Рукописи, може, й не горять. Але пам'ятники знімають. Як реагують у мережі на демонтаж пам’ятника Булгакову

Якщо вже зовсім спростити ситуацію й звернутися до вас словами іншого видатного російського поета, Йосіфа Бродського: так все ж таки що ви волієте чути перед смертю, "строчкі із Александра" чи "брехню Тараса"? І якщо вам так важливі строчкі Александра, романи Міхаїла і вірші Анни, заради чого ви страждаєте у бомбосховищах, мучаєте себе і дітей, не досипаєте , не знаєте, що у вас буде в майбутньому? Адже поруч з вами ціла країна, у кожній бібліотеці якої є романи Міхаїла, є Патрікі, під час прогулянки по яким так приємно згадувати Берліоза, є меморіальна квартира Анни Андріївни в Пітері, є "великое русское слово" і немає війни

І сором цей не перед Булгаковим, йому вандалізм додасть слави, увійде червоним рядком у багате життя письменника. І не перед людьми соромно. Усередині соромно, перед собою

– підкреслює він.

Це все одно наша історія та історія Міста. І в нас, на жаль, є багато значно небезпечніших антиукраїнських голосів .Чи псевдо українських, чи досі "какаяразніца", які реально впливають на події тут і зараз. Тому, як на мене, знесення пам’ятника Булгакову саме в цей момент – це був зайвий і не своєчасний крок

– пише вона.

Від моменту встановлення монумент викликав критику та нарікання, адже його неодноразово порівнювали з естетикою надгробків "братків", які наклали головами у буремні дев’яності та на початку "нульових". Критики наголошували: форма сидячої постаті на лавці з застиглим виразом обличчя нагадує модні у 1990-х надгробні скульптури "портретного" типу. Реалістична манера без жодної художньої метафори лише підсилює це враження: перед нами не узагальнений образ письменника, а радше "надгробний портрет" у бронзі. Тільки встановлений він не на цвинтарі, а у публічному просторі культової київської вулиці

– пишуть в ДІАЗ.

Я, колись російськомовна корінна киянка, зараз, вже 5 червня 2026 року, щиро не розумію, як, після всього і на тлі раісських безглуздих істеричних атак, можна побиватися за Булкаковим, для кого ми завжди були неповноцінною Малороссією. Правда не розумію. Поясніть будь ласка, може я щось пропустила

Але завдяки небайдужим свідомим громадянам і суспільному тиску цей об’єкт-одоробло – свідчення імперської радянської політики – нарешті знесено. Відтепер він не маячитиме перед очима киян і гостей міста. Нам не потрібні імперські символи, які у підсвідомості українців формують відчуття культурної другорядності. А Булгаков був носієм імперського світогляду, який заперечував українську державність і зневажливо ставився до української ідентичності. Як казала Оксана Забужко, памʼятник йому у Києві – це монументальна пропаганда Кремля.

Я і Леніна в дитинстві любила, бо ми росли в імперії, бо такі цінності вона нам нав’язувала. Але тепер я точно знаю, що це був вибір без вибору. І я не хочу бачити чи читати те, що є чи було частиною вбивчої машини. Все, що має відношення до боліт має бути поховано на віки. І той самий українофоб Булгаков. Який ще нав’язав багатьом поколінням жінок наратив - нічого не просить, самі прийдуть і дадуть

Езжайте, душа моя, Михаил Афанасьевич. Полноте вам тут, в «ненавидимом прокуратором» городе тосковать о Турбиных, Тальбергах, Мышлаевских, Студзинских и Шервинских. Они, как вы не ждали, не чаяли увидеть, не готовили для них грунт, не пришли-с. Город их отбросил от своих пределов. Так что - с, сударь, отправляйтесь следом. В прошлое, где вам и место. Где презираемый вами гетман, взвоз и Алексеевский спуск. И не серчайте. Такова у вас планида, душа моя, таков рок