“Змусили вигадувати собі справу”: що відбувається з українцями в російських тюрмах

За даними правозахисників, кількість тих, проти кого почали або ж завершили судові процеси, серед військовополонених сягає орієнтовно 1200 осіб, цивільних – близько 800. Російські судові органи виносять їм вироки з тривалими термінами позбавлення волі. Попри активну роботу державних установ та міжнародних правозахисників, визволення громадян залишається викликом для України. "Шелтер" дізнався кілька історій полонених та ув’язнених українців у Росії.

Бранці в лабетах системи: історії військовополонених

Наречений Алли перебуває в полоні п'ятий рік, куди потрапив після завершення оборони Маріуполя. Першою звісткою після тривалої тиші стало сповіщення про вирок у листопаді 2023 року: Олексію призначили 24 роки позбавлення волі за обвинуваченням у руйнуванні цивільної інфраструктури. Навесні 2024 року відбувся другий судовий процес, де його звинуватили у вбивстві цивільної особи. За версією слідства, Олексій вивів поранену жінку на веранду та здійснив постріл у потилицю, за що суд додав 4 роки. Третій процес за обвинуваченням у тероризмі збільшив термін ще на один рік. У підсумку Олексія засудили до 29 років колонії суворого режиму.

Приклад представляє палітру способів росіян засудити українського військовополоненого. Якщо перекласти зміст можливих "злочинів" на мову російського кримінального кодексу, то маємо: стаття 205 (участь у діяльності терористичної організації), стаття 356 (застосування заборонених засобів та методів ведення війни), стаття 278 (насильницьке захоплення влади) та інші, де росіяни намагаються перекласти відповідальність із себе на полонених.

Сам суд відбувається швидко, від одного до декількох засідань. Звільнений з полону азовець Владислав із позивним "Білий" каже, що процес слідства й суду – це спектакль.

"Мене змусили вигадати собі злочин і в ньому ж зізнатися. Зазвичай, це робиться щоб, по-перше, показати власному глядачу, що ми, українці, погані, а вони [росіяни] такі визволителі. І також для картинки на світовій арені, що от є там у них такий пункт справ, де вони розслідували, виявили, засудили", – розповів азовець.

Він згадує, що адвокат, якого йому надали, був фіктивний. Під час засідання постійно мовчав, лише підказував кивками голови, як правильно Владиславу відповідати на питання судді.  

За словами "Білого", примус означає катування – для росіян це чи не єдиний спосіб отримати потрібний результат чи свідчення. Також він вказує на важкі умови перебування у самих тюрмах.

Як Владислав, так і Алла (спираючись на розповіді звільнених побратимів Олексія), підтверджують: медична допомога фактично відсутня. Навіть у критичних станах лікування не надають. Олексій під час захисту Маріуполя отримав поранення руки. Після "лікування" на окупованій Донеччині пальці не повернули рухливість, рука вище так і не функціонує. У СІЗО Олексій змушений був самостійно витягувати уламки з-під бинтів, а рана продовжує гнити.  

"Казали, є ще хлопці з ампутаціями, хворі на туберкульоз... Як би не хотілося повернути Олексія, він довго вже там, та є випадки складніші", – додає Алла.

Цивільні: розплата за проукраїнські погляди

Мирних судять зазвичай за проукраїнські погляди. Потрапити у поле зору окупантів просто: варто написати пост у соціальних мережах на підтримку ЗСУ чи критикувати тих, від кого згодом отримаєш вирок за екстремізм, шпигунство, державну зраду тощо.

До прикладу, у 2025 році окупаційний суд Мелітополя "покарав" адміністратора телеграм-каналу "РІА Мелітополь" Георгія Левченка. Дали йому 16 років суворого режиму, дворічний досвід заручника не вплинув на кінцевий вирок – визнали екстремістом. Згодом у мережі з'явилося відео, де його колегу Владислава Гершона напівоголеного поклали на землю й одягли кайданки. У другій половині відео він зізнався у шпигунстві.

Як і військовополонених, цивільних катують. Вікторію Андрушу затримали на початку повномасштабної війни на Чернігівщині. Провели обшуки в її домівці та знайшли телефон із зображеннями російської техніки. Вже на території Росії змушували її вивчати російські пісні, вірші та інше. Згадує, що найбільш ненависні для неї – пісня "Дядя Вова" та вірш "Пробачте нас, рідні росіяни".

До СІЗО приймали традиційно. Сказала, що вже не може витерпіти тортури і зараз втратить свідомість. У відповідь почула: "Ти вже трохи пожила, ну все, достатньо, ти вже спробувала, що це таке. Більше в тебе цього не буде".

Правозахисники: пошук шляхів звільнення

Наразі діють два механізми повернення громадян: взаємний обмін та поодинокі випадки звільнення, ініційовані російською стороною. Взаємні обміни забезпечують повернення військовополонених, оскільки ці особи мають юридичний статус комбатантів, що дозволяє сторонам використовувати паритетні списки. Кількість звільнених військових перевищує кількість звільнених цивільних, оскільки військовополонені мають відповідний юридичний статус та підлягають обміну згідно з укладеними домовленостями.

Ситуація з цивільними особами залишається складною через відсутність закріпленого правового механізму для їхнього звільнення. Україна утримує переважно засуджених колаборантів, які виявили бажання виїхати до Російської Федерації, що дозволяє проводити обмежені за кількістю обміни. Переважна більшість цивільних українців перебувають у російських місцях утримання без судових рішень, що ускладнює їхню ідентифікацію. Відсутність паритетної категорії осіб для обміну змушує шукати альтернативні методи тиску на міжнародному рівні.

Громадський активіст Михайло Савва вважає, що наявні інструменти тиску, зокрема санкції, залишаються обмеженими. Головною причиною є збереження активних зв'язків між спецслужбами різних країн світу та російськими відомствами.

Експерт наполягає на необхідності зміни підходу.

"Потрібно переходити до санкцій проти російських державних установ, оскільки саме ці структури впроваджують репресивну політику. Санкції проти установи передбачають припинення співпраці на міжнародному рівні. Це дієвий спосіб тиску, спрямований на звільнення громадян України", – зазначає він.

Юристка Любов Смачило підкреслює, що в умовах обмеженості офіційних санкційних механізмів медійна активність та міжнародна адвокація – чи не єдині інструменти впливу.

"Важливо підсвічувати історії конкретних людей, які знаходяться в колоніях, та адвокатувати їхнє звільнення. Це перетворює проблему із загальної статистики, яка губиться в звітах, на реальні людські долі, що потребують уваги світової спільноти", – зазначає юристка.

Процес розголосу передбачає залучення євродепутатів та представників міжнародних інституцій до процесу звільнення.

"Ми шукаємо євродепутатів, які готові брати під опіку кейси окремих громадян. Вони пишуть про цих людей у соціальних мережах, згадують про них у резолюціях Європейського парламенту, порушують питання на міжнародних зустрічах. Коли окрема людина з конкретною історією та сім’єю стає об’єктом політичної уваги на найвищому рівні, це створює додатковий тиск на російську систему", – розповідає Любов Смачило.

Окрім прямої адвокації, публічність виконує функцію фіксації злочинів. Збір свідчень від звільнених осіб, які перебували в однакових місцях утримання, дає змогу ідентифікувати місцезнаходження в’язнів, про яких російська влада приховує інформацію.

"Варто збирати свідчення від тих, хто повернувся з полону. Якщо вони перебували в однакових місцях утримання, ми можемо використати ці дані для ідентифікації людей, про яких немає офіційної інформації. Ми публічно заявляємо, що знаємо про місце утримання конкретної особи, вимагаючи її звільнення. Це ламає стратегію інформаційної ізоляції, яку Росія застосовує як інструмент тиску", – каже Любов Смачило.

Наразі стратегія адвокації та санкцій перебуває на етапі перевірки своєю ефективністю, а перспективи трансформації російської репресивної політики залежать від здатності міжнародних партнерів вийти за межі наявних дипломатичних обмежень.