізацію спорту.

Якось незрозуміло. Чи це децентралізація, чи ми просто хочемо все видозмінити, перейменувати. Також є проблема інфраструктури. Зрозуміло, що немає де займатися спортом. Я не бачу, щоб цей закон якось вирішував цю проблему. Третє питання, яке я зараз вважаю найголовнішим, – це російський вплив. Він дуже сильний у міжнародному спорті.

Український вплив набагато слабший. Нам треба це змінити. Нам треба готувати свої кадри до виконкомів. Нам треба готувати своїх людей, українців, щоб ми збільшували вплив України у міжнародному спорті й зменшували вплив Росії.

А цей Закон України ніяким чином не говорить про вирішення цієї проблеми. Тобто ми взагалі не бачимо в ньому нічого, що стосувалося б міжнародної діяльності та посилення українського впливу у міжнародному спорті.

Відповідно, якщо три питання, які я вважаю найголовнішими для державної політики у спорті, взагалі не оминається і в Законі України "Про спорт", то я не розумію, навіщо над ним так працювати.

- Враховуючи, що на наступній Олімпіаді ви плануєте вийти у шоломі пам'яті, що для вас усе ж таки буде головною метою: здобути олімпійську медаль чи зробити внесок у те, щоб світ не заплющував очі на ту агресію, яку Росія проводить по відношенню до України?

- Для мене зараз, якщо ми говоримо про час після початку повномасштабної війни, у першу чергу це місія – говорити про Україну. Це саме представництво України на міжнародній арені. Це нагадування про злочини Росії проти України.

Це символ, приклад того, що Україна існує, що ми можемо використовувати цей майданчик. Ми вже згадували, що у 2022 році була величезна увага до України. Вона зменшується. А увага до українських спортсменів – вона залишається сталою. Вона не зменшується.

Вона залишається досить великою. І це той медійний майданчик, який ми маємо використовувати, щоб говорити про Україну. Тут я також зазначу, що ми бачимо це на тенісних аренах. Коли наші тенісистки виходять і буквально в кожному своєму інтерв'ю нагадують про Україну, про обстріли, про те, що зараз переживає наша країна.

І саме в цьому полягає цінність того, як ми можемо використовувати спорт і як маємо його використовувати в ці часи. Тому для мене це також велика місія.

Це реабілітація військових через спорт. Ми ще не зачіпали в цьому інтерв'ю питання ветеранського спорту і того, що спорт зараз є одним із дуже успішних і дуже вдалих інструментів для реабілітації військових. І тут ми говоримо навіть не тільки про фізичну реабілітацію, а й про ментальну, тому що це створення ком'юніті в спорті.

- До речі, це ком'юніті розвивається вже доволі давно. "Ігри нескорених" – класний приклад. І якраз там відчувається, що це лобіюється і підтримується і у світі, і в Україні. Можливо, знову ж таки не так масштабно, як нам би хотілося, але ветеранів стає дедалі більше. Тому тут також хотілося б бачити ту системність, про яку ви говорите хотілось би бачити.

- Ми також були залучені до Invictus Games. Мій тато був тренером збірної на заключних Invictus Games у Вістлері. Тоді вперше в програмі був скелетон, і тато саме тренував зі скелетону.

Ми також плануємо в наших майбутніх сезонах, коли буде чемпіонат України, проводити заходи саме з ветеранами, запрошувати ветеранів, щоб вони також каталися на скелетоні.

І я дуже сподіваюся, що інші види спорту також будуть долучатися і під час своїх внутрішніх чемпіонатів запрошувати ветеранів, щоб вони також ставали частиною цих федерацій уже в такому ветеранському напрямку.

- Тобто, повертаючись до мого питання, якщо ми уявимо якісь такі уявні терези, інтерес України буде у вас превалювати над спортивними досягненнями?

- Так. Ми говоримо про час, коли увага до України є вкрай важливою. Ми всі сподіваємося, що до наступних Олімпійських ігор війни вже не буде, що буде мир, і ми зможемо бодай спробувати повернутися до якоїсь нормальності. Але пам'ять також має жити. Пам'ять про людей, про жертв цієї війни має жити незалежно від того, є війна чи немає війни.

Ми маємо завжди пам'ятати ціну нашої свободи, ціну того, що зараз можемо записувати це інтерв'ю в Києві, у мирному Києві. Він зараз не окупований саме тому, що ті спортсмени, які зображені в мене на шоломі, віддали своє життя.

І ми говоримо вже не тільки про спортсменів, а й загалом про всіх жертв цієї війни.

Тому нести цю пам'ять – це дуже важливо. Я вважаю, що так, це набагато важливіше за будь-яку медаль.

Звичайно, в особистому плані для спортсмена, коли ти вкладаєш буквально все своє життя в розвиток у тому чи іншому виді спорту… Якщо ми говоримо про нашу команду, про підготовку до цієї Олімпіади, ми вклали величезну кількість сил. Це був не тільки мій ресурс.

Це був і мій тато, який мене тренував, і тренери, які мені допомагали. Микола Кушнір, який тренував нас із фізичної підготовки. Це вся команда. І це величезна робота. І, звичайно, дуже боляче втрачати можливість хоча б спробувати поборотися за медаль, коли тебе просто дискваліфікують без ніякої нормальної причини.

Але, знову ж таки, є речі, які для мене важливіші за медалі. Це нести пам'ять про наших спортсменів, які загинули. Для мене це набагато важливіше – підтримати їхні родини в цей час, ніж здобути медаль, при цьому зрадивши себе.

- Те, про що ви говорите, – це дуже потужний фундамент для, можливо, майбутньої політичної кар'єри вашої. Чи бачите ви себе в політиці? Чи хотіли б? Чи було б у вас більше можливостей не тільки займатися адвокацією, а ще й дійсно на щось впливати?

- Насправді я поки що навіть не думаю про політичну кар'єру. У мене є багато справ, якими треба займатися. Є реальні проєкти, є робота благодійного фонду, які реально допомагають. Насправді, з мого досвіду і з того, що я бачив у Верховній Раді, величезна кількість депутатів – це випадкові люди, які навіть не ходять на засідання.

Вони не можуть проголосувати за жоден закон, тому що просто не приходять. І деякі депутати, колишні спортсмени, навіть не знають, за що вони голосують. Тобто вони взагалі, не знаю, як мавпочка, бʼють по кнопочкам і не розуміють.

- До речі, ви знайомі з Жаном Беленюком? Це олімпійський чемпіон, який зараз є народним депутатом.

- Я говорив про Вірастюка. У нього було кілька інтерв'ю. До речі, щодо Бубки він казав, що нібито було голосування за те, щоб надати мені звання Героя України. Хоча такого голосування не було. Він щось там переплутав. Взагалі не знає, за що голосує.

Так само й зі славнозвісним голосуванням щодо НАБУ – САП. Там була його цитата: "Риють на кого треба і на кого не треба". Чому він голосував за це? Ну, тому що "риють на кого треба і на кого не треба".

Є багато проросійських депутатів. Я бачив, що коли відбувся мій виступ у Верховній Раді, то було багато хейту з боку Скороход. Ну, теж, от багато її прихильників чомусь. Там людина з браслетом буквально на нозі сидить і розказує, що я веду себе якось погано і не маю чіпати пана Сергія Бубку.

Хоча людину звинуватили в хабарі, її буквально місяць тому випустили з-під варти. Сидіти там поміж тих людей, насправді, не дуже хочеться, тому що там занадто багато проросійського. Люди, які займаються реально антиукраїнською діяльністю, теж сидять у Верховній Раді, отримують величезні зарплати, не ходять на засідання.

У нас склався такий імідж навколо депутатів, що це люди, про яких незрозуміло, навіщо вони там. Тому поки що я про це не думаю. У мене немає мети бути депутатом Верховної Ради чи якимось обласним депутатом. Зараз я концентруюся на роботі нашого благодійного фонду, там, де ми реально можемо допомагати людям, робити справжні справи, а не щось уявне.

- Ви, до речі, згадали про хейт. Тут важко не помітити, що от після ситуації з шоломом пам'яті, ну, я не знаю, всі були на вашій стороні, вас підтримували, називали і героєм. Ну, тобто це було беззаперечна підтримка. З часом от зараз навіть. коли ми там робили якісь новини з вами, то це просто потік такого хейту. І оця трансформація, вона, ну, тобто з одного боку, в принципі, частково зрозуміла тим, що ви виступаєте дуже навіть так агресивно, проти всього то свавілля, яке відбувається в міжнародному спорті, в українському. Тому, звісно, що це має викликати подібну якусь реакцію, але все одно, ну, дуже багато цього. Ви це помічаєте? Ви на це реагуєте? Вас це якось задіває?

- Помічаю, звичайно, тому що це буквально в кожній соцмережі. Але я розумію, звідки це йде. Я бачу, як у багатьох соцмережах розганяють якісь цитати, яких я ніколи не казав.

У коментарях у мене дуже часто з'являється пан, любитель голландських дітей, пан Шарій. Буквально в Twitter під кожною моєю публікацією він залітає з якимись тезами. Дисиденти усілякі різні, типу старої гвардії по типу Мосійчук такий був. Олешко і всі їхні помийки, ботоферми – усе це залітає.

Шкода, що люди не дуже аналізують інформацію. Тобто їм просто вкидають, що я щось сказав, хоча я цього ніколи не говорив. І люди одразу йдуть з хейтом.

Я пам'ятаю просто дивовижну новину про те, що мене мають позбавити звання Героя України, а дати це звання Марті Костюк, тому що вона нібито віддала весь свій призовий фонд на ЗСУ.

Я дуже поважаю Марту. У неї є благодійний фонд. Але цього не було. Тобто вона не віддавала весь свій призовий фонд на ЗСУ. Вона потім сама про це написала у своїх соцмережах.

У мене взагалі немає звання Героя України. Але вже була така новина. Вона набрала тисячі лайків. І буквально вся новина складалася з трьох неправдивих фактів. Але хейт вже залетів.

- Тобто зараз це прихильники Бубки цим займаються?

- Так. Дуже багато прихильників Бубки захищають його. Мовляв, він недоторканний, як ти посмів. Від них теж багато хейту. Усе це в сукупності дає такий результат. Звичайно, це ще й адвокація. Ми вже згадували про виступи в ООН.

Було багато інтерв'ю на різноманітних майданчиках, де присутність України не є супер великою. І ми маємо ексклюзивну можливість говорити там про Україну. Тому я вважаю, що за мою діяльність, за те, що ми займаємося адвокацією інтересів України, звичайно, багато хейту залітає.

Але здебільшого це безпідставний хейт. Там немає жодного фактажу. Це просто вигадування фактів. Я справді ціную дуже хейт, якщо він конструктивний. Якщо ж він безпідставний і неконструктивний, то я на це не дуже зважаю.

Мені навіть важко придумати якусь відповідь, якщо новина просто вигадана. Бо виходить, що треба виправдовуватися. Але виправдовуватися навколо чого? Навколо вигаданої новини?

- А як ви ставитеся до хейту на кшталт: "Такий сміливий – чого не на війні?" Ну, це також можна левову частку коментарів, які вам пишуть, побачити.

- Хейт різний. Якщо ми говоримо загалом про українських спортсменів, то ми визнані критично важливою інфраструктурою. Міністерство спорту вважає представництво спортсменів на міжнародній арені дуже важливим для держави.

Саме тому держава дала підставу визнати деякі спортивні клуби критично важливою інфраструктурою. Працівники Міністерства спорту, штатні спортсмени збірної є заброньованими, щоб ми могли представляти Україну на міжнародній арені. Держава вважає, що зараз це також дуже важливо. Саме тому спортсмени мають бронювання. Для мене це рішення держави.

- Ви були б готові долучитися?

- Я не відкидаю цього питання. Я не відкидаю можливості піти воювати, так само, як і будь-який інший громадянин України. Наразі держава, судячи з того, що вона надає можливість бронювання спортсменам штатної збірної, вважає, що зараз це не менш важливо, ніж солдати на передовій.

Тобто важливим є представництво України на міжнародних аренах.

- На завершення хотілось би з вами, не знаю, може так трошки підсумувати, що все-таки зараз має зробити Україна, чи які можливості у нас є для того, щоби дійсно бути послідовними і щоби не повернути Росію в міжнародний спорт, як зараз вона поступово повертається. Як нам цю битву не програти?

- Я вважаю, що напрямок віза-бану для російських спортсменів може стати дуже успішним кейсом.

Якщо ми зможемо об'єднатися в коаліцію з міністерствами спорту різних країн, налагодити системну роботу щодо накладення санкцій на російських спортсменів, які підтримують війну, то ці спортсмени просто не зможуть приїхати на місце проведення змагань.

Якщо ми говоримо про зимові Олімпійські ігри, які відбудуться у Франції, то це робота саме з Францією.

Потрібно збирати докази підтримки війни російськими спортсменами, передавати їх французькій стороні, щоб ці спортсмени не могли отримати дозвіл на в'їзд і потрапити на Олімпійські ігри.

Неважливо, чи допущені вони Міжнародним олімпійським комітетом чи іншими міжнародними федераціями. Головне, щоб вони фізично не могли приїхати на місце проведення змагань. Я вважаю, що це буде досить успішний напрямок роботи. Це коаліція загалом. Це робота над адвокацією в різноманітних міжнародних федераціях.

Це робота із судами CAS. Все ж таки ці справи, як ми бачимо на прикладі шахів, можна вигравати деякі справи. Над цим треба працювати і треба пропрацьовувати різні варіанти, шукати нові можливості, як ми можемо протидіяти поверненню російської пропаганди на міжнародні спортивні арени.

- Роботи багато. Будемо сподіватись, що держава цим також буде займатися. Дякую вам, Владиславе.