Пів місяця після звільнення Федорова: про що мовчить президент Зеленський?

Один з ініціаторів, ветеран-медик із батальйону "Вовки да Вінчі" Дмитро Козятинський (дивіться інтерв’ю з ним на "Шелтері") так позначив тему цієї громадянської акції: "За діалог і реформи в оборонці". Тональність його звернення максимально спокійна: "Слухати свій народ – це ознака сили, і сподіваюся, що президент таки нас почує. Адже без повноцінної комунікації в суспільстві наростатиме фрустрація і розчарування, а це точно не те, з чим нам варто входити в і так надважку зиму".

Ветеран міркує, як президент, а як міркує президент – хотілося б почути, але поки не виходить. Якісь уривки долітають з його інтерв'ю іноземним медіа, Володимир Зеленський зайнятий вирішенням невідкладних стратегічних завдань із західними лідерами, і пояснення своїх дій українцям, схоже, до їх числа не входить. Коментуючи Sky News своє рішення про звільнення міністра оборони та головкома, президент сказав, що у нього "немає часу на розмови або переговори", маючи на увазі керівників, що конфліктують. Зараз у нього самого виникло явне нерозуміння з доволі активною і небайдужою частиною суспільства, але часу на розмови так само немає.

Важливий візит до США, припустімо, відволік голову держави від внутрішніх проблем. Той самий Федоров в інтерв'ю "Українській правді" сказав, що сподівається продовжити незакінчену розмову з президентом – "крапка не була поставлена" – і дійти остаточного рішення, в якій саме сфері реалізувати свою обіцянку "нищити росіян у промислових масштабах". Зеленський із-за океану повернувся – непогано б діалог з ексміністром поновити, а з суспільством – розпочати. На останніх акціях на площі Франка картонки сповіщали: "Ми не договорили!" Якби вдалося побачити таку розмову ще до проведення ходи – ідеально, але є підстави вважати, що маршу дадуть пройти, щоб оцінити його масштаби, і якщо вони виявляться недостатньо вражаючими, подію демонстративно проігнорують.

Підозрілість і погано прихована неприязнь влади до заходів подібного роду сягає корінням ще довоєнних Маршів захисників України, приурочених до Дня незалежності. Їх почали проводити саме 2019 року, після початку президентства Володимира Зеленського, приурочували до Дня незалежності, і була в них певна фронда. Недарма ці марші називали альтернативними парадами. У готовності нового президента жорстко протистояти Росії були великі сумніви, і ветерани виступали певним противагою та нагадуванням про ціну боротьби за незалежність. При цьому спробам відверто політизувати акцію протистояли, і коли 2020 року Петро Порошенко спробував примазатися до заходу й очолити одну з колон, вийшов скандал.

З початком великої війни Марші захисників припинилися, передусім з міркувань безпеки, але нині ці міркування нікого не зупиняють: накопичилося. Хоча сумнівів у войовничості президента більше немає, суспільству, що воює, по голову зануреному у питання оборони, є про що запитати свого лідера, який цю оборону організовує і очолює.

Буданов ще 20 липня запевнив усіх, що "позиція суспільства почута", і, очевидно, призначення Михайла Драпатого та відмова від кандидатури Клименка на користь Хмари мали значною мірою розрядити обстановку. Цього не сталося. Натомість, дуже показово, акцент у протестах поступово змістився з персоналій – "Прибрати Сирського!", "Повернути Федорова!" – до вимоги шанобливої комунікації із суспільством. Людей, що несуть свою частину військового тягаря, не влаштовує повідомний характер рішень, що спускаються згори, – вони вимагають пояснень. Не так і багато з того демократичного мінімуму, що зберігається під час війни з її імперативами єдиноначальності.

Відсутність діалогу президента із суспільством після і в ході системних кадрових змін – нічого собі, зміна Кабміну і всього силового блоку! – дедалі більше сприймається як його небажання що-небудь пояснювати, а небажання виглядає дедалі демонстративнішим. Не може не виникати питання: а що таким чином Володимир Зеленський намагається продемонструвати Україні? Це мовчання – про що?