“Він мріяв рятувати людей”: “Шелтер” дізнався історії загиблих у Харкові рятувальників Данила Тіщенка і Дмитра Бойка

журналістка

У ніч на 15 червня під час повторного російського удару по Харкову загинули четверо рятувальників: Дмитро Бойко, Данило Тіщенко, Сергій Маковецький і Вадим Зінченко.
П'ятою жертвою став співробітник Департаменту надзвичайних ситуацій Харківської міської ради Олексій Дорожкін.
"Шелтеру" вдалося поговорити з Наталією Кириченко, вчителькою ліцею №62 Харкова, яка була класною керівницею наймолодшого із загиблих – Данила Тіщенка. А також з В'ячеславом Богатим, старостою селища Покотилівка, де жив Дмитро Бойко.
"Він постійно працював над собою"
Данилові Тіщенку наступного дня, 16 червня, мав виповнитися 21 рік. Тієї ночі він не повинен був бути на службі, але з якихось причин з кимось помінявся. Він пережив окупацію рідного села Руської Лозової, поранення під час евакуації, службу в теробороні, а потім пішов у ДСНС – бо хотів допомагати людям.
Для своєї класної керівниці Наталії Володимирівни Кириченко він назавжди залишився "Данькою" – добрим, сором'язливим, дуже теплим хлопцем, який не любив зайвої публічності, але завжди вмів бути поруч.
Наталія Володимирівна каже, що головною його рисою була наполегливість. У середніх класах він не був відмінником. Міг, як багато однолітків, лінуватися, не дуже напружуватися, не одразу братися за навчання. Але вчителька добре пам'ятає одну розмову з ним перед закінченням дев'ятого класу.
Вона тоді пояснила Данилові, що перший документ про освіту важливий, і запропонувала або спробувати виправити ситуацію самому, або залучити батьків.
"Тоді Данило відповів по-дорослому: "Я вас зрозумів. Давайте ми обійдемося без батьків, я буду намагатися"", – розповідає "Шелтеру" педагог.
Після цього він кілька разів на тиждень залишався після уроків, питав, чи є до нього зауваження, чи покращилися оцінки. До кінця дев'ятого класу він справді підтягнув навчання. У 10-11 класах, згадує вчителька, це вже був зовсім інший Данило – з метою, внутрішньою дисципліною і бажанням довести, що він може.
"Він зміг дуже сильно покращити свої результати саме завдяки наполегливості. І намагався вирішувати питання сам, як дорослий", – каже Наталія Володимирівна.
Високий, сором'язливий і дуже сильний
У школі Данило був високим хлопцем, сидів за останніми партами. Але з фізкультурою спочатку мав проблеми – не міг підтягуватися чи віджиматися так, як вимагали нормативи.
Коли вчителька знову поговорила з ним про це, він спокійно сказав, що вже почав займатися силовими вправами. І справді – за кілька років змінився фізично. Підтягнувся, зміцнів, почав активно тренуватися.
Однокласники розповідали вчительці, що Данило вже може багато разів підтягнутися на турніку. А коли вона запитала його, чи правда це, він, як завжди, трохи зніяковів, опустив очі й тихо підтвердив.
"Попри те, що він був високим, красивим хлопцем, він залишався трошечки сором'язливим", – згадує класна керівниця.
Саме тоді, каже вона, було видно: якщо Данило ставить собі мету, він її досягає.
У пам'яті вчительки Данило залишився не тільки наполегливим, а й дуже делікатним. На 1 вересня він не поспішав разом з усіма вітати вчительку. Чекав, поки однокласники відійдуть, а тоді підходив сам – з букетом, трохи винуватою усмішкою.
Він завжди якісь такі теплі слова знаходив. Не любив свідків, але коли це було без свідків – це було дуже-дуже тепло
Наталія Кириченко вчителька ліцею №62 Харкова, яка була класною керівницею наймолодшого із загиблих – Данила Тіщенка
Він міг принести якусь дрібничку, поділитися історією, розповісти, що відбувається в його житті. Вчителька каже: такі маленькі речі потім роками зберігаються в пам'яті, бо несуть тепло дитини.
Данило жив у Руській Лозовій, а навчався в школі в П'ятихатках – це частина Харкова. Його привозили батьки або дідусь. Він розповідав учительці, як дідусь вчив його їздити на старенькому автомобілі. Просив не казати батькам, згадував, як міг необережно в'їхати у ворота, а дідусь допомагав усе виправити.
"Йому дуже подобався автомобіль. Він казав: "Мені прямо все там подобається, дуже хочу, щоб права у мене були"", – згадує Наталія Володимирівна.
Пережив окупацію і поранення
Після початку повномасштабної війни Руська Лозова опинилася під окупацією. Там залишалося кілька дітей із класу Данила. Зв'язок був поганий, і вчителька дуже хвилювалася за учнів.
Коли Данило мав можливість, він телефонував або писав. Заспокоював її: мовляв, вони живуть біля лісу, намагаються нікуди не виходити, а зв'язок не ловить, тому іноді треба йти в небезпечне місце, щоб повідомити про себе.
Коли ж мешканці Руської Лозової виходили "зеленим коридором", Данило був поранений у ногу. Про це вона дізналася не від нього, а від однокласниці. Сам Данило просив не казати класній керівниці, щоб вона не хвилювалася.
"Він сказав, що Наталії Володимирівні і так достатньо переживань, у неї син на фронті. Щоб вона ще не переживала за мене", – передала тоді однокласниця.
Це була ще одна його риса – не перекладати свій біль на інших, вирішувати свої проблеми самостійно.
"Він хотів бути пожежним"
У старших класах Данило, за словами однокласників, говорив, що хоче бути пожежним, тому що хоче рятувати людей.
Після школи вступити до вишу одразу не вийшло. Родина після виїзду з Руської Лозової жила на Холодній Горі, район часто обстрілювали. У день, коли Данило мав їхати складати НМТ, там знову було небезпечно, і сім'я вирішила не ризикувати життям.
Але він не розгубився. Спершу був у теробороні, а потім потрапив до ДСНС.
Одного разу в медіа з'явилася фотографія Данила після ліквідації пожежі - рятувальники були в кіптяві після роботи. Учителька поширила цю публікацію в класному чаті, однокласники писали Данилові слова вдячності. Він відповів дуже по-дорослому: подякував за підтримку і написав, що завдяки таким словам вони живуть і працюють.
Наталія Володимирівна згадує Данила як дуже добру і світлу людину. Каже, він легко знаходив спільну мову і з хлопцями, і з дівчатами, не сварився, не конфліктував, не переходив меж.
У нього було неординарне почуття гумору. Він умів розповісти історію так, що сміялися навіть ті, кого важко було розсмішити. Але його жарти ніколи не були грубими чи образливими.
У Данила залишилися мама і тато. Тато був військовим, зараз він удома. Данило був єдиною дитиною в родині.
На середу, 17 червня, призначено похорони Данила Тіщенка в рідному селі.
"Для нас він був зразком чоловіка"
Ще одним рятувальником ДСНС, який загинув у ніч на 15 червня під час повторного російського удару по Харкову, був Дмитро Бойко. Він був із селища Покотилівка Височанської громади Харківського району.
Про Дмитра "Шелтеру" розповів староста селища Покотилівка В'ячеслав Богатий. Дмитро Бойко був батьком його однокласниці, а їхні родини жили поруч і багато років знали одна одну.
Ми росли в одному дворі. Для нас він був зразком чоловіка, який виховував своїх дочок, був прикладом як чоловік
В'ячеслав Богатий староста селища Покотилівка, де жив Дмитро Бойко
За його словами, у Дмитра було дві доньки. Він виховував обох з однаковою любов'ю та відповідальністю. У нього також залишилися дружина, мати та онука, якій Дмитро останнім часом приділяв багато уваги.
"Його важко було назвати дідусем, бо він дуже добре виглядав на свої роки", – каже староста.
Дмитро Бойко все життя працював у ДСНС. В'ячеслав Богатий згадує, що ще в дитинстві хлопці з їхнього двору, дивлячись на нього, самі хотіли стати рятувальниками. Дмитро був підтягнутим, охайним, ввічливим, займався спортом і справляв враження людини, яка дуже відповідально ставиться до себе та своєї професії.
"Дружина – лікар, він – рятувальник. Така сім'я, яка завжди допомагала людям", – розповідає В'ячеслав Богатий.
Дмитро навчався у місцевій школі – тоді це була Покотилівська середня школа, нині ліцей. У селищі жили і його батьки.
Староста каже, що Дмитра часто бачили з дружиною, доньками та онукою. Вони могли разом прийти до гаражного кооперативу, провести час поруч з родиною, поспілкуватися з сусідами.
"Дуже шкода. Це велика втрата, коли такі люди йдуть", – говорить В'ячеслав Богатий.
Прощатися з Дмитром Бойком також будуть 17 червня у Харкові. Ховати його планують у рідній Покотилівці – на цвинтарі, де поховані жителі громади, які загинули внаслідок російської агресії.
Автор

Марина Петік журналістка
Усі матеріалиУ журналістиці з 2003 року. Працювала в таких виданнях, як "Газета по-київські", "Сегодня", "Вести", "Обозреватель".




