“Реперні точки режиму”: “Шелтер” дізнався, як у Києві відбувається очищення від радянських та російських пам’ятників

Водночас залишається невирішеним питання осмислення звільненого простору. "Шелтер" дізнався, як у Києві проходить процес очищення від радянських та російських пам’ятників.

Масштаби деколонізації

Правову основу для змін у символічному просторі України створили закони про декомунізацію, ухвалені у 2015 році. Вони передбачали засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів і заборону їхньої символіки. У 2023 році Верховна Рада ухвалила закон "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топонімії", який поширив ці принципи на символи, пов'язані з Російською імперією та сучасною російською політикою.

На підставі цих законів у липні 2023 року Київська міська рада затвердила перелік об'єктів, пов'язаних з історією та культурою Росії та СРСР, які підлягають усуненню з публічного простору столиці. До списку увійшли 266 об'єктів.

У відповідь на інформаційний запит "Шелтера" Департамент територіального контролю Києва повідомив, що станом на початок червня 2026 року КП "Київблагоустрій" демонтувало 74 об'єкти. Ще 98 пам'ятників, пам'ятних знаків і меморіальних дошок прибрали балансоутримувачі, громадські активісти та мешканці міста. Для 42 об'єктів передбачений частковий демонтаж окремих елементів – написів, дат або символіки. Ще 45 об'єктів мають охоронний статус, що потребує окремих погоджень та рішень.

Серед уже демонтованих об'єктів – пам'ятник Миколі Щорсу на бульварі Тараса Шевченка, пам'ятник генералу Миколі Ватутіну в Маріїнському парку, пам'ятник Валерію Чкалову, пам'ятник генералу Дмитру Карбишеву, пам'ятник Миколі Островському, погруддя Олександра Пушкіна, пам'ятник екіпажу бронепоїзда "Таращанець", десятки меморіальних дошок, а також пам'ятні знаки, присвячені радянським військовим частинам та діячам комуністичного режиму.

Водночас значна частина об'єктів поки що залишається на своїх місцях. Однією з причин є наявність охоронного статусу. У рекомендаціях Міністерства культури та інформаційної політики та Українського інституту національної пам'яті наголошується, що питання демонтажу пам'яток культурної спадщини потребує окремих процедур і має враховувати історичну, мистецьку та наукову цінність об'єктів.

У Міністерстві культури звертають увагу, що подолання наслідків русифікації не повинно зводитися до механічного демонтажу. У рекомендаціях відомства йдеться про необхідність широкого суспільного діалогу, участі експертного середовища та формування власних українських наративів. Автори документа називають російські пам'ятники та топоніми маркерами імперських претензій на українські землі, а процес деколонізації – частиною відновлення української історичної суб'єктності.

Мітки режимів

Одним з дослідників, які розглядають деколонізацію в такому контексті, є історик Олександр Кучерук. Для нього сучасна деколонізація стосується не стільки демонтажу окремих пам'ятників, скільки переосмислення простору, який упродовж століть перебував під впливом імперських ідеологій.

Пам'ятники ставали точками тяжіння для офіційних церемоній, покладання квітів, шкільних екскурсій та різноманітних урочистостей. Так формувалося уявлення про приналежність території до російського культурного простору.

"Це було помічення території. Якщо тут стоїть пам’ятник руському писателю, значить це руська земля. Для чого це робилося? Щоб дитина запитала в батьків, хто це такий, а їй відповіли, що це великий письменник. Це така тонка і дуже активна пропаганда російської культури", – каже історик.

Подібні практики, за його словами, існували ще за часів Російської імперії. Він згадує, що в місцях, які відвідувала Катерина ІІ, встановлювали спеціальні пам'ятні знаки. Такі обеліски мали підкреслювати значення імператриці для міст і регіонів.

Радянська влада формувала своєрідну ієрархію пам'ятників. Українським письменникам та діячам культури часто відводилася другорядна роль. У Києві з'являлися погруддя або напівфігури, тоді як повноцінні монументи на повний зріст отримували партійні функціонери, військові та представники російської культури.

"Була ціла градація. Одним можна було поставити погруддя, іншим – фігуру по коліна. Повноцінних пам'ятників українським письменникам практично не було. А партійним діячам, військовим і людям, яких підтримувала радянська ідеологія, така можливість надавалася", – говорить історик.

З показових прикладів називає Володимира Леніна. Попри те, що радянський вождь ніколи не відвідував Київ, його ім'я десятиліттями залишалося одним з центральних у міському просторі.

У такому контексті нинішню хвилю демонтажів історик сприймає як закономірний процес. На його переконання, міське середовище поступово позбувається нав'язаних символів, а сам Київ повертається до власної історії.

"Те, що не властиве ні місту, ні Україні, ні киянам, воно зникає. Тому очищення від усіх цих Булгакових, Вертинських та інших – це нормальний процес самоочищення", – каже дослідник.

Звільнити простір — ще не означає його заповнити

Для архітекторів і пам'яткоохоронців дедалі більшої ваги набуває інша проблема – яким має бути простір після демонтажу.

На думку пам'яткоохоронця Дмитра Перова, сам процес деколонізації потребує значно тоншого підходу, ніж проста заміна одного пам'ятника іншим. Він пропонує розглядати кожен об'єкт окремо та враховувати його історичний і містобудівний контекст.

Перов наголошує, що далеко не всі пам'ятники діячам Російської імперії або радянської доби підлягають демонтажу. Вирішальним фактором він називає роль конкретної людини та її зв'язок із колоніальною або тоталітарною політикою.

Як приклад наводить Володимира Вернадського. Науковець мав складні та неоднозначні погляди на українську державність, однак залишив вагомий слід у розвитку науки та став одним із засновників Української академії наук.

Втім, питання демонтажу становить лише частину дискусії. Більше суперечок виникає навколо того, що має з'явитися на місці прибраних пам'ятників.

Перов переконаний, що універсального рецепта тут не існує.

"Це питання залежить від контексту. Якщо говорити про пам'ятник Булгакову, то ця територія взагалі не розглядалася як місце для встановлення монумента. Це прибудинкова територія. Там немає якогось містобудівного акценту. Ти йдеш і сприймаєш історичну забудову як цілісність. А тут виникає розрив, сходинки до пам'ятника, який абсолютно випадає з контексту. З точки зору урбаністики після його демонтажу там нічого ставити не потрібно", – вважає Перов.

Інша ситуація склалася на місці пам'ятника Леніну біля Бессарабської площі. На відміну від Булгакова, цей монумент виконував важливу композиційну функцію, завершуючи перспективу бульвару Тараса Шевченка.

Саме тому, переконаний дослідник, простір потребує нового архітектурного акценту.

"Якщо великий постамент, якщо це великий бульвар, який кудись виходить, то має бути якийсь акцент. Щось монументальне", – говорить він.

Певний час міська влада розглядала ідею встановлення фонтану на місці колишнього пам'ятника Леніну. Перов ставиться до цієї пропозиції критично. На його думку, круглий фонтан у завершенні прямого бульвару порушував би композиційну логіку простору.

Натомість дослідник допускає появу нового монумента, присвяченого українській історії.

Подібну логіку він застосовує і до постамента пам'ятника Миколі Щорсу. Пам'яткоохоронець вважає, що це місце також потребує нового змісту. Серед можливих варіантів він називає Євгена Коновальця, війська якого двічі входили до Києва саме вулицею Симона Петлюри.

"Якщо раніше там був воєначальник, то і новий пам'ятник може бути присвячений воєначальнику. Має існувати певна історична спадковість", – пояснює Перов.

Водночас він закликає уникати механічного підходу, коли кожен демонтований пам'ятник автоматично замінюють новим.

На думку дослідника, частина просторів після очищення може залишатися вільною, а частина – отримувати нові сенси через переосмислення вже наявних елементів.

Одним із прикладів такого підходу Перов називає меморіал біля станції метро "Арсенальна".

Первісно на цьому місці стояв пам'ятник Кочубею та Іскрі, яких у Російській імперії вшановували як мучеників за царя. Після встановлення радянської влади монумент замінили гарматою, присвяченою повстанню на заводі "Арсенал". Радянська історіографія трактувала ці події як героїчний виступ робітників проти Центральної Ради.

Після відновлення незалежності України оцінка січневих подій 1918 року змінилася. Поруч з пам'ятним знаком з'явилася нова інформаційна таблиця, яка розповідає про повстання вже в контексті боротьби за українську державність.  

Утім, найбільшу небезпеку для міського середовища, на думку пам'яткоохоронця, становлять спроби перетворити процес деколонізації на боротьбу з кувалдами та відбійними молотками.

Він згадує перші акції проти радянських пам'ятників у середині 2010-х років, коли активісти відбивали скульптурам голови, руки або окремі фрагменти.

На думку Перова, такий підхід залишає по собі відчуття руйнування, а сам простір починає сприйматися як тимчасовий і занедбаний. У подібних випадках увага суспільства зміщується з переосмислення історії на сам факт руйнування.

За словами пам'яткоохоронця, для багатьох людей конкретний монумент давно перестав асоціюватися з радянською ідеологією. Натомість він став частиною особистих спогадів, пов'язаних із дитинством, зустрічами, прогулянками чи важливими подіями.

Проводить паралелі з теорією розбитих вікон, відповідно до якої занедбані елементи простору провокують його подальшу деградацію.

"Ми можемо боротися з одним явищем, а отримати зовсім інший результат. Люди бачать розбитий пам'ятник і сприймають це як маргіналізацію середовища. А середовище має залишатися гармонійним", – пояснює він.

Нова доля старих монументів

Після зникнення пам'ятників з площ, парків і скверів виникає інша дискусія – де вони мають опинитися далі.

Наразі частина демонтованих об'єктів зберігається на майданчиках КП "Київблагоустрій", а частину передали до Державного музею авіації. Водночас питання їхньої подальшої долі залишається відкритим.

Одним з найпоширеніших варіантів, який згадують в Україні, є створення спеціального музею або парку радянської скульптури. Подібні простори існують у країнах Центральної та Східної Європи, які також проходили через процес декомунізації.

Втім, Дмитро Перов закликає дивитися на це питання ширше. На його думку, сама ідея створення окремого музею для таких об'єктів містить певне протиріччя. Музей теж є частиною публічного простору, а отже, зберігає функцію меморіалізації.

"Якщо ми говоримо, що ці об'єкти потрібно прибрати з публічного простору, то виникає питання: навіщо створювати для них інший публічний простір? Музей – це теж публічний простір".

Натомість пам'яткоохоронець пропонує інший варіант.

Кошти від таких продажів, на його думку, могли б спрямовуватися на підтримку українського війська або проєкти, пов'язані з відновленням країни.