“Володю, вже ракети пустили”: “Шелтер” дізнався подробиці про загиблого в Києві внаслідок удару РФ “дядю Вову”

Колеги називали його "дядьком Вовою" – за доброту, турботу та звичку знати все, що відбувається навколо. Під час масованої російської атаки на Київ у ніч проти 2 липня чоловік загинув на робочому місці. За словами блогера Олександра Барабошка, перед смертю Володимир встиг врятувати іншого чоловіка. Удома на нього чекала дружина Надія, з якою вони прожили майже 40 років.

Людина, повз яку "муха не пролітала"

У ніч проти 2 липня російські війська завдали масованого комбінованого удару по Києву. Руйнування зафіксували майже в усіх районах столиці. Серед пошкоджених об’єктів опинилися житлові будинки, медична, транспортна та інша цивільна інфраструктура. Станом на 3 липня ДСНС повідомляла про 30 загиблих.

Одним з тих, чиє життя забрала ця атака, став 63-річний Володимир Михайлович Бондарчук. Він працював охоронцем території, де розміщувався офіс каналу "Ісландія". Сам офіс та майно команди також зазнали значних пошкоджень.

Про загибель Володимира одним із перших розповів блогер і співзасновник каналу "Ісландія" Олександр Барабошко. Він написав, що всі називали охоронця просто – "дядь Вова".

Володимир Михайлович уважно стежив за територією, зустрічав, проводжав команду, і розпитував про все, що відбувалося навколо. Іноді його цікавість виходила за межі службових обов’язків, але саме за цю небайдужість його і любили.

Особливо "дядь Вова" опікувався безпритульними котами, які оселилися біля будівель. Він годував їх, стежив за кошенятами та хвилювався, коли після обстрілів не міг знайти когось із тварин.

У родині Володимира Михайловича були люди, які воювали. За словами Барабошка, один із його родичів зник безвісти. Сам охоронець час від часу підходив до блогера з аркушем, на якому були старанно записані адреси його племінників, і просив допомогти відправити їм чергову посилку.

Напередодні загибелі Олександр Барабошко бачив Володимира на території. Той жартував, що коли випадає його зміна, місто знову починають обстрілювати.

"Загинув українець, який чесно робив свою роботу і любив її", – написав Барабошко.

Відкрив ворота, щоб урятувати іншого

За інформацією Олександра Барабошка, під час атаки разом з Володимиром Михайловичем від обстрілу переховувався молодий чоловік. Коли небезпека стала критичною, охоронець відкрив металеві ворота, щоб випустити його з території. Хлопець встиг вибігти, був поранений, але врятувався. Сам Володимир Михайлович загинув.

Дружина загиблого Надія Бондарчук каже, що не знає всіх подробиць того, що сталося тієї ночі. Вона лише читала розповіді людей, які перебували поблизу, та чула, що разом з чоловіком був інший працівник, якому вдалося вибратися.

Офісне приміщення після удару було зруйноване, пошкодження дістали й автомобілі, один з яких команда планувала відправити військовим на Запорізький напрямок.

Майже 40 років разом

У листопаді Володимир Михайлович та Надія Василівна мали відзначити 40 років спільного життя. Вони знали одне одного з дитинства – виросли в одному селі на Житомирщині.

Після аварії на Чорнобильській АЕС родина переїхала ближче до родичів на Сумщину. Із 1991 року подружжя жило в селі Тулушка поблизу Конотопа.

У подружжя народилися син і дочка, згодом з’явилася онука Варвара. Діти зараз живуть в Іспанії, але подружжя не хотіло назавжди залишати Україну. Вони їздили до рідних у гості, однак щоразу поверталися додому.

Навіть попри війну Володимир і Надія не наважувалися остаточно переїхати за кордон. Восени вони знову планували поїхати до дітей – побачитися, побути з онукою, а потім повернутися.

"Ніколи не казав, що це жіноча робота"

Спочатку Володимир Михайлович працював водієм автобуса в колгоспі. Коли господарство занепало, подружжя почало їздити на заробітки до Києва. За словами Надії Василівни, її чоловік працював у столиці близько 15 років, а в охоронній організації його цінували колеги та керівництво.

Дружина згадує його як веселу, доброзичливу людину, яка легко знаходила спільну мову з іншими, постійно жартувала і ніколи не залишалася осторонь чужих проблем.

Володимир Михайлович умів майже все робити власними руками. Якщо починав якусь справу, обов’язково доводив її до кінця, навіть коли дружина просила відкласти роботу й перепочити.

В їхній родині не було поділу на чоловічі та жіночі обов’язки.

"Я прибираю в хаті, а він іде за мною і витирає пил. Він ніколи не казав, що це жіноча робота. Ми все життя все робили разом. І якщо він за щось брався, то робив ідеально", – говорить Надія Василівна.

Володимир Михайлович любив тварин. Удома на подружжя чекав пес Дік. Коли господарі збиралися до дітей, чоловік хвилювався, чи добре сусіди доглянуть собаку, і жартував, що Дік сердиться, коли бачить їхні валізи.

Остання телефонна розмова

Тієї ночі Володимир Михайлович мав завершувати зміну. Його повинен був замінити рідний брат, який також працював охоронцем. Але через обстріл і затримки транспорту брат не зміг вчасно дістатися до місця роботи та залишився в метро.

Надія розповідає, що вони з чоловіком телефонували одне одному майже щогодини.

Коли стало відомо про запуск ракет, вона зателефонувала Володимиру Михайловичу й попередила про небезпеку.

Приблизно через десять хвилин Надія Василівна знову набрала чоловіка, але він уже не відповів. Незабаром їй зателефонував його брат та сказав, що Володимира більше немає. Туди прилетіло три ракети.

"Він не навчив мене жити без нього. Він був для мене мамою, батьком, моїми руками, моїми очима. Він був для мене всім", – говорить крізь сльози Надія Василівна.

Вечеря, яка не відбулася

Незадовго до трагедії подружжя говорило про дуже звичайні речі – дім, город і вечерю. Надія Василівна також працювала в Києві й мала повернутися після своєї зміни до села.

У них на городі саме достигла молода картопля. Володимир  Михайлович пообіцяв дружині, що зварить її та підсмажить цибулю – саме так, як вона любила.

"Він сказав: "Ти приїдеш, я наварю картопельки, підсмажу тобі цибулю, і ми з тобою повечеряємо", – згадує Надія Василівна.

Ця розмова стала останньою обіцянкою чоловіка, з яким вона прожила майже чотири десятиліття.

Родина вирішила кремувати Володимира. Урну з його прахом Надія планує перевезти до дітей в Іспанію, щоб він залишався поруч із сином, дочкою та онукою.

Для друзів, колег і людей, які щодня зустрічали його біля воріт, Володимир Бондарчук назавжди залишиться тим самим "дядьком Вовою" – уважним охоронцем, який годував котів, допомагав військовим, умів жартом підтримати інших і, за словами колег, в останню хвилину свого життя відчинив ворота, щоб урятувати людину.