“Ти не відчуваєш себе повністю вдома ні тут, ні в Україні”: “Шелтер” дізнався історії українських біженців в Європі

Ті, хто у 2022 виїжджав з думкою "на кілька тижнів", сьогодні вже працюють в Європі, вчать мови, влаштовують дітей до місцевих шкіл та університетів і все частіше не знають, чи зможуть знову назвати Україну своїм єдиним домом. "Шелтер" поговорив з українцями за кордоном та експертами про те, хто готовий повернутися після війни, що може втримати людей у Європі і чому для багатьох рішення про повернення вже не буде лише питанням любові до Батьківщини.

"Уже немає того відчуття повної розгубленості"

Киянка Оксана разом з дорослою донькою та чоловіком виїхали до Німеччини навесні 2022 року. Перед початком повномасштабного вторгнення Оксана перенесла онкологічну операцію, їй ще належало пройти тривалий курс хіміотерапії та опромінення, коли росіяни почали бомбити Київ.

Перший час вони жили у знайомих, поки не оформили тимчасовий захист. Оксана розповідає, що тоді у них і думок не було залишатися в Європі назавжди. Однак час минав, і їм довелося якось облаштовуватися.

Усі пішли на мовні курси, щоб потім шукати роботу. Донька склала іспити на В2, вони з чоловіком залишилися на рівні В1. Але це дало їм можливість працювати: чоловік зараз уже працює в німецькій компанії "хаус майстром", а вона – домробітницею в одній родині.

За словами киянки, вони вже адаптувалися до життя в цій країні. Важко було лише в перші місяці. Тепер вони користуються безкоштовною медичною допомогою і дуже нею задоволені.

"Зараз у нас уже немає того відчуття повної розгубленості. Ми можемо спілкуватися, вирішувати побутові питання, почуваємося значно впевненіше. Коли тебе розуміють і ти розумієш інших, життя стає простішим. Але водночас ти вже не відчуваєш себе повністю вдома ні тут, ні в Україні. Це дуже дивне відчуття", – каже вона.

"Чим довше триває війна, тим складнішим стає повернення"

На думку співрозмовниці, найбільшим викликом для України після війни стане повернення молоді. За кілька років життя в Європі багато молодих українців встигли інтегруватися в місцеве суспільство, отримати освіту або почати професійне навчання.

"Молоді люди дуже швидко пристосовуються. Вони легше вчать мову, знаходять друзів, навчаються. Якщо людина отримала тут диплом або професію, перед нею відкриваються нові можливості. Тому я не знаю, чим саме потрібно буде зацікавити молодь, щоб вона захотіла повернутися в Україну", – вважає Оксана.

За її спостереженнями, найбільше про повернення думають жінки, які виїхали без чоловіків або залишили частину родини в Україні.

Серед важливих факторів, які можуть вплинути на рішення українців повернутися, жінка називає безпеку, економічну стабільність і можливість знайти гідну роботу.

"Люди повинні розуміти, заради чого вони повертаються. Потрібні робочі місця, перспективи для молоді, нормальні зарплати, розвиток бізнесу. Якщо ж перспектив немає, буде дуже складно переконати людей залишити те життя, яке вони вже побудували за кордоном", – переконана співрозмовниця.

Водночас вона наголошує, що життя емігрантів в Європі далеко не таке безтурботне, як іноді здається з України.

"Тут теж потрібно багато працювати. Висока оренда житла, дорогі продукти, транспорт, комунальні послуги. Ніхто не живе легко лише тому, що переїхав до Європи. Але люди поступово облаштовують своє життя, і що більше часу минає, то складніше їм наважитися все почати заново в Україні", – каже жінка.

На її думку, після завершення війни багато українців опиняться перед дуже непростим вибором.

"Мені здається, універсальної відповіді тут немає. Хтось повернеться одразу, бо весь цей час мріяв про дім. Хтось залишиться за кордоном через дітей або роботу. А хтось ще довго вагатиметься. Але очевидно одне: чим довше триває війна і чим довше люди живуть за межами України, тим складнішим стає їхнє повернення", – підсумовує Оксана.

Країна, з якої вони виїжджали, вже змінилася

Киянка Юлія разом з донькою виїхала до Швейцарії після початку повномасштабної війни. В Україні в неї залишилося житло, є, куди повертатися. Однак чим більше часу минає, тим менш очевидним для родини стає рішення про повернення.

Юлія зізнається: спочатку відчуття було таким, ніби людину вирвали зі звичного життя.

Жінка почала працювати майже одразу. Спочатку це була робота, для якої не потрібно було добре знати мову. Згодом Юлії вдалося повернутися до своєї спеціальності – ландшафтної архітектури. Зараз вона вже четвертий рік працює в архітектурному бюро.

За її словами, адаптація була непростою: довелося вивчати німецьку мову, звикати до іншого підходу в роботі, до місцевої професійної культури й комунікації.

"Тільки зараз я відчула, що мені вже легше бути в офісі, комунікувати з керівництвом, колегами, робити свою роботу. Хочеться побути в цьому стані, коли вже стало простіше", – каже Юлія.

Один з головних чинників, який стримує родину від повернення, – майбутнє доньки. Дівчина приїхала до Швейцарії у 14 років, а зараз їй уже 18. За цей час вона фактично виросла в новій країні, знайшла друзів, адаптувалася і вступила до школи дизайну.

"Якщо раніше вона ще казала, що хоче повернутися, то зараз уже впевнено відповідає: ні. Вона бачить себе тут – навчання, робота, друзі, майбутнє", – говорить киянка.

Юлія не приховує: якби можна було повернутися в довоєнне життя, вона, можливо, зробила б це без вагань. Але вона розуміє, що країна, з якої вони виїжджали, вже змінилася. Повернення після війни для неї означає не просто дорогу додому, а нову адаптацію – вже в Україні.

"Я розумію, що якщо війна закінчиться, можуть початися економічні проблеми, конфлікти між людьми, інші складні процеси. У суспільстві вже є велика напруга. І саме це усвідомлення заважає спокійно думати про повернення", – пояснює вона.

За словами Юлії, серед українців у Швейцарії настрої різні, але багато хто за ці роки вже встиг інтегруватися. Ті, кому було зовсім важко, повернулися раніше. А люди, які залишилися, вивчили мову, знайшли роботу, облаштували дітей, уже значно обережніше говорять про повернення.

"Той, хто хотів і зміг, уже пустив коріння. А ті, хто відчув, що не зможе, багато хто вже давно поїхав назад", – каже вона.

Юлія не виключає, що колись усе ж повернеться до України. Але не зараз. Для такого рішення їм потрібне не лише завершення війни, а й відчуття стабільності, безпеки та зрозумілої перспективи.

"Я думаю, що наповнююся тут досвідом, який, можливо, зможу потім використати в Україні. Не виключаю, що мине час, усе трохи стабілізується, і ми повернемося. Але зараз має бути розуміння, що ти повертаєшся не в хаос, а в країну, де можна знову будувати життя", – підсумовує Юлія.

"Мені важливо не втратити зв’язок з Україною"

"Я не хочу назавжди залишатися за кордоном. Так, тут спокійніше, зрозуміліша система, можна навчатися і працювати. Але я все одно відчуваю, що це не моє місце. Я приїхала сюди через війну, а не тому, що мріяла емігрувати", – каже "Шелтеру" 20-річна харків'янка Аліна.

Дівчина каже, що не повернеться просто "в нікуди". Має бути безпека, робота, можливість нормально жити, а не тільки виживати. Але якщо в Україні почнеться відбудова, якщо будуть міжнародні проєкти, нові компанії, можливості для молоді, вона б хотіла бути частиною цього процесу.

"Мені важливо не втратити зв’язок з Україною. Я не хочу через десять років зрозуміти, що стала чужою для власної країни. Тому мій план такий: довчитися, отримати досвід, дочекатися завершення війни – і тоді повернутися, якщо там справді буде можливість будувати майбутнє", – каже вона.

Дмитро, 23 роки, з Запоріжжя каже так:

"Для мене питання повернення дуже болюче, бо я не маю куди повертатися. Моє місто дуже змінилося, частина друзів роз’їхалася, частина родини теж уже за кордоном. Коли кажуть "повертайтеся додому", я не завжди розумію, що саме мається на увазі. Дім – це не тільки країна. Це ще й безпека, люди, робота, житло, відчуття майбутнього.

У Нідерландах я теж не одразу почувався нормально. Було складно з мовою, документами, роботою. Але зараз я навчаюся, працюю, бачу перспективу. Я розумію, що тут можу планувати життя хоча б на кілька років уперед.

Я не кажу, що Україна мені байдужа. Але повертатися після війни лише тому, що "так правильно", я не готовий. Я хочу жити там, де зможу розвиватися і почуватися в безпеці. Можливо, колись я приїжджатиму в Україну, працюватиму з українськими проєктами, допомагатиму. Але моє майбутнє вже більше пов’язане з Європою".

"Хто зараз каже, що точно залишиться за кордоном, частково можуть повернутися"

Завідувач сектору міграційних досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень, кандидат економічних наук Олексій Позняк каже, що оцінювати зараз, скільки українців повернуться додому після завершення війни, досить складно. Настрої людей змінюються залежно від обставин: того, наскільки вони вже інтегрувалися за кордоном, чи мають роботу, чи влаштовані їхні діти, а також від того, якою буде ситуація в Україні після війни.

Адже люди виходять з тієї реальності, в якій перебувають зараз. Коли війна закінчиться, умови можуть змінитися – і разом із ними зміняться рішення самих українців.

На рішення про повернення, за його словами, впливатимуть одразу кілька ключових факторів. Насамперед – безпека, житло і робота. Якщо після війни в Україні буде зрозуміла економічна перспектива, інвестиції, нові робочі місця і можливість отримати або орендувати житло, частина людей справді може повернутися.

Особливо гострим буде питання для тих українців, яким фізично нікуди повертатися: їхнє житло зруйноване або залишилося на окупованих територіях. Для них, на думку співрозмовника, держава має розвивати програми соціального або тимчасового житла. Причому це питання стосується не лише тих, хто зараз перебуває за кордоном, а й внутрішньо переміщених осіб, для яких проблема розселення також досі не вирішена повністю.

"У будь-якому випадку треба розбудовувати соціальне житло, тимчасове житло. Це потрібно не тільки для тих, хто може повернутися з-за кордону, а й для внутрішньо переміщених осіб. Питання їхнього розселення теж повністю не вирішене", – говорить він.

Однак одного житла і роботи буде недостатньо. Важливо, яким буде загальний стан країни після війни. Якщо людина матиме роботу й дах над головою, але навколо залишатимуться руїни, зруйнована інфраструктура і відчуття нестабільності, це не сприятиме поверненню.

Окреме питання – молодь і діти, які виїхали з України школярами, а зараз уже навчаються або починають працювати в Європі. За словами співрозмовника, тут не може бути єдиного прогнозу: кожна родина ухвалюватиме рішення індивідуально. Для когось визначальним стане освіта дітей за кордоном, для когось – можливість повернутися до родини чи нерухомості в Україні, для когось – економічні перспективи.

Остаточні рішення залежатимуть і від того, якою буде післявоєнна Україна і яку політику щодо українців проводитимуть країни, що їх прийняли. Якщо частина держав поступово згортатиме програми тимчасового захисту або соціальної підтримки, це також може вплинути на повернення.

Треба працювати з тими, хто ще не визначився, чи залишиться він у Європі, чи ні

На думку Василя Воскобойника, президента Української асоціації компаній з міжнародного працевлаштування та голови ГО "Офіс міграційної політики", очікувати масового повернення українців з-за кордону ще до завершення бойових дій не варто. Невелика частина людей уже зараз повертається до України, але це радше індивідуальні рішення, ніж загальна тенденція.

"Це люди, які мають тут власне майно, житло, можливо, бізнес, або ті, в кого є сімейні обставини. Дехто просто втомився від невизначеного стану, в якому перебуває в Європі. Але ця частина поки невелика", – пояснює "Шелтеру" Воскобойник.

Він умовно ділить українців, які зараз залишаються за кордоном, на три групи. Перша – це ті, хто вже соціалізувався в країні перебування: знайшов роботу, відкрив власну справу або має стабільний дохід. У таких людей діти вже навчаються в місцевих школах чи вузах, а центр життєвих інтересів поступово перемістився до Європи.

"Ця категорія людей навряд чи буде повертатися назад до України. Вони вже вкорінилися там, побудували нове життя", – каже експерт.

Друга група – українці, які не змогли повноцінно адаптуватися за кордоном. Вони не вивчили мову, змушені працювати не за фахом або не бачать для себе перспектив у країні перебування. Частину з них за кордоном утримує лише безпековий фактор. Саме ці люди, на думку Воскобойника, можуть повернутися першими після завершення війни.

Третя група – ті, хто досі не визначився. Це можуть бути люди, які не бачать себе за кордоном, але й не мають куди повертатися в Україні, бо їхнє житло знищене або залишилося на окупованій чи прифронтовій території. Або ті, хто знайшов роботу в Європі, але розуміє, що в Україні потенційно міг би краще побудувати кар’єру. Саме з цією категорією, вважає Воскобойник, і має працювати держава.

За словами експерта, на рішення українців впливатиме не лише ситуація в Україні, а й політика країн, які їх прийняли. Якщо держави ЄС поступово зменшуватимуть соціальні виплати, припинятимуть безкоштовне забезпечення житлом або після скасування тимчасового захисту вимагатимуть від українців переходу на інші юридичні підстави для перебування, частина людей буде змушена або швидко працевлаштовуватися, або повертатися додому.

Водночас для тих, хто вже має роботу, житло, знання мови і стабільність у новій країні, повернення ставатиме дедалі менш імовірним. Особливо це стосується молоді.

На його думку, заклики до повернення мають підкріплюватися конкретними діями. Але при цьому держава не повинна створювати окремі преференції лише для тих, хто повертатиметься з-за кордону. Це може викликати напругу в суспільстві.

"Якщо дитина навчається у західному університеті, вона розраховує не лише на диплом, а й на роботу з прогнозованою зарплатою. Людина, яка працює в Європі, думає про пенсійне майбутнє, соціальний захист, стабільність. Україна має запропонувати зрозумілу альтернативу", – пояснює Воскобойник.

Окремою проблемою він називає житло для людей, яким фактично нікуди повертатися. Це стосується як українців за кордоном, так і внутрішньо переміщених осіб, які втратили домівки через війну. Без масштабної програми соціального, комунального або муніципального житла країна ризикує отримати нову хвилю міграції вже після відкриття кордонів.