“Україні треба набратися відваги і почати культурну експансію в світі”. Інтерв’ю “Шелтера” з Анжелікою Рудницькою

– Сьогодні у нас у студії Анжеліка Рудницька. Пані Анжеліко, рада вас бачити.

– Вітаю. Дуже приємно зустрічатися в новій студії з новим медіа.

Йшли до вас, і оці рани війни в центрі міста, на улюбленому провулку Київському... І ти дивишся на це все, і нахлинають на мене спогади Революції Гідності, як українці поставили, революціонери поставили екран, розвернутий до тітушек і до "Беркута", і крутили їм там українські фільми і українські кліпи.

І я пам'ятаю, як ми заходили, і хлопці кажуть: "Так, в зону бойових дій не можна заходити дівчатам, літнім людям, жінкам, дітям. Ми вас не пускаємо".

Я кажу: "Ми працюємо, нам треба, ми з новим матеріалом ідемо".

І оце сьогодні йшла до вас, і ці спогади нахлинули. І теж все було побите тоді, а зараз воно ще більш побите. І той самий ворог продовжує нас нищити.

Але ми попри все живемо, працюємо, допомагаємо армії, творимо красу. Думаємо про майбутнє, намагаємось з усіх сил мріяти про щось, окрім перемоги, бо головна мрія – перемога. От тому будь-які зустрічі приємні, важливі, бо це ж натхнення.

– Пані Анжеліко, одразу ж тоді питаю: про що ви мрієте, окрім перемоги?

– Ой, я сьогодні зранку думала, що не можна не мріяти, не можна. Це шлях в нікуди.

І в нас у всіх українців, звісно, мрія про перемогу, але це мрія, яка ніби від нас десь віддаляється, віддаляється. І ми втрачаємо силу віри в цю мрію.

Мені здається, зараз такий період, коли багато людей повернулися, тих, які можуть собі дозволити на червоні хідники, красиві сукні. Ми ж повинні прожити своє найкраще життя. В нас його забирають, і ми не знаємо, скільки жити.

Так чого ж нам від цього відмовлятись? А з іншого боку інші люди в болоті, в бруді, в мокроті або в спеці, в берцях, в формах гинуть і воюють. Найважливіше, що воюють.

І оцей контраст так мене розчавлює, що мені дуже складно щось вимріювати. Я люблю мріяти масштабно. Я не вмію мріяти, якщо я хочу, умовно кажучи, новий телефон, то для мене це не мрія, це мета. Я знаю, що, наприклад, я собі приблизно зможу його купити тоді-то, тоді-то, коли в мене буде достатня кількість грошей, я зроблю достатню кількість роботи, яку оплатять мені.

Це не мрія. А мрія – я би хотіла зробити великий мультидисциплінарний фестиваль, можливо, на базі "Території Різдва".

– Що означає мультидисциплінарний?

– Це коли поєднуються різні види мистецтва. Приміром, музика і театр, і народне мистецтво різних видів, і народний одяг, костюми, які використовують у вертепах, і різдвяні зірки. Тобто всього цього розрізненого дуже багато. Дуже.

Ще коли я починала 10 років тому "Територію Різдва", дуже мало було саме українського контексту різдвяного. Тобто вже крутили американську музику, крутили наш "Щедрик", але теж в англомовному варіанті.

А я докладала 10 років зусилля, щоби все ж таки Різдво набуло українських рис. Воно їх набуло. І наша "Територія Різдва", яка виходила практично на всіх телеканалах України, звісно, цьому дуже сприяла, бо ми любов'ю, а не силою чи якимись заборонами міняли ставлення до Різдва, міняли ставлення до Нового року.

Головне – це не Новий рік із салатами олів'є, тобто такий пострадянський спосіб святкування.

П'яні Діди Морози зі Снігурками. Купа шампанського, яке ллється річкою. Зранку голова болить. Тазик олів'є, в якому спиш, щоб маски не робити, щоб було гарне обличчя від майонезу. І важке похмілля.

І куранти, які просто мене розривали, бо деякі люди, вже йде війна з 14-го року, а вони все ще чекають курантів.

І я довго думала, як змінити ставлення. Тут, звісно, допомогла і церква українська, яка постала, і Верховна Рада, яка зробила вихідним 24 грудня.

І все це перефокусувало нашу увагу на Різдво. І я цього року відчула по людях, по реакції людей, що ми відсвяткували Різдво, і вже як в Європі Новий рік на другий план відійшов. Тобто він уже... Головне свято тепер Різдво, а не Новий рік. Я думаю, я до цього доклалась. Я молодець, я це змогла зробити.

І, звісно, мені дуже-дуже лестить, коли люди з різних країн пишуть листи, ніжні такі, що: "Боже, як ми скучаємо за Україною. Для нас це така можливість відчути домашній дух Різдва українського".

І нещодавно я була в театрі Франка, і поруч зі мною сиділа українська акторка, яка працює в Литві, в литовському театрі. І вона каже: "Я обожнюю вашу "Територію Різдва". Цього року буде?" Я їй кажу: "Не буде, ми не виграли грант".

І вона мало не заплакала. І я разом з нею. Але я думаю над цим. Може, все буде ще краще, ніж мало би бути.

Я нещодавно знайшла фото весільне бабусі і дідуся. Я ніколи його не бачила. Ніколи.

І от йому 90 років цьогоріч. І саме дідусь і бабуся навчили мене любити Різдво, бо всі ці різдвяні свята я проводила в них. Вони обоє співали в церковному хорі. І от коли були довгі зимові вечори... Діти не дуже люблять з дорослими тусить, а я любила з дідусем і з бабусею, тому що в них було для мене мільйон класних історій і дуже багато колядок і щедрівок, якими я була заворожена.

Я дуже вже, коли стала дорослою, почала займатись музикою, телебаченням, думала, яким чином це реалізувати, аж поки це через різні трансформації не вилилося в таку містерію "Територія Різдва".

Мусимо цього року теж щось зробити, бо десятиліття, і не можна опускати руки, ніс. Треба шукати інші можливості, інші гранти, меценатів. У нас ще є час.

– От, до речі, звертаюся до тих, хто подивиться це відео. Будь ласка, підтримуйте дійсно важливі ініціативи.

А для того, щоб, знов-таки, до потрібних людей дійшло це відео, ми просимо, звісно, вас про вподобайку, коментар та поширення. І підписку, якщо ви досі цього не зробили.

– І напишіть, яку українську колядку або щедрівку ви найбільше любите.

Це цікаво, тому що ми завжди знаємо "Нова радість стала", "Добрий вечір, пане господарю" і "Щедрик". Це три таких суперхіта.

Але ж в кожного, в кожному селі, є якась своя цікава версія, є якісь свої колядки, щедрівки. Якщо у вас є така різдвяна пісня, яку ми ще не співали і не знаємо, поділіться. Ми з задоволенням послухаємо. І якщо вона справді буде унікальна, цікава, можливо, вона потрапить в наші наступні випуски.

– Останнє питання про Різдво і перейдемо вже до інших тем, бо у нас літо надворі.

– Але це ж про мрію, а мрія не прив'язана до дати.

– Так. І я вам бажаю, щоб ваша мрія дійсно здійснилася і щоб все вийшло ще краще, ніж попередні роки, попри відсутність фінансування зараз. Але ми не знаємо, що буде через місяць-два, тому я вам щиро цього бажаю.

– Дякую.

– Щодо ще Різдва. Слідкуєте за конкурентами? Бо у вас з'явилися конкуренти. Це Roxolana. Вона у нас зараз дуже багато робить по Різдву.

– Так, звичайно, слідкую. Не тільки Roxolana, багато є різдвяних проєктів, але вони роблять більш танцювальний контент, сучасний, більш концертний.

А ми робимо... Ми намагаємося, ми теж осучаснюємо автентику, але все ж таки мелодії не змінюємо, залишаємо їх такими, якими вони є. І я хочу, щоб це була містерія, наповнена таким домашнім теплом і затишком. Тобто мене менше цікавить таке мегашоу з танцями, хоча в нас це також є.

А хочу тепла, затишку. Тобто створити на екрані таку домашню атмосферу, щоб люди, які зараз не можуть обняти своїх рідних, які знаходяться далеко, в яких чоловіки в окопах або дружини чи діти, щоб вони, де б вони не були, це відчули.

І коли ми цьогоріч змогли зібрати чотири покоління родини Ади Роговцевої за одним різдвяним столом, там мільйонні були перегляди, тому що людям це просто неймовірно близько, тепло. По-перше, здивовані, що ми змогли зібрати всіх, включно з Адою Миколаївною. Вона каже: "Ми дома не можемо зібратися всі разом".

По-друге, це естетично, це красиво, це приємно, це дуже по-українськи, це вишукано.

– Ну і зрештою ви взяли тих людей, які дійсно на це заслуговують, в яких стала проукраїнська позиція.

– Патріотично.

– Я думаю, що це і дає перегляди. Тому що якби ви взяли умовно якихось популярних нині акторів, я не буду їх називати, всі зрозуміли про кого, але в яких позиція змінюється як флюгер, то, звісно, там би була інша реакція.

– Але так, ми ж теж незалежне медіа, як і ви. І я вважаю, що не може людина, яка не вірить в Бога, співати про Бога. Оце чутно, що вона просто виконує це як пісню. А для мене це сакральні тексти, і сакральна музика, і сакральне саме дійство різдвяне.

Тобто це щось магічне, казкове, неймовірне. Це те, що мене, вас і будь-кого пов'язує з багатьма поколіннями українців, які це співали століттями.

І тому мені має бути тепло, якщо я це відчуваю. Якщо ми в студії записуємо, наприклад, співає Валентина Степова, наша оперна діва, народна артистка України, "Щедрика", і в студії люди, які сидять – звукорежисери, адміністратори, СММники, піарники – плачуть, то це ж не можна ніяк нічим замінити, підмінити. Мурахи йдуть по шкірі.

– Пані Анжеліко, а були у вас випадки, коли запросили людину, спробували і зрозуміли, відчули, що щось не те? І чи ображались?

– Були такі випадки, але вони трішки були інші. Були випадки, коли ми запрошували людину, а потім людині запропонували на день зйомок корпоратив за великі гроші. І вона нас проміняла на корпоратив, створивши нам жахливий форс-мажор.

Але безвихідних ситуацій не буває. Є завжди люди, які готові підставити плече. І наші глядачі ніколи про це не довідаються. Ну, хіба що ви їм вже розкажете.

– Тобто ви нам прізвище цієї людини не назвете?

– Ні, тому що це зіпсує йому імідж.

– Йому. Тепер теорії змови мають бути в коментарях.

– Ну, дівчата ж завжди кращі, тому що ми в дівчачій компанії.

– Отже, пані Анжеліко, насправді, з огляду на те, що ви розповіли про бабусю, про дідуся, я роблю висновок, що ви вже виховувалися в українських традиціях, в цьому всьому. Саме це допомогло вам в певний період часу втриматися і не повестися на російські рублі, тому що ви неодноразово в різних інтерв'ю зазначали, що росіяни швидко зрозуміли, що тут все-таки така зона культурного впливу доволі значна, що вам і пропонували гроші, і що пропонували купити частку в "Території А".

– Контракти, славу, частку.  Все що хочеш. Були різні дуже варіанти.

–  От що допомогло встояти?

–  І в політику втягували. Я не знаю.

– У політику? Росіяни?

– Ні, наші.

– Проросійські партії? Янукович стукав до вас?

– Ні, це ще раніше було.

– Комуністи?

– Ні, СДПУ(о) було таке.

– Ой, я аж задумалась. Це хто це що за звір?

– Ну, не тільки ці. Та були багато різних пропозицій. Але, зрештою, треба бути... Я кажу, що я завжди готова піти в політику, якщо більше нікому буде, але я не хочу туди йти, бо кожен з нас щось вміє робити класно.

І якщо я вмію це робити, то навіщо мені бігти туди-сюди і мотатися? Мені треба займатися тим, чим я займаюся, і бути ефективною на своєму місці. Це буде найбільш правильний і чесний шлях.

От. І що мені давало сили втриматися? Звісно, в першу чергу любов до України, яку в мені виховували всі: дідусь, бабуся, тато, мама. В першу чергу батьки. Але всі, хто мене оточували, вони були люди... Не знаю. Вони не виходили на якісь патріотичні, проукраїнські мітинги в радянські часи, не робили якихось подвигів, але вони правильно виховували своїх дітей.

І я вдячна всій своїй родині за ці погляди, за це розуміння того, що можна все на світі вибирати, сину, навіть якщо ти донька, вибрати не можна тільки Україну.

І так само, як маму не можна вибрати, так само не можна вибрати землю, на якій ти народився. Ти тут народився, тут закопаний твій пуп. Ти маєш її захищати, боронити, підтримувати, бути тут, бути поруч, коли найважче.

І, зрештою, я ж була одна з тих, хто виборював незалежність України під час студентської "Революції на граніті". І брала на себе відповідальність за цю незалежну Україну, яку ми отримали.

То як же ж я могла потім її продати за російські рублі, якщо я лежала, голодувала, готова була померти. Ну як я могла потім?

Тобто я пройшла вже це горнило боротьби ще до того, як потрапила в ефіри усі і як створила "Територію А". А якби це було якось інакше, може, все було б інакше. Я не знаю.

А може і ні. Тому що про те, що в моїй родині було багато борців за свободу України, я довідалася уже значно пізніше, тому що в радянські часи про таке не говорили. І в пострадянські часи, коли я ще могла поговорити з бабусею, мені ніхто це не розказував,

– Бо це небезпечно.

– Це небезпечно. Так. І зараз, судячи з того, як Польща поводиться, теж багато кому небезпечно. Тому що навіть нещодавно дивилася якесь інтерв'ю Сашка Положинського, який сказав, що після пісні "Не кажучи нікому" гастролі в Польщі його були відмінені, бо там оспівувались герої УПА.

Тому всі небезпеки нікуди не діваються. Вони просто трансформуються, вони стають іншими. І ти ніколи не знаєш, звідки тобі будуть кидати ножі в спину.

– Але, з іншого боку, заради справедливості, все-таки ми не ставимо знак дорівнює, звісно, між Росією, Російською імперією, та Польщею. Тому є певні у нас суперечки, які, зокрема, і агресором підігріваються. Але ми віримо, що ми це пройдемо.

– Величезна кількість поляків відкривали двері. Мої друзі, знайомі жили в поляків, в незнайомих людей, і залишаються з ними друзями. Вони кажуть: "Ми вже як родина". І підтримують далі теплі взаємини.

І саме це мене гріє. І я сподіваюся, що тверезомислячих поляків все ж таки більше, і вони не будуть слухати ці імперські байки про те, що нас треба розсварити, нам треба битися. Ні в якому разі.

– Та я так само вірю в хороше, що ми це пройдемо, пройдемо гідно. Але повертаючись саме до "Території А". Я впевнена, що, з одного боку, у вас такі чіткі переконання, своя позиція, але я припускаю, що були люди, які вам казали: "Ну, Анжеліка, це ж просто поза політикою. Ну що ти? Ну давай, зайдуть сюди російські гроші. Хороші люди хочуть поспівати". Ну що ти оце...

– Так. Там навіть про політику не йшлося, просто коли "Територія А" не тільки виходила в ефір, вона створила величезний фан-клуб.

Одного разу телеканал ICTV оголосив, що вони скорочують кількість ефірів, і ми будемо виходити... Ми виходили 18, здається, разів на тиждень. І що ми будемо виходити на третину менше – 12 разів.

І наш фан-клуб зібрав 100 тисяч підписів. І оцю папку з підписами всю зібрали і привезли нам в офіс, а ми привезли на телеканал. Там були підписи, телефони, імена, прізвища людей.

– Петиції.

– Тоді петицій не було, але це от доінтернетний час – оце була петиція. І канал не зміг нас прибрати з ефірів, тобто скоротити кількість ефірів. І ми залишилися в повному об'ємі в ефірі. І ми налякали цим і українських політиків, тому що на той момент для того, щоб балотуватися в президенти, достатньо було зібрати 100 тисяч підписів.

Ми стали небезпечними, і нас прибрали з ефірів. От і все. Тобто росіяни росіянами, але наші в свою політику грали.

Давайте будемо чесними, що росіяни тиснули, але можна було нашим медіапродюсерам не брати російські гроші і залишатися українськими, і дотримуватися українського плану дій, і не перекладати з російських медіа якісь там новини, як це часто робили, наприклад, кажучи: "А в столиці відбулось щось там", маючи на увазі Москву.

Безліч разів говорила нашим новинарям. Тобто "в столиці" – столиця Київ. Якщо ви розказуєте про Москву, ви кажіть "в російській столиці" або "в Москві". А вони кажуть: "Не лізь не в свої справи".

Люди, оце такі дрібні речі, які часто ми опускаємо, не помічаємо, але це створює зовсім неправильну, викривлену картину нашого життя.

Те саме, як от просто заради цікавості проаналізуйте новини. "Ворожі обстріли". Тобто ми не пишемо, що російські обстріли, російські ракети. Ми дуже часто…

– Зауважу, в "Шелтері" пишемо "російські".

– Дякую вам. Тому що це евфемізми.

– Так.

– А мені кажуть... Я з медійниками публічно обговорювала це питання. Навіть "Детектор медіа" про це писав. І вони мені кажуть: "Бо в Україні і так всі знають, хто ворог".

Я кажу: "А уявіть собі, що через 10, 15, 20 років якась людина відкриває ваші новини і читає: "Якийсь умовний ворог обстріляв Україну". Ні. Давайте бути чесними. Давайте говорити: "Росія обстріляла Україну".

І більше того, я на зустрічах кажу: "Давайте говорити не "загинув наш воїн", а "його вбила Росія". Вона вбиває наших людей".

– У нас є на "Шелтері" військова кореспондентка Ірина Власюк. І ми теж за чітку термінологію. І це дійсно вкрай важливо. Я свого часу багато працювала по боротьбі з російською пропагандою та дезінформацією. І в певний момент я зрозуміла, що мені для подальшої комунікації з міжнародними організаціями, зокрема, не можна писати "к**апи", "Мордор", ще щось. Я маю взяти себе в руки.

– Хоча хочеться сказать: "Варвари такі, мерзота".

– Ну, варвари це…

 – Це теж дуже ніжно.

– Прямо етерно.

– Так.

– От. Але це тема такої іншої розмови. Я от хочу уточнити, з огляду на те, що ви розповіли, чи правильно я розумію, що ви вже ставали, "Територія А", команда "Території А", ставали незручними навіть на рівні тих телеканалів, де ви виходили? Тобто ніхто не любить, коли хтось втручається. От вони щось пишуть про Москву як про столицю невідомо якої країни. І тут ви приходите і починаєте пояснювати, що...

– Ні, це навіть не на цьому каналі було, але це не має значення.

Ми були незручними, тому що в нас була чітка українська позиція, тому що ми були дуже популярними, тому що варто було щось сказати в ефірі і організувати можна було купу людей навколо ідеї.

Ми не використовували політичні гасла. Ми концентрувалися довкола любові до українського, до української музики. Про це говорили. Але ж ви розумієте, що в будь-який момент можна сказати щось інше.

Тому, звісно, різні люди з різних політичних сил обговорювали можливість співпраці. Або: "Давайте ми на ваших великих концертах, а ми збирали стадіони величезні, площі, будуть наші прапори висіти", чи ще щось. Ну от ми завжди були проти цього. Це теж не давало мені заробляти додаткові гроші, тому що інші артисти погоджувались на це, і вони заробляли, заробляли, заробляли.

Чи це правильно, чи неправильно? Я не знаю. З точки зору бізнесу це неправильно, але з якоїсь моральної точки зору для мене іншого шляху не було.

Я не могла. Не могла наша команда. Ми приймали колегіальне рішення і ми ніколи не погоджувались.

– Хто, крім вас, вирішував пускати росіян чи ні?

– Ні, про це взагалі не йшлося. Коли ми створювали "Територію А" і виходили в ефір, ми одразу обговорювали, що ми розповідаємо лише про українське.

– Концепт.

–  Так, лише про все українське. Тобто якщо людина, умовно кажучи, в іншій країні працює, але вона себе ідентифікує як українку, українця, тоді ми можемо про них також розповідати. Якщо ні, то вони нас також не цікавлять. От. І теж були свої нюанси.

Співзасновником "Території А" є Олександр Бригинець, поет. Зараз він більше політикою займається, але коли ми познайомилися, він писав вірші і видавав свій журнал незалежний.

Ніна Рудік, режисерка, яку я дуже люблю, бо без неї я б не відважилась зробити свою програму.

І Данило Джепо, режисер хіт-параду. Просто людина, яка тисячі разів одну і ту саму музику слухала. Для мене він завжди герой, тому що стільки, скільки він покадрово знав, напевно, і всі ноти знав кожної пісні і кожного кліпу.

Тому теж всі круті. Всі були юні, всі були натхненні, у всіх була одна ідея, всі хотіли одного і того ж. Тому працювалося легко, але дуже інтенсивно.

– Так. Але перед закриттям "Території А"…

– Ні, хіт-параду… Тому що "Територія" досі існує.

–  Перед хіт-парадом вам натякав хтось, умовно: "Якщо тут будуть все-таки росіяни і ви зміните концепцію, то ми вас залишимо"?

– Ні, там трошки була інша історія ще. Росіяни весь період існування хіт-параду весь час різними способами намагались з нами співпрацювати.

І ми з ними ж пересікалися. Вони ж часто гастролювали, концертували. Ми ж їздили разом в тури з багатьма російськими артистами. Виступали на великих святах, на урочистостях. Ну не було урочистостей, будь-яке українське свято – Палац "Україна", чи Палац спорту, чи якісь площі.

– Це про які роки ми говоримо?

– 90-ті… Все одно були росіяни. Ми наважилися вперше, здається, це був 96-й рік чи 97-й, зараз точно не скажу, наважилися зробити концерт на Співочому полі, де були виключно українські артисти. І ми зібрали понад 100 тисяч глядачів. І це був перший такий великий масовий концерт, де не було росіян. І ми цим довели всім, що на українську музику, на молоду українську музику, на ім'я "Території А" в першу чергу, тому що головне, щоб це була "Територія А", там все буде класно, люди знали, публіка збирається. І це було дуже-дуже круто. Це було дуже емоційно.

Нас всіх просто розривало від емоцій, що стільки людей прийшло, бо ми ж не знали, чи прийдуть на те Співоче поле. А може буде дощ, град, сніг, все, що завгодно, гроза.

От. Ну все було прекрасно, неймовірно, чудово.

І вже після цього нам було нічого не страшно. Можна було куди завгодно їхати. Ми знали, що завжди нас чекають і ми можемо збирати публіку – від маленьких клубів до супервеличезних фестивалів.

А росіяни хотіли в хіт-парад. Лейбли пропонували співпрацю. Вони були готові викупляти рекламні площі, платити за просто трансляцію цих кліпів.

– Пані Анжеліко, а що пропонували?

–  Гроші. Що пропонували.

–  В якому розмірі? От саме сума.

– Ні, навіщо, якщо ти не збираєшся брати гроші, навіщо торгуватися?

–  Вони просто натякали, вигідна пропозиція, а ви одразу їх...

– Це завжди були великі гроші.

– Чисто цікаво. Бо ми ж розуміємо, що "Територія А" на це не повелася. Але якщо ми дійшли до тієї точки... Я от, коли готувалася до нашої з вами розмови, то знайшла інформацію, що у 2015 році хіт-парад М1 українського каналу очолив Тіматі, який у 2017, якщо я не помиляюся, або 2018-му став довіреною особою Путіна. А ми ж розуміємо, що довіреною особою Путіна не стають за день.

– Ви самі відповіли на своє питання.

Тобто в якийсь момент, розумієте, це конкуренти, які збиралися... Які не змогли з нами домовитися, вони почали створювати паралельні проєкти. І, звісно, ми були їм як кістка в горлі, тому що треба було знищити найпопулярніший музичний проєкт для того, щоб запустити щось своє, як альтернативне. Бо поки ми були, ніхто не міг побити, ніхто не міг стати популярнішим. Палки в колеса вставляли свої не менше, ніж... росіяни просто намагалися домовитися, а свої просто як могли, так і перешкоджали.

– За закриттям українського хіт-параду стоять, грубо кажучи, українські гниди, а не російські воші?

– Да, я не знаю, наскільки вони українські, але вони в Україні.

– Це були політики чи вам невідомо, хто саме?

– Дивіться, я ж не можу так, я ж не можу чітко сказати. Ми знаємо, що цей канал купив Пінчук. І в момент, коли купили канал, перекупили, з'явився новий власник, нас не стало в ефірі.

Але туди привели Савіка Шустера, наприклад, Дмитрія Кисельова, русского пропагандиста. Отак.

– Мені важко дійсно бути тут об'єктивною, тому що я свого часу працювала на ICTV, не приховую цього. Але, на щастя, в мене був такий проєкт, де жодного темника не було. Це я щиро можу сказати. Це був "Ранок у Великому місті". До того, як він став зараз абсолютно розважальним, ми робили такий аналітичний контент.

І мій редактор жартував тоді, коли я тільки прийшла і вчилася робити цю всю аналітику після новин. Він мені казав: "Альона, подумай над фокусами тем, бо в тебе все як у Гаррі Поттера –  рука Кремля". Тому, да, були ці ганебні сторінки з Кисельовим.

Я пам'ятаю всі ці вирізки. В YouTube ще досі можна знайти, де Кисельов починає: "А почему вы не по-русскому тут зі мною спілкуєтесь?", приїхавши в Україну.

– Розумієте, не можна одною рукою робити типу добро і щось українське, а іншою пхати русский мир просто нахабно, з усіх сил. І жоден проєкт на каналі ICTV не був популярніший, ніж програма Савіка Шустера чи Дмитрія Кисельова. Ось в чому проблема. Тобто нас знову показували як щось меншовартісне.

Ви могли робити суперкласні програми, займатися аналітикою, щось круте, а рейтинги?

Мене завжди це вбиває. Як, наприклад, пам'ятаєте, як всі раділи: "Квоти, квоти на українську музику". І я така розмовляю з депутатами, кажу: "Та це ганьба".

А вони мені кажуть: "Як це ганьба? Ти що? Ми за це стільки боролися".

Я кажу: "Ні. Квоти в Україні не можуть бути на українську музику. Вони повинні бути на іноземну музику".

Ефір має належати українській музиці, українським новинам, українським митцям, українському порядку денному. А все інше – дозовано. Ми повинні знати, що відбувається в світі, які новини, музичні новинки, мистецькі, фестивалі. Звісно, це ж зовсім різні речі.

Я ж кажу, ми в криві дзеркала граємося. Ми постійно неправильно говоримо. Це ж теж приниження себе. Квоти на українське – в сенсі?

– І ще, пані Анжеліко, я згадую, що коли ввели ці квоти, то я просто зайшла в один ТРЦ, і там отак по колу йшов "Океан Ельзи". Ніби у нас, окрім "Океану Ельзи", більше нічого немає. Прекрасний гурт, прекрасний Святослав Вакарчук.

Але у мене було таке певне враження, що тоді частина українських, принаймні музикантів, які живуть в Україні, якщо так коректно, бо наскільки вони українські нутром, це вже потім показав час, в тому числі вони були на такій собі розтяжці.

З одного боку – російський ринок, куди вони вже рухалися, з іншого боку – квоти. І було таке, що дублювалися пісні і так далі.

Хоча я рада, шкода, що такою ціною, що після повномасштабного вторгнення вже українці зрозуміли, що коли Свєта Лобода створює пісню там щось "Рига-Ніцца", і там Рига-Київ і так далі, і де змінюється... Бо людина працює на той ринок.

– "Рига-Ніцца" звучить, конечно…

– "Рига-Ніцца" дуже цікаво звучить. І взагалі, що людина створює ніби контент українською, переклад пісні, але їй так страшно в російській версії сказати "Київ", що... Ми ж розуміємо, що це... Як зараз багато хто перевзувався туди-сюди і каже: "Ну, в Казахстане не поймут меня".

– Да. Чи в Казахстані, чи у Вірменії, чи ще десь так.

– Бо такий же ринок казахстанський, його треба завоювати.

– А до речі, казахи дуже підтримують Україну. І їх так само Росія дратує, і російське, як і нас. Просто нам з казахами, які ще знають старше покоління нормально російську мову, то, звісно, нам з ними, так легше спілкуватися.

Але вони б, я думаю, із задоволенням слухали українські пісні. І ми би слухали з задоволенням казахські пісні. І нам треба просто вчитися дружити без посередників, а напряму, і буде все гаразд.

Я теж не люблю перевзуванців. І я не знаю деколи, як їх відрізнити за відчуттями.

Але деякі люди, які перевзулися, навпаки, ми їх хвалимо. Ми кажемо: "Вони стали свідомими, вони усвідомили, вони не перевзулись, вони усвідомили, вони стали іншими".

Я так хочу вірити, що вони реально стали іншими. Що не станеться зараз якогось клацання пальцями, і вони знов не перейдуть кудись, і знов не зрадять українське, як вони це вже робили.

Я ж уже пройшла декілька разів це. Спочатку з проголошенням незалежності багато людей українізувалось. Потім після Помаранчевої революції українізувались, но вони верталися знову до російського. Потім під час Революції Гідності. Потім знову був якийсь такий відплив у бік російського. Зараз повномасштабка.

Я не знаю. Я дуже-дуже хочу вірити, але не знаю, наскільки вони готові виборювати свою нинішню позицію.

– От давайте з вами все-таки подумаємо, яким чином має працювати ця культура відміни. Тому що, як на мене, все-таки межі якісь мають бути. І як нам визначати? Тому що я зараз бачу, як іноді нас хитає з боку в бік, умовно.

Я не підтримую історію з Андрієм Данилком. Не підтримую виконання російських пісень зараз публічно, бо це порушення закону.

А з іншого боку, я не підтримую оцю тезу, коли починають на Данилка вже нападати, що він колись…

– Виганять його з країни.

– Ні-ні, я не про це. Я про те, що ось він показував образ українця, такий карикатурний, чи українки карикатурний. Але слухайте, коли росіяни співають, наспівують і танцюють під "Ще не вмерла Україна, поки ми гуляєм так". Як на мене, це крутий кейс оцієї експансії вже української.

– Так, згодна, згодна. Ми не повинні аж так...Звісно, це карикатурний образ українки. Хіба ні? Але дивіться, українці завжди вміли над собою сміятися, над собою іронізувати. Невже нам немає над чим в собі посміятись? Є.

І Данилко над цим сміється. Це по-перше.

По-друге, в Україні існують вертепи, про які ми говорили, і Маланка. І на Маланку чоловіки вдягаються в карикатурні жіночі образи. І ніхто не каже, що вони такі-сякі, так принижують українську жінку. До цього можна по-різному ставитися.

Я би не хотіла, щоб ми зараз цькували ще й Данилка і виганяли його з України чи говорили якісь погані речі про нього, бо він наш. Він теж трохи там блукав, теж не було якоїсь ідеологічної підтримки, можливо, для нього.

І тут можна закинути і державі якоюсь мірою все це. Тому що хто виховує патріотів? А де наше патріотичне виховання зараз?

Патріотичне виховання – це не виконання кожного дня гімну на лінійці. Ні. Це щось трохи вище, глибше, більше, ніж це. І Данилкові важко перекладати ці тексти, тому що вони такі вже. По-перше, він уже їх мільйон разів співав. Він навіть не може інакше подивитись на цю пісню.

Але є професіонали, які можуть йому допомогти перекласти. По-перше.

По-друге, оскільки це карикатурний образ, тут може бути суржик в цих текстах. Він допустимий. Діалектизми, суржик, но російська не має бути.

Якщо це буде просто суржик, Данилкові це пробачать, бо це абсолютно вписується в його образ.

І я навіть пам'ятаю, коли був оцей скандал з його виступом російською мовою, багато людей, які вміють писати тексти, запропонували йому свою допомогу. Кажуть: "Давай ми це зробимо".

І я бачу, як багато молоді перекладають суперхіти українські російськомовні українською, і вони звучать навіть гарніше.

Тому що українська інша, вона ніжніша, вона не така рубаюча, як російська. Вона мелодійніша сама по собі. І пісні звучать неймовірно круто.

– Ну от Монатік, яскравий приклад, він переклав свої пісні. Я слухаю і думаю: так, там такий ритм, що прямий переклад, але воно звучить дуже органічно. Тобто навіть не треба було щось інше вигадувати, змінювати і так далі.

– Тобто вихід є. Треба тільки хотіти. І треба українцям бути максимально сильними і твердими в своїх переконаннях, щоби нікому із тих артистів, які перейшли на українську мову, ніколи не приходило більше в голову співати російською.

І поки всі, хто перевзувся, співають українською, сила на нашому боці. Я це так розцінюю.

І я б дуже хотіла, щоб ця сила залишалась на нашому боці. Хоча ми всі відчуваємо знову, як такий іде відплив, коли на вулицях Києва... Я пам'ятаю 22-й рік. Я не чула жодного російського слова. Хоча були і переселенці, і ті ж самі кияни. Зараз це катастрофа. Просто дуже багато російської мови.

І я, коли чую українську на вулицях, чи в транспорті, чи в метро, яке як укриття працює, і ти сидиш десь поруч з кимось, я готова просто обнімати цих людей і дякувати їм за українську. Але це ненормально. Нормально, коли говорять всі українською.

Бачите, якщо українець виявляє свою позицію публічно і говорить це чітко, то йому кажуть: "Дивіться, які ці українці агресивні. Ви бачите, які вони. Вони на нас наїжджають. Вони нас заставляють". Тобто ракети їх не заставляють. У людей причинно-наслідкового мислення взагалі немає.

А коли зросійщені українці кричать, що "не трогайте нас", то вони не агресивні, вони нормальні себе вважають. Це також накопичені століттями комплекси меншовартості.

І, звісно, ми хочемо, щоб за останні чотири роки вони зникли. Але так швидко не буває. Доводиться терпіти з усіх сил. Але ще раз повторюся: ми маємо бути сильними, ми маємо дотримуватися своєї лінії.

Українці зараз... Зараз, якщо ти чуєш українську, це переважно люди освічені, це переважно люди-інтелектуали, це люди, митці, це громадські діячі, це волонтери. Тобто це середовище, яке робить погоду в суспільстві.

Якщо раніше казали: "Українська – це село", то зараз українська – це еліта. Я постійно аналізую цю тему, тому що вона мені болить. І навіть оце перефокусування, воно дуже важливе. І воно вже сталося.

– От про перевзуванців поговорили. Тепер хочеться про щось позитивне, про нас, про тих...

– Та перевзуванці – це теж позитивне, тому що вони перевзулися в українське взуття.

– Ми не злопам'ятні, але в нас гарна пам'ять. Якщо говорити про тих, хто не підкорився і не взяв оці російські гроші, я тут говорю не лише про продюсерів, а саме про артистів. Кого ви можете назвати і хто, на вашу думку, є, можливо, досі недооціненим? Особисто для мене, я поділюся, – це Тарас Петриненко. Я вважаю, що це геній нашого часу.

Але, на жаль, моя така особиста думка, що, мабуть, тільки потім через покоління ми зрозуміємо, наскільки ця людина зробила вклад, тому що зараз про нього майже не говорять.

Я не знаю, це нюанси команди, піару і так далі, але тим не менше хотілося б, щоб цього було більше.

– Я з вами і згодна, Альона, і ні. Я вам скажу чому.

Він прекрасний, він пише геніальну музику, ми його обожнюємо, в нього прекрасний голос, але дуже складні комунікації. Я, приміром, Тараса Петриненка також запрошувала в різдвяні проєкти, але команді треба бути більш активними.

Ти один раз пишеш, другий раз пишеш, третій раз пишеш. Ти теж втомлюєшся, тому що ти теж людина. І в тебе, крім оцього проєкту, ще багато всього іншого. Я займаюся і волонтерством, і ходжу на роботу, як всі, і маю свої концерти, і так далі. Тобто треба бути активнішими. Я не знаю, чи це позиція самого Тараса – мало показуватися.

От ви б хотіли Тараса Петриненка запросити?

– Звісно, принагідно запрошуємо.

– Розумієте? А скажіть, хто не хотів би Тараса Петриненка запросити?

– Я здогадуюся, про що ви говорите, тому що на іншому місці роботи я пробувала так само.

–  І дивіться, якщо говорити, то Тарас Петриненко в нас і народний артист, тобто він отримує ордени.

Тобто чим держава може його виділити ще? Давайте подумаємо. Давайте разом висунемо його… На що ми його можемо висунути? Як ми можемо його підтримати?

– Зараз це не важливо, як на мене, всі ці звання, хіт-паради.

– Правильно. З одного боку це неважливо. А з іншого боку, ми і досі в "Території А" в соцмережах ставимо пісні, слідкуємо за життям.

Якщо з'являються якісь новини про Тараса Петриненка, ми обов'язково ставимо ці новини. Ми дуже його любимо. Перший гість "Території А" на програмі. Спочатку ж був мистецький канал "Територія А". І першим гостем, в якого я брала інтерв'ю, був Тарас Петриненко.

Я цим дуже пишаюся. Я була мала. Я не вірила взагалі, що він прийде. Але він відгукнувся, прийшов.

Я була така щаслива, я просто літала від радості, тому що… Тарас Петриненко. Знаєте, про мрії, які збуваються. І я б залюбки зараз записала інтерв'ю.

– Зараз я поясню нашій аудиторії, що це не стільки розмова про пана Тараса. Це взагалі, знаєте, як приклад для українських виконавців, що іноді треба також бути більш активними і так далі.

– Так. І іноді пропонувати себе. Я завжди теж цього не те що соромлюся, а я себе стримую. Думаю: якщо я цікава, мене запросять. Якщо не цікава, нав'язуватись ніби незручно.

– Пані Анжеліко, а це не меншовартість з вашого боку?

– Ні, це неправильно. Треба мати піарників, треба, щоб команда була заряджена на перемогу, на експансію. Якщо ми не будемо цікаві в Україні, то ми не будемо цікаві і в світі.

Недооціненими я вважаю сестер Тельнюк. Вони неймовірні. Просто неймовірні. Коли я слухаю їхні концерти з оркестром – це гама емоцій. Я дуже люблю. Да це складніша музика, ніж просто там поп чи поп-рок, але варто це слухати. Марія Бурмака, "Кому вниз" – це глиби. Василь Зінкевич. Його там нагородили черговим званням, але він сидить в Луцьку. У свій день народження… мій знайомий, який мешкає також у Луцьку, каже: "Я сьогодні зустрів пана Василя в аптеці". Каже: "Не наважився до нього підійти, так поклонився йому: "Добрий день".

Каже: "А це ж день народження, метр. Я навіть не знав, що спочатку сказати йому: чи вітати, чи не вітати".

– Але певно йому було би приємно, навпаки.

– Так. Я просто про те, що не можна ховатися в свою мушлю. Важливо комунікувати зі світом не лише піснями, бо українцям, яким зараз так важко, важливо чути слово людей, яких вони люблять.

Я в дні народження Ліни Костенко, Василя Зінкевича, Тараса Петриненка, бажаючи їм всього найкращого, здоров'я і многоліття, кажу: "Говоріть з нами. Ви нам потрібні. Ви нам потрібні".

"І ми вам потрібні, тому що ми трошки піддамо молодої енергії, трошки до чогось спонукатимемо, щось розказати, щось згадати, розповісти про свій шлях, про те, чого ми не знаємо, бо ми цього не застали".

Але нам цікаво, як це було там в 80-х, 70-х, 60-х роках, які вони знають, що там було.

І є ще величезна-превеличезна кількість митців, які недооцінені, які мають фантастичні голоси, які є талановитими. Просто якщо ми почнемо зараз перераховувати, то це займе наш весь ефірний час. Але їх багато, правда. Ну, можна сказати, що "Піккардійська Терція" недооцінена. Вони багато концертують.

– Вони виступають зараз.

– От бачите.

– Я знала, але по телебаченню, знов-таки, їх майже немає. От для мене це "Піккардійська Терція".

– Тарас Компаніченко. Я всіх цих людей збираю на "Території Різдва". І вони кажуть: "Боже, яка тут компанія, яка тут команда, як це фантастично". Не лише тому, що ми співаємо, а тому, що ми бачимося, ми відчуваємо одне одного. Ми знаємо, що ти не один. Тих людей, які не перевзувалися, які завжди тримались своєї позиції, які глибоко занурені в українську культуру, в українську традицію, – їх багато. У нас дуже багато класних артистів. І зазвичай вони не найпопулярніші. Поясню чому.

Як на мене, тому що кожному патріотичному виконавцю, артисту, митцеві, не лише артисту – письменнику, режисеру – йому доводиться постійно відстоювати свою українськість. Тобто частина його життя – це завжди боротьба.

Тобто замість того, щоб ти повністю реалізовував себе в творчості, ти витрачаєш дуже багато сил на боротьбу і не заробляєш гроші, які можна потім знову вкладати в творчість. І це якесь замкнене коло, з якого не можна вийти.

Можемо проаналізувати 30-ті роки, 60-ті роки – і це буде така ж сама ситуація.

– От, до речі, щодо 30-х, 60-х, раніше, як це...

– Це я тільки читала і цього не пам'ятаю, динозаврів живими не бачила.

– Я тут хочу одразу ж у вас запитати щодо ще однієї дискусії, яка є в українському свідомому суспільстві. Український шансон в гіршому його розумінні, тобто в розумінні більше тяглості з російського, ніж французький шансон, скажімо. Нам така музика потрібна? От зараз Оля Полякова у нас цю нішу...

– От дивіться, хочеться, звичайно, сказати: "Ні, українська музика має бути естетична, висококультурна, вишукана, красивенна і так далі, бо я це люблю". Але ж це буде неправдою. Тому що…

– Треба.

– Потрібен весь спектр музики, весь спектр мистецтва.

Кожна людина вишукує щось своє. І краще хай вона слухає українське українською мовою, аніж щось інше. Але тут треба випрацьовувати… В Україні теж є свій шансон, наприклад, батярські пісні. Просто треба більше досліджувати їх і на їхній базі робити свій репертуар, а не на базі російській. Воно все поступово викристалізується.

Це ж процес, який триває. Якби, наприклад, "Територія А" не почала показувати кліпи, в нас би ніколи не зародилось кліпмейкерство як жанр в 90-х. Воно б все одно з'явилося значно пізніше.

Тільки тоді, коли починає хтось цей жанр просувати, з'являється конкуренція, з'являються обговорення. В інших випадках його нема, і тому його шукають. Зазвичай в нас – в російському сегменті.

– Ще одна дискусія. Мені її підкинув мій редактор, пан В'ячеслав. У нього таке питання: "Як ви оцінюєте зміну керівництва хору Верьовки?" Бо це все-таки дуже популярна така тема, і там призначили Вадима Яценка.

Для тих, хто не в темі цього всього, окреслимо, що зараз триває дискусія. Можливо, вона вже затихає, але тим не менше це породило дискусії, що якщо він не народник, а академіст, то раптом це якимось чином зіпсує цей колектив.

– Я записала Reels: "Така сенсація. Вітаю Вадима". І це подивилося безліч людей.

Тобто так, це суспільство дуже хвилює, тому що хор "Гомін" зараз хор номер один. А колись номер один був хор Верьовки. Чи був Авдієвський народник? Ні, він теж мав академічну освіту. Так. Тому не треба боятися експериментів.

І Вадим – розумна, талановита людина. Він сам відчує. Якщо він відчує, що це не його, я сподіваюся, що йому є куди вернутись. І він робить ще багато інших проєктів. І він не буде там триматися просто заради того, щоб очолювати хор Верьовки. Мені так здається. Але як людина амбітна він мусить рости. Ну добре, хор "Гомін" об'їхали один, два, три рази країну – і що далі? Це ж рутина стає.

Це вже стає просто нецікаво, і хочеться чогось нового. То зараз я би не говорила взагалі ніяких прогнозів поганих.

Тому що єдине, що можна і треба бажати Вадиму, – натхнення, сили розгрібати Авгієві конюшні. Бо завжди в державних установах, великих, академічних, які живуть по 100 років, десятиліттями, дуже багато проблем. Дуже багато.

Вони пов'язані з різними, і не тільки з творчими, моментами. От тому йому важко через те.

Тільки щастя, здоров'я, натхнення, наснаги, класних ідей, які дадуть нам можливість відчути інакше цей хор, почути його інакшим. Я навпаки заінтригована. Я з нетерпінням чекаю: а що ж буде?

Вадим пише про свої перипетії потихеньку. Бачу, що його тригерить те, що суспільство перемиває кісточки: "А як він буде? А що? А чого? А куди?" і так далі. Але він трудоголік справжній, і я вірю, що йому все вдасться.

– Ну і будемо підтримувати своїх. Мені здається, що нам цього варто вчитися. Ми це помічаємо. Самий яскравий приклад – "Євробачення", коли ми спочатку всі: "Ай, треба було іншого брати", а потім: "Я завжди вірив в цього виконавця".

– Це наша така своєрідна гра українська –"Євробачення". І теж цьому є пояснення, тому що в Україні, на жаль, немає конкурсів для вокалістів, таких фахових і високого рівня. Немає фестивалів із конкурсною програмою, як були колись.

От, приміром, покійний Микола Мозговий, з яким я, до речі, обожнювала спілкуватись. Це взагалі мій улюблений співрозмовник в шоу-бізнесі. Напевно, ні з ким мені так не цікаво було говорити, як з ним. І він робив два великі конкурси. Один – в Чернівцях, присвячений Володимиру Івасюку.

І кожен артист співав свої пісні і обов'язково пісню Володимира Івасюка.

І Чернівці до цього дуже ревниво ставилися. Слухали, ходили, були заповнені зали і дуже готувались до цих конкурсів, нервували, показували це в ефірах, про це багато говорили, величезна кількість медіа їздила.

І був ще конкурс, який робив Мозговий також у Ялті. Фестиваль "Море друзів", а конкурс "Ялта" називався такого-то року. І щороку і там, і там перемагали якісь талановиті українці – співаки, співачки. І також можна все, що завгодно говорити про Крим, наскільки там любили, не любили Україну. Дуже багато люблять. Але я була і там, і там в журі. І завжди на конкурсі були зали повні.

Ну, на конкурсі, може, не так багато, бо все ж таки це відбір, там більше таке професійне середовище цікавить. Але коли були гала-концерти з конкурсантами, з нагородженнями, з гостями, бо цей фестиваль тривав тиждень, здається, людей було море в залі.

Це величезний зал "Ювілейний", який був заповнений глядачами. То що, це було нецікаво? Ну неправда ж.

– Ну це, знов-таки, про те, щоб вижити спочатку українське, а потім казати: "Ой, ну у нас ми і російською співаємо або на російський ринок працюємо, бо це ж запит нібито суспільства".

Хоча зараз ми бачимо, і раніше це було, і після повномасштабного ми бачимо, що коли з'явилася більше відкрита дорога для нових артистів, скільки у нас з'явилося або класних, або про кого ми раніше знали менше.

От, умовно, той самий виконавець ADAM. На жаль, саме після смерті пана Михайла багато хто почав казати: "О, я відкрив для себе цього виконавця". Хоча я так проаналізувала і можу пишатися тим, що слухала його ще з 2017 року.

– І навіть якщо ти не слухав його і не ідентифікував, можливо, як ADAM, то його пісні ми все одно чули, бо вони були на радіостанціях. Вони мелодійні, красиві.

Так, ми завжди себе недооцінюємо, а нам треба вчитися себе оцінювати, дооцінювати і, може, навіть трішки переоцінювати, бо ми зараз цього потребуємо.

І, звісно, Україні треба набратися якоїсь відваги і почати культурну експансію в світі.

Зараз це поодинокі ініціативи груп або артистів, у яких є свої напрацювання, і вони їздять за кордон, виступають в невеличкі тури європейські чи Америкою.

А немає... Я не знаю, чи потрібна прямо державна програма, бо Український інститут, який при МЗС діє, проводить фестивалі. Але навіть ми про це нічого не знаємо.

Нам треба всім думати, як сміливіше про себе заявляти в світі. Не боятися. І не боятися співати українською. Зараз українців по всьому світу море.

Якщо пісня класна, ми її слухаємо іспанською, французькою, англійською, навіть якщо ми цих мов не знаємо. І немає проблем. Або згадайте, наприклад, як чорногорці на "Євробаченні" співають. Ми що, знаємо мову? Якісь слова вловлюємо.

Але якщо нам подобається мелодія, чи пісня, чи харизма артиста, ми це слухаємо з задоволенням і навіть не задумуємося, про що ця пісня.

Ну це ж правда. Тому нам не вистачає якоїсь такої внутрішньої злості, бажання: "А давайте ми цей ринок розірвемо, покажемо себе". У хорошому сенсі. Я не маю на увазі нічого поганого. Але тільки ті, хто ставлять перед собою якісь надзадачі, чогось досягають. Якщо задача просто проїхатися з туром по містечках України і зробити тур – 70 концертів… Ну супер. Крім виснаження, це нічого не дає.

Ні, дає. Тому що це комунікація з людьми, це розуміння, в якій ти країні живеш, які є смаки, на кого орієнтована твоя музика. Це також таке дослідження, яке важливе для кожного артиста і для кожної команди.

Згадала, коли ми приїхали в містечко Марківка. Це на кордоні з Росією, на Луганщині. Вже війна йшла, але до повномасштабного вторгнення. Доїхати до нього майже неможливо. Ми їхали якимись полями, тому що та дорога, яка по карті дорога, жахлива. Там одні вибоїни, ями і канави, і не можна доїхати. То ми їхали полями. Нам пощастило, що не було дощу і вони не були розмиті. І ми доїхали до цієї Марківки.

І от вони нам кажуть: "От представте собі, що до нас рускі приїжджають. Рускі говорять суржиком постоянно, а наших нема, нема нікого. Последні до нас 20 лет тому приїжджали Білоножки відбирати на свій фестиваль "Мелодія двох сердець".

І я думаю: слава Богу, що хоч Білоножки доїхали до цієї Марківки. Це важливо.

І вони кажуть: "А як ви хочете, щоб ми були українцями? Чому ми вимагаємо з людей, з українців, відчувати єдність, якщо ми не звертаємо увагу на ці маленькі містечка?"

І це ж стосується не лише Луганщини. Це стосується і Одещини, це стосується і Буковини, це стосується і Закарпаття, і багатьох інших регіонів, містечок.

– Словом, не міст-мільйонників.

– Так. Бо артисти найпопулярніші, звичайно, їздять в міста-мільйонники. Але як потребують уваги маленькі міста. І люди там дуже вдячна публіка. Вони приходять, вони радіють. Для них це подія, про яку знає все місто. Кожен знає і кожен хоче прийти і побачити.

На початку війни, в 14-му, 15-му, 16-му роках, десь щодва тижні я їздила на Донеччину і Луганщину. І на фронт до наших військових, і в прифронтові території. І зали були забиті. Люди стояли, сиділи.

Вони чекали від нас, щоб ми їм сказали, що з ними далі буде. От як ми зараз, знаєте, коли до нас приїжджає якийсь відомий політик. А ми ж не політики, ми просто артисти.

І ми кажемо, що ми хочемо вас просто обняти, бути з вами, сказати вам, що ви для нас важливі, що ми поруч. Ми не тільки їхали співати, ми привозили гуманітарку. Боже, навіть від шкарпеток до якихось промислових пральних машин.

Все, що ми могли, ми все тягнули туди, щоб підтримати людей, які вже тоді переживали війну. І я настільки... По суті, я поставила хрест на кар'єрі тут. Бо в мене не вистачало сил працювати і там, і сям. І дуже-дуже багато сил витрачала на те, щоб працювати з тими проблемними, як тоді казали, регіонами, прифронтовими регіонами. Подружилась з величезною кількістю людей. Люблю їх, спілкуюся досі. Переживала з ними втрати і тоді, і зараз, бо їх війна по два рази вигнала з дому. І спілкувалися з військовими.

І безліч таких моментів, які хочеться згадувати. Наприклад, ми приїжджаємо в одне місце дислокації без адреси до військових, а вони кажуть: "А давайте не в нас зробимо концерт, а в селі". Ми такі: "Давайте".

– Пані Анжеліко, але, з іншого боку, це ж питання не лише концерту. Одна річ, коли це для невеличкої групи людей, тут, я підозрюю, що легше. А з іншого боку, коли ми говоримо про містечка, про великі зали, тут же ще й багато що залежить, певно, від того, наскільки готова апаратура, зал, обладнання.

– Ми все з собою возили. Але потім дуже велика кількість грантів була спрямована саме на ці регіони. І навіть в бібліотеках були інтерактивні екрани, звукова апаратура абсолютно нормальна.

– Ну це недешево.

– Це не дешево, але це все було навіть в маленьких містечках. Я пам'ятаю, що прийшла в бібліотеку, привезла українські книжки в Торецьк і була вражена, наскільки гарно обладнана бібліотека.

Я така: "Не може бути. Це щось неймовірне".

Вони кажуть: "Так, оце японці нам допомогли, а там ще щось, а там галерея відкрилась".

Тобто вони кажуть: "Якби не війна, на нас ніхто б ніколи не звернув увагу. Війна стала поштовхом". І вони теж почали пригортатися більше до України, бо Україна почала ними цікавитися.

Вони кажуть: "Якби нами так цікавились до того, може б і війни не було".

Тобто все ж таки культура, в широкому розумінні, включно з культурою спілкування, вона вкрай важлива для зшивання країни.

– І тут я апелюю до того, з чого ми почали, про поляків. Не так давно завірусився саме на польський сегмент TikTok пісня Jerry Heil "Тук-Тук", ще з її фанової ери, коли вона не була в тому образі, який зараз. І це теж показує, що це такий місточок між різними націями.

І хочеться також у вас запитати щодо того, що ви їздите на фронт ще з 14-го, насправді, року, а не після початку повномасштабного вторгнення. Як це вплинуло на ваше розуміння світоглядне безпеки своєї?

Тому що я, насправді, коли сюди, до нашої студії, приходять гості, я їх питаю, чи вони ховаються в укриття під час сигналу тривоги.

Бо ми називаємося "Шелтер", але насправді "Безпечне медіа" – це більше не про стіну чи ховаєтесь, а це про аналітику, про безпечний саме інформаційний простір.

Але тим не менше, як на вас вплинули, на ваше розуміння цінності життя – і інших, і свого – ці поїздки?

– Кожен новий день – це було свято, що ти прокинувся.

Тоді найстрашніше для мене було оцей контраст між абсолютно мирним, безпечним, класним, розкішним життям в мирній частині країни і прифронтовими територіями, які просто вишкрібали себе від російського всього, від бідності, завдяки грантам і всіляким можливостям, які перед ними відкривалися.

І мені завжди було прикро, що наші найкращі, найсміливіші військові від усього змушені відмовлятись. Або треба, наприклад, бігати, купляти їм шкарпетки, мішками возити, а тут люди ходять, типу нагороди "Человек года", вони всі ходять по червоних доріжках з діамантами.

– І таки оця теза: "Мы вас туда не посылали", так?

– Так. І так хочеться сказати: "Совість же треба якусь мати".

Можна ж все зробити більш скромно. Якщо це справді ми відзначаємо таких найкращих людей, то в цих людей в першу чергу має бути гідність. І вони мали б сказати: "Давайте зробимо це скромніше, а гроші відправимо кудись там".

І тому я дуже пишалася людьми, які, наприклад, відмовлялися від корпоративів і казали: "А що потрібно, наприклад, цьому інтернату?"

І це мене завжди доводило до сліз. І я дуже ціную всіх людей, які допомагали і допомагають.

Це не тільки волонтери. Просто ті люди, яким відгукуються всякі складні теми, які залишаються небайдужими. Але є дуже хороші люди, публічні, яких ми всі любимо, знаємо, які мені безліч разів відмовляли поїхати безкоштовно, бо ми безкоштовно давали концерти в ті регіони, посилаючись на питання безпеки або свою зайнятість, або: "Ми потім коли-небудь якось". Але так і не поїхали.

– Ви ображені на них?

– Та ні, я не бачу чого ображатися. Але я це пам'ятаю. Я просто пам'ятаю, що ці люди туди не їздили. Тому коли вони починають розказувати про свій патріотизм, у мене є вузлик на пам'ять, що публічно говорити одне, а робити – це зовсім інше. Треба щось робити.

– Ховаєтесь? Чесна відповідь.

– За дві стіни. Найчастіше так. А коли дуже хочу спати, то не ховаюся.

– Ви у моєму клубі, або я у вашому.

– Але на початку повномасштабного вторгнення спускалася в підвали. І ми з мамою просто вигребли купу сміття, павуків. Навели порядок в підвалі, щоб можна було там сидіти. Зробили аптечку. Залучили чоловіків, щоб непотріб повносити. Доклали зусиль для того, щоб перетворити закинутий підвал на умовний шелтер.

Потім навіть зробили там місце, де чай гріти, телефони підзаряджати. Тобто підвал – це завжди незручно, але принаймні ми все зробили своїми руками.

Бо я пішла в одне укриття, подивилась, що воно забите людьми, в друге укриття. Ну і ми зробили своє. Ясно, що ми зараз розуміємо, що нічого не рятує, крім надійних укриттів.

І тому, раз ми вже почали говорити про шелтери, то я за те, щоб міста мобілізовували небайдужих громадян, які б під керівництвом архітекторів, інженерів допомагали рити, робити, впорядковувати укриття. Ми мусимо це робити. Війна ще надовго, на жаль. Ми це всі вже бачимо. Бо коли я казала, що велика війна буде і вона буде не три дні і не два тижні, мені всі казали: "Та ну тебе". Тобто люди не вірили.

Я кажу: "Я просто була на лінії, я бачила, як все це жахливо і як все це швидко насувається". Люди не хочуть чути поганого, на жаль.

І я не хочу говорити погане, але я за те, щоб ми були мудрими, щоб ми були далекоглядними і щоб ми замість чергового перекладання плитки... Або наприклад, мій проспект за час повномасштабки тричі перекладали покриття, і воно знову зношене. То я проти цього.

Я хочу, щоб у Києві були надійні укриття, куди могли би ходити ті, кому важливо бути в укритті. Особливо мами з дітками, літні люди, ті люди, які погано переносять вибухи і які нервують, в яких всякі відчуття такі інші.

Коли я хочу спати, я просто сплю. Чую – бабахкає. І все одно так спати хочеться. "Ні-ні, не буду вставати з ліжка. Не буду, не буду, не буду.

– "Один вихідний у мене", як у тому мемі.

– Да, у мене один вихідний. Я повинна виспатися. Я хочу спати.

Але іноді так гепає, що ти підскакуєш і в такому напівсонному стані вже сидиш за двома стінами, навіть не усвідомлюючи, що ти вже перебіг з точки А в точку Б. І, знаєте, є якісь елементарні речі. От, наприклад, я коли спускаюся в метро, я бачу, що немає лавочок елементарних.

І можна в багатьох наших станціях метро є можливість поставити стаціонарні лавки, які не будуть зсуватись туди-сюди і на яких можна буде зручно сидіти і навіть лежати, в разі потреби. Тому що коли кажуть: "Видають стільці"... Ви бачили ці стільці? Там колінами за вуха.

– Це, знаєте, інша вже тема, тому що тут, мабуть, до архітекторів питання. Бо я чула думку, що не можна просто більше поставити саме оцих, які вмонтовані. Але, знов-таки, ми підвісимо це важливе питання. І якщо ви хочете коментувати цю тему, також діліться своїми думками.

– Так, це важливо – ділитися думками.

– Наостанок, пані Анжеліко, мені аудиторія не пробачить, якщо я не задам це каверзне питання.

– Боже.

– Оскільки ми сьогодні багато говорили про державну політику, що має робити держава і так далі. У вашій біографії є такий момент, що ви були радницею тодішнього міністра культури Євгена Нищука. Це був 2017 рік, правильно?

Чи ви відчули, що вам цей статус допоміг дійсно щось зробити? Чи все-таки громадянське суспільство тут перемагає і не потрібно бути на посаді для того, щоб щось дійсно робити? І що вам вдалося змінити, якщо вдалося?

– Моїм завданням… це було продовження моєї волонтерської діяльності, фактично. Тому що я займалася реінтеграцією прифронтових територій. Тобто те, що я робила як волонтер, я почала робити на посаді радника. І це давало мені можливість відкривати двері в різні державні структури, муніципальні структури.

Коли в обласну раду я могла подзвонити, в управління культури, і сказати, що ми вирушаємо в таку-то подорож і давайте, в нас є такі ідеї. І мені це допомагало, звісно.

Тому що коли ми як волонтери приїжджали, це була наша ініціатива і ми могли… ну, "робіть собі що хочете".

А коли я дзвоню як радник міністра, то місцеві всі структури допомагають. Відкривалися палаци культури, будинки культури, організовували, допомагали шукати місця, де можна переночувати. Вони краще це знають. Тому що ми зазвичай, коли це волонтерські поїздки, то це все найдешевше. Але скажу вам так, що це були практично теж волонтерські поїздки. Тому що держава дуже-дуже скромно фінансувала цей проєкт. На рік була дуже-дуже малесенька така стаття витрат.

І ми, окрім оцих запланованих міністерством заходів офіційних робили безліч волонтерських концертів.

Бо я кажу: "Ну як? Це ж неефективно їхати, везти цілу команду заради одного заходу".

Давайте ще поїдемо в інтернат, в дитячий будинок, в хоспіс для літніх людей, в кадетський корпус, де майбутні офіцери виховуються. Давайте поїдемо на фронт.

Давайте виступимо на блокпості героїчному у Віларібо чи ще якомусь. І замість одного заходу ми робили дев'ять.

І ти приїжджаєш після цих трьох діб на Сході, падаєш і думаєш: "Боже, як доповзти, щоб прозвітувати міністру про те, що ми зробили?"

І за якийсь рік я зробила, організувала разом у співпраці з місцевими громадами понад 100 заходів. Це були дуже різні заходи. Це не лише концерти, це зустрічі з письменниками, це майстер-класи, це розмови в бібліотеках, дискусії.

Але, звісно, найпопулярніші – це були концерти, фестивалі і таке інше. Я дуже-дуже подружилася з Донеччиною, Луганщиною і стверджую, що це дуже патріотичні регіони були. За винятком робочих посьолків або людей, які тупо зазомбовані російською пропагандою. Бо таких квестів, як організовували луганчани, таких крутих… От, наприклад, Бахмут. Боже, концерт до Дня захисника. Нас просто розривало від емоцій.

Іде дощ, а площа заповнена. Всі люди з нами співають. Всі артисти виходили і казали: "Це просто розриває емоційно. Наскільки це круто. Які ми щасливі, що ми сюди приїхали". Хоча так, це важко. Це практично все безкоштовно, там покривається тільки якась логістика. Але якби я не була радником, то не було б навіть цих грошей на логістику. Тому ні, я рада, що Євген запросив мене в свою команду і що ми змогли це зробити. Також я займалася темою нематеріальної культурної спадщини. Я ж працювала багато років на кафедрі фольклористики. Це теж дуже близька для мене тема.

І перші елементи, які були внесені в список нематеріальної культурної спадщини, я також доклала до цього свої зусилля. І теж дуже рада, що в мене була така можливість.

– Пані Анжеліко, я вам дякую за вашу працю.

– Це було не каверзне питання.

– Бачите, ви змогли на нього відповісти, хоча воно було каверзне. Отак скажу.

– Ну добре. Ні, просто коли ти робиш щось від щирого серця і ти розумієш, заради чого ти це робиш, то в тебе немає причин нервувати, викручуватися. Ти просто молодець, що ти це зміг зробити.

Хоча фізично для мене, для людини, яка була двічі паралізована, їздити по цих вбитих дорогах, на жахливих бусах, які теж такі самі вбиті, як і ті дороги, це був жах. Але, слава Богу, я це все витримала.

– Пані Анжеліко, я вам бажаю, щоб всі мрії здійснилися, про які ми поговорили і про які, можливо, не поговорили, але вони є у думках.