Сім років Зеленського: національний герой чи ненависний дудар?

Водночас війна не закінчується, а третина громадян, згідно з опитуваннями, не проти бачити Зеленського президентом і після війни.

З очевидного-неймовірного: Володимир Зеленський очолив країну, жодного дня до того не перебуваючи в політиці – ні на виборних, ні на чиновницьких посадах. На Олімп він буквально заскочив з акторської сцени. У пошуках прецедентів згадували Рональда Рейгана, але той виріс з профспілок: довгий час керував впливовою Гільдією кіноакторів Америки, а потім два терміни пробув губернатором Каліфорнії, тож приклад нерелевантний. Більше пасує історія з Дональдом Трампом, але теж не надто: для приходу до влади світська зірка, мільярдер і шоумен із мегапопулярної телепрограми "Учень" використав механізми Республіканської партії, яку по ходу повністю підім'яв під себе. Зеленський увірвався в політику на власних ресурсах, одразу отримавши безпрецедентну електоральну підтримку, яку випадковістю не пояснити.

Ця незвична обставина зумовила як сильні, так і слабкі сторони його президентства, але, головне, зараз, після спливу часу, причому найважчого часу в сучасній історії країни, можна констатувати, що похід Володимира Зеленського у владу, який спочатку мав усі ознаки ризикованої авантюри, обернувся його – і України – тріумфом, гірким, але тріумфом. Країна та її лідер змусили себе поважати в усьому світі, а в Росії, яка вирішила провчити нерозумних, – ще й боятися. Ця битва ще не завершена, але її результат вирішальним чином уже не змінити.

Попри те, що за кордоном Володимир Зеленський став символом безстрашного українського спротиву й набув усіх атрибутів національного героя, на батьківщині ставлення до нього порівняно спокійне, без істеричного поклоніння, але цілком позитивне. Рівень довіри коливається біля позначки у 60%, а про повну довіру говорять 25%. Пристойно, але нічого захмарного, що свідчить не стільки про Зеленського, скільки про українське суспільство, достатньо здорове, попри надзвичайні обставини.

Але є одне явище, яке супроводжує нинішнього президента всі ці роки, і воно потребує окремого пояснення. Є група громадян, які Зеленському не просто не довіряють – недовіра до політика є абсолютно нормальним проявом громадянської позиції – вони його буквально ненавидять, причому всіма фібрами душі. Аж до того, що неприязнь у деяких виходить на фізіологічний рівень: люди запевняють, що не можуть чути голос і переносити зовнішній вигляд президента своєї країни. Для них він не просто чужий, а Чужий, ніби з фільму про інопланетні форми життя, огидні та загрозливі в усіх проявах.

В історії України, безперечно, були періоди гострого неприйняття лідерів – того ж Кучми чи Януковича – але вони не супроводжувалися такою глибокою особистою емоційною вразливістю щодо політика, попри цілком революційні настрої. Причому у випадку із Зеленським, що характерно, – на тлі позитивного сприйняття об'єкта їхньої ненависті суспільною більшістю. І нинішній статус визнаного лідера національної та міжнародної боротьби з агресором анітрохи не усунув цю ненависть, а лише, здається, підсилив.

Кількісно таких палких противників Володимира Зеленського не так уже й мало. Якщо відштовхнутися від останнього опитування КМІС, зовсім не довіряють президенту 18%, з яких 64% хотіли б його кримінального переслідування. Це дає 11,5% від усіх опитаних, до числа яких, мабуть, і входять ті, що їсти при його вигляді не можуть, хоча, безумовно, існують і більш "холодні" нелюбителі президента, які бажають йому великих неприємностей.

У просторі медіа та соціальних мереж особливо яскраво й непропорційно своїй кількості голосно висловлюють свої почуття до Зеленського прихильники Петра Порошенка, які досі не впоралися з його поразкою 2019 року. Але лише до них група проклинаючих не зводиться: серед опитаних КМІС "недовірливих" більше третини висувають президенту претензію, що він не закінчує війну. Це явно люди з колишнього проросійського табору, які повторюють аргументи кремлівської пропаганди, протилежність патріотам-порошенківцям. Але і для тих, і для інших Зеленський є прямою загрозою їхній ідентичності та вибудуваному під неї бажаному образу дійсності, у граничному варіанті – їхньому існуванню.

Для "професійних" українців Зеленський геть не українець, чужак, який маніпулятивним шляхом замістив собою позицію справжнього героя-патріота, дудар, що увів у них "нерозумний" народ. Україна спаплюжена Зеленським і підлягає очищенню від "зелених". Для тих же, хто мріяв про слов'янське братерство, він остаточно ховає цю перспективу й прирікає їх на життя серед "бендерівців". По мірі набуття дедалі більшого міжнародного визнання та нарощування здатності України до спротиву під керівництвом Зеленського, шанси на його лідерське банкрутство стають дедалі примарнішими, ненависть до нього дедалі похмурішою, епітети дедалі яскравішими. Використовується будь-який привід, що реальний, що надуманий, для того щоб знайти додаткове підтвердження нікчемності та злочинності "узурпатора", їдко обмінятися думками й отримати підтримку в інформаційній бульбашці однодумців, здійснити із зневажливим улюлюканням набіг на сусідні інформаційні поля. Хтось знаходить сенс і повертає собі значущість у знецінюванні та викритті далекої дратівливої постаті, образливо піднесеної Фортуною нагору.

Володимир Зеленський опинився на чолі України під час великого історичного зламу, і, обираючи його на роль головного відповідального за свої страхи та біди, якісь люди розв'язують психологічну проблему простого пояснення того, що коїться, від чого обертом іде голова й часом стискається серце. Зеленський – знак цього часу, і на нуль аж ніяк не множиться, який би баланс його заслуг і провалів кожен з нас не вибудував. Начебто всі мають бути зацікавлені, щоб цей баланс був максимально позитивним. Але якщо комусь відчайдушно хочеться плюнути в бік Банкової, хто ж заборонить? Це Україна.