Три “крики душі” з Росії: що означають маніфести олігарха Мельниченка, російського генерала та викладача

Більше того, Сергій Лавров образливо заявляє, що "вірити Заходу в те, що він хоче переговорних рішень, більше не будемо". Ось наче вірили, а тепер перестали. Щодо війни – "будемо продовжувати досягати цілей, які були поставлені ще в червні 2024 року під час виступу Володимира Путіна в Міністерстві закордонних справ". У тому виступі була вимога повного виведення українських військ з території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, Криму – міжнародне визнання, відмова України від вступу до НАТО, демілітаризація з денацифікацією та скасування західних санкцій. Тобто повний набір ультимативних вимог, ні кроку назад.

Для росіян ці заяви звучать як вимога відмовитися від надії на скільки-небудь швидке закінчення війни. Як любить говорити сам Путін, треба враховувати "реалії на землі", а на землі ніщо не свідчить про те, що Росія навіть у найбурхливіших фантазіях може розраховувати досягти цілей, поставлених своїм президентом. Але сказано "в труну" – значить, у труну. До речі, образливо-войовничого Лаврова поставлено на чолі списку "Єдиної Росії" на майбутніх виборах до Держдуми, так що населенню належить фактично підтримати своїми голосами курс на продовження війни, оформити таким чином свої відносини з начальством, що відкидає мир. Хто сказав, що це війна Путіна? Ось же воля народу!

Народ нікуди не дінеться й за єдиноросів з необхідним результатом проголосує, при тому що й серед інших партій ніхто проти війни пікнути не може. Але туга міцно оселилася в душах росіян й іноді просується назовні.

У The Economist з'явився текст російського мільярдера Андрія Мельниченка, того самого, який на зустрічі з Путіним покірно заявив, що російським бізнесменам негарно заробляти в Росії, а влаштовувати своє життя на Заході. Перед тим у нього, давнього жителя Швейцарії, показово намагалися на батьківщині відібрати частину активів – довелося відкуповуватися жирною сумою в один з обласканих Путіним фондів. У своїй колонці в поважному західному виданні приручений Кремлем бізнесмен міркує про те, що "перед світом сьогодні стоїть вибір не між любов'ю до Росії та ненавистю до неї…" Не треба відштовхувати Росію, що створить усім лише нові проблеми (звучить, до речі, як погроза), а "знову навчитися поважати суверенітет один одного". Улюблена путінська тема, він суверенітету присвятив промову на нещодавньому Пітерському економічному форумі, тому самому, який проходив на тлі нафтового терміналу, що пускає дим. Ось не поважали великі держави російський суверенітет – і опинилися там, де зараз. Тому треба "відступити від краю прірви", "запитати себе, як ми до неї прийшли і яким чином слід заново облаштувати світовий порядок".

У контексті відносин Андрія Мельниченка з Кремлем легко припустити, що текст був там якщо не написаний, то ініційований, вичитаний і схвалений. Поряд із залізобетонною неподатливістю Лаврова запускається не мирна, але примирлива тема: давайте-но обговоримо, як ви будете поважати російський суверенітет. У термінах того ж Кремля – приберемо першопричини конфлікту. Мільярдера було неважко переконати взяти участь у такій інформаційній кампанії: хто ж іще продемонструє раціональність, як не власник величезного, заточеного на зовнішні зв'язки бізнесу, зацікавлений у поверненні до нормальності. А Мельниченко ще як зацікавлений. Тому перед нами приклад особистого звернення і водночас послання Заходу від уповноважених його товаришів: поговоримо? МЗС робить свою роботу, зберігаючи обличчя президента, але ми ж можемо? І в певному сенсі така справді позиція великого російського бізнесу: попереду прірва, давайте щось робити.

The Economist побачив у цьому мало не опозиційний маніфест і навіть витягнув обличчя "нового Навального" від російських гаманців на обкладинку журналу, у своїй наївності не розгледівши за ним обличчя того, хто Навального спокійно отруїв.

Трохи раніше пролунав інший голос з того боку. До опозиційного журналіста Дмитра Колєзєва звернувся російський генерал, що повоював в Україні, запропонувавши на анонімній основі викласти свій погляд на те, що відбувається. Окрім критичних оцінок того, що відбувається на фронті та в російському ППО, генерал, ви будете сміятися, по суті викладає майже те саме, що й Мельниченко, тільки без зайвої полови й благодушних дурниць про суверенітет:

"Якщо дивитися об'єктивно і тверезо, то переговори необхідні на будь-яких розумних умовах. Це питання зокрема рівня життя і розвитку майбутніх російських поколінь. Тема вкрай болюча, але, швидше за все, єдино правильна. Це єдиний спосіб уникнути подальших негативних процесів. "Чим далі, тим глибше", як кажуть... В іншому випадку країна приречена не на розвиток і процвітання, а повністю на перебудову у вигляді військової машини з нацистською ідеологією. Північнокорейський варіант із загрозою європейським країнам і країнам на пострадянському просторі… Треба розуміти, що колективний Захід не влаштовує розпад Росії, подальша боротьба за "ядерну валізку" і виникнення внутрішніх конфліктів, пов'язаних з правом володіння ресурсами, включаючи атомно-енергетичні... Важко, звісно, закінчити війну, в якій немає переможця, але й довгострокове перемир'я теж піде, як показує історія. Військово-політичне керівництво кожної сторони отримає шанс оголосити про свою перемогу і зберегтися хоча б на час. Принаймні не допустити катастрофічних політичних потрясінь. Поки що це ще можливо зробити. Але час все змінює, і в разі тривалих воєн – не на краще".

Представник генералітету, як і представник великого бізнесу, махає назовні, з Росії: ми розуміємо, що все летить у тартарари, добре б домовитися! Оскільки в цьому інтерв'ю є досить жорсткі висловлювання на адресу Путіна, генеральська ініціатива навряд чи була санкціонована згори, при цьому чудово ілюструє настрої, що панують усередині військового середовища, принаймні його частини, причому верхньої.

Про настрої в іншому середовищі, науково-творчої інтелігенції, свідчить інтерв'ю, теж анонімне, яке журналісту видання Colta Костянтину Шавловському дав якийсь викладач вишу з Петербурга.

Свій досвід останніх чотирьох років той, будучи літератором, характеризує так: ""До всього падлюка-людина звикає". Найжахливіші слова, якщо коротко сформулювати мій досвід за ці чотири з невеликим роки, – оця фразочка Раскольникова"".

А ширше:

"У суспільстві накопичилася втома. Домінуюче почуття – почуття апатії, всі хочуть, щоб їх просто залишили в спокої… Зі світу зникає довіра – і це не про те, що ти боїшся сказати щось зайве при іншій людині, хоча і це теж. Відбувається щось глибше, пов'язане, грубо кажучи, з існуванням у режимі напів- і водночас постправди.

Думаю, наслідки новітньої ерозії соціальної тканини, довіри між людьми, дружніх зв'язків будуть більш руйнівними, ніж сталінський терор. І я зараз не про доноси. Я відчуваю і бачу, як суспільна тканина мертвіє. Цей процес ще тільки запущений – але коли ми побачимо його результати, це буде страшно.

У цьому сенсі я не чекаю закінчення війни – я знаю, що тут не просто нічого не зміниться, а буде тільки гірше. Я маю на увазі внутрішню соціополітичну ситуацію. У цього маховика жахлива інерція. Жахлива".

Це чесний опис, набагато глибший і проникливіший, ніж міркування ручного олігарха і буркотливого генерала. І, головне, він не обіцяє Росії нічого доброго навіть після того, як бої закінчаться, домовляйся чи не домовляйся. Омертвіння не зупинити.