“У сімейному чаті стало дуже тихо”. Історія багатодітної родини Воронових, яка загинула від російського ракетного удару

Матвій уже два роки живе у Польщі, де навчається і працює. Він мріяв приїхати додому, побачити молодших братів і сестер, яких колись носив на руках, з якими гуляв і яких допомагав виховувати, поки батьки працювали. Особливо чекав зустрічі з 17-річним Марком, який невдовзі теж планував виїхати до Європи. Але вони не встигли побачитися.

У розмові з “Шелтером” Матвій розповів про кожного із загиблих рідних: про батька, який працював на двох роботах і майже ніколи не показував дітям, що йому важко, про дуже скромну маму, для якої десятеро дітей стали сенсом життя, про молодших братів і сестер, їхні мрії, захоплення, сімейні жарти та традиції.

Тепер від великої родини залишилися фотографії, повідомлення, голосові, дитячі малюнки та сімейний чат, де колись щодня хтось щось писав, жартував і надсилав відео. Матвій каже: тепер там стало дуже тихо.

"Я ніколи не бачив, щоб батько давав собі слабину"

У родині Воронових було десятеро дітей. Матвій розповідає, що великі сім’ї для їхнього роду взагалі не були чимось незвичним: багато дітей було і в попередніх поколіннях.

Батько 47-річний Артем працював енергетиком. Починав сторожем, пізніше став керувати бригадою. За словами сина, він багато і важко працював, часто – одразу на двох роботах.

Матвію він запам’ятався людиною, яка за будь-яких обставин продовжувала йти вперед.

Одним із таких моментів була смерть батькового тата – дідуся Володимира.

Саме батько навчив дітей грати у шахи. Матвій пам’ятає, як у чотири роки побачив гру батька зі старшим братом Данилом і теж захотів навчитися. Згодом Матвій і Данило їздили на змагання і посідали призові місця. Потім цю сімейну традицію продовжили молодші.

Шахами захоплювався Марк. Грала Віоріка. А 12-річний Захар навіть привіз зі змагань кубок за перше місце.

"Я тоді дуже ним пишався. Було приємно бачити, що молодший брат продовжує цю традицію", – говорить Матвій.

Десятеро дітей стали для мами сенсом життя

Мама Воронових 41-річна Олена працювала бухгалтеркою у місцевій системі освіти. Вона отримала економічну освіту, хоча сама дуже рано стала мамою: старшу доньку Ауріку народила у 16 років, а у 21 у них з Артемом вже було троє дітей.

За словами Матвія, мама була дуже сильною, але водночас надзвичайно скромною людиною. Коли їй пропонували оформити статус матері-героїні, вона відмовлялася.

Виховувати десятьох дітей було непросто. Проте старші з раннього віку допомагали батькам із молодшими. Спочатку Ауріка й Данило, потім Матвій.

Він пам’ятає, як носив малечу на руках, катав у візочках, годував із пляшечки, ходив гуляти.

"Ми були дуже дружною сім’єю. Не скажу, що завжди було легко. Але якось усі разом справлялися", – говорить Матвій.

Марк збирався виїхати за кордон і почати нове життя

Найстаршим із загиблих дітей був 17-річний Марк. 20 серпня йому мало виповнитися 18 років. Матвій чекав цього дня і вже уявляв, як подзвонить братові та пожартує: "Ну, привіт. Тепер ти теж доросла людина".

Не встиг.

Марк мав дівчину Іру. Молоді люди вже готувалися до переїзду за кордон: зробили документи, збирали гроші. Спочатку думали їхати до Матвія у Польщу, потім вирішили спробувати розпочати життя у Литві.

"Я чекав свого брата. Я дуже хотів його побачити", – каже він.

Марк дуже любив риболовлю. У сімейному архіві залишилося багато його фотографій з уловом – і майже на кожній він широко усміхається.

Ще брат був, як говорить Матвій, "майстром на всі руки". Міг полагодити стілець, щось змайструвати, допомагав робити ремонт у квартирі батьків своєї дівчини.

А ще не міг пройти повз людину, якій була потрібна допомога.

Матвій згадує історію, яку йому розповіла бабуся Неля. Після руйнування Каховської ГЕС у Радушному були проблеми з якісною водою. Біля місцевої церкви облаштували свердловину, де люди могли безкоштовно набирати чисту воду. Якось Марк побачив стареньку жінку, яка йшла по воду, і допоміг їй донести її додому.

За кілька днів до загибелі Марк багато спілкувався зі своєю дівчиною. Вони планували зустріч, хотіли замовити суші. Це було недешево, проте Марко тоді сказав: "А раптом мене завтра не стане". Немов щось передчував.

У повідомленнях хлопець раптом почав говорити про те, що буде, якщо з ним щось станеться, навіть жартував, що якщо що, то може подати їй якийсь знак Ірині – наприклад, прилетить ворона, адже їхнє прізвище Воронови.

У день удару вони якраз мали зустрітися і пойти на суші.

Коли старші діти дізналися, що в будинок влучила ракета, вони ще сподівалися, що Марк міг бути у дівчини у Кривому Розі. Але Іра сказала: того вечора він залишився вдома.

Домініка: малювала, слухала музику і любила змінювати образи

Сестрі Домініці було 15 років. Вона вже закінчила дев’ятий клас і продовжила навчання за напрямом, пов’язаним із творчістю.

Матвій говорить, що взагалі у їхній родині багато дітей мали творчі здібності. Домініка малювала, любила музику, а ще – аніме. Це також було своєрідною сімейною традицією: японською анімацією захоплювалися кілька братів і сестер.

Домініка любила експериментувати із зовнішністю – могла перефарбувати волосся, зробити незвичайну зачіску, вигадати новий образ.

"Вона любила самовиражатися. Для мене вона була дуже світлою людиною, завжди посміхалася", – згадує Матвій.

Стосунки у них були такими, як часто буває між старшим братом і молодшою сестрою: він міг її підколоти, пожартувати, але дуже любив.

Матвій пам’ятає, як Домініка одного разу приготувала смачну їжу, а він, побачивши страву, почав удавати, ніби боїться її куштувати: мовляв, раптом отруїться. Ці звичайні домашні жарти тепер стали частиною пам’яті про сестру.

Віоріка боялася одного – втратити рідних

Віоріці лише незадовго до трагедії виповнилося 14 років. Якщо Домініку Матвій порівнює із сонцем, то Віоріку – з місяцем.

Вона любила спокій, тишу і музику. Багато писала. Була мрійливою дівчинкою, вела власний щоденник, куди записувала думки. На жаль, щоденник після удару не зберігся.

Але одну фразу з нього рідні пам’ятають. Коли Віоріці було приблизно 12 років, вона написала, що найбільше боїться втратити своїх близьких.

Захар продовжив сімейну шахову традицію

Захару було 12 років. У грудні мало виповнитися 13. Матвій каже, що в дитинстві вони були настільки схожими, що, розглядаючи старі фотографії, він іноді не одразу розумів, хто на знімку – він сам чи молодший брат.

Захар був дуже добрим і, за словами Матвія, умів пробачати. А ще чудово грав у шахи.

Цю гру в родині Воронових любили майже всі. Колись батько навчив старших синів, Матвій і Данило виступали на змаганнях, а згодом їхній шлях продовжив Захар.

Збереглася фотографія, на якій хлопчик тримає кубок після перемоги у шаховому турнірі. Для старшого брата це був особливий момент.

Азарій Ілай – маленький джентльмен

11-річний брат мав подвійне ім’я – Азарій Ілай. Матвію він запам’ятався дуже романтичним.

Ще маленьким хлопчик міг зірвати для дівчинки квітку або пригостити цукеркою. Брати й сестри доброзичливо жартували з нього через це.

"Він був таким джентльменом. Скромним, трохи сором’язливим, але дуже люблячим. Ніколи не ображав дівчаток, навпаки – захищав", – згадує Матвій.

Федеріка малювала для мами й тата серця

Федеріці було 10 років. У сім’ї було чотири сестри, чиї імена закінчувалися однаково: Ауріка, Домініка, Віоріка та Федеріка. Імена донькам, згадує Матвій, обирав батько.

Діти якось навіть запитали його, чому він вибрав такі імена? Тато пожартував: мол, думав, коли постаріє, то йому стане важко вимовляти довгі імена, і він буде просто кликатиме доньок "Іка".

Федеріку Матвій також називає "сонечком". Вона була дуже схожа на бабусю Нелю, ходила на різні гуртки, малювала, займалася музикою, брала участь у шкільних виступах.

Незадовго до трагедії діти були у шкільному таборі. Звідти залишилися фотографії та багато малюнків. Серед них Матвію особливо запам’яталася дитяча робота Федеріки – вирізане сердечко для мами й тата.

Емілія питала брата: "Ти приїдеш на мій день народження? "

Наймолодшій доньці Воронових Емілії було лише шість років. Матвій зізнається: мабуть, саме з нею у нього був особливий зв’язок.

Коли вона народилася, старша сестра Ауріка вже працювала, Данило навчався у військовому закладі. Тому значна частина турботи про маленьку Емілію лягла на Матвія. Він носив її на руках, грався з нею, допомагав батькам.

Емілія, як і Матвій, була шульгою.

Брат згадує один із її днів народження. Дівчинка обожнювала кукурудзяні палички, тому Матвій вирішив влаштувати їй сюрприз: поки вона спала, сходив до магазину, купив кілька великих пакетів ласощів і повітряні кульки.

Коли Емілія прокинулася і побачила всю кімнату в подарунках, тільки запитала: "Це все мені? " Потім довго їла улюблені палички і ділилася з усіма.

Матвій називає сестру надзвичайно кмітливою. Вона дуже рано почала говорити, швидко все схоплювала, цікавилася математикою. Навіть у шість років із нею можна було обговорювати серйозні речі.

Коли дорослі намагалися заспокоїти дитину словами, що війна скоро закінчиться, вона не дуже вірила. "Ні, війни швидко не закінчуються", – відповідала Емілія.

Вона як раз закінчила перший клас. Останнім часом дівчинка постійно говорила, що сумує за Матвієм. Їхні дні народження були зовсім поруч: Матвія – 8 листопада, Емілії – 12-го.

Під час однієї з останніх розмов вона запитала: "Ти приїдеш на мій день народження? " Матвій пообіцяв, що постарається. Приїхати він так і не встиг.

Півторарічного Артема Матвій знав лише з відео

Разом із родиною загинув ще один малюк – півторарічний Артем, син старшого брата 23-річного Данила.

Матвій жодного разу не встиг побачити племінника наживо: два роки жив у Польщі. Але Данило телефонував йому по відеозв’язку, показував, як росте син.

Матвію досі було незвично усвідомлювати, що його старший брат уже став батьком.

"Я йому говорив: Даня, ти вже батько. Як так? Ще вчора ми бігали, дуріли, а зараз ти вже військовий і в тебе є син", – згадує він.

За словами Матвія, Данило ще до повномасштабної війни вступив до Одеської військової академії, хотів стати офіцером. На початку вторгнення закінчував останній курс, пізніше підписав контракт. Нині, за словами брата, має звання капітана.

Після трагедії саме на Данила, який залишався в Україні, лягла значна частина оформлення документів, пов’язаних із загибеллю рідних.

За кілька днів до удару мама повернулася з Німеччини

Старша донька Воронових, 25-річна Ауріка, живе у Німеччині. Вона виховує двійню – доньку Аделіну та сина Мирона. Незадовго до трагедії мама їздила до неї.

У Німеччині вона пробула приблизно до 25 липня, а до дому, за спогадами Матвія, повернулася орієнтовно 27-го – всього за три дні до ракетного удару.

Матвій досі болісно згадує, що так і не зміг нормально поговорити з нею після повернення. Одного разу зателефонував, коли вона була в дорозі. Мама сказала, що зараз не може говорити. Наступні дні Матвій працював по 12 годин і не встиг передзвонити.

Тепер він знову і знову думає про те, що було б, якби мама хоч трохи затрималася у Німеччині чи в дорозі.

"Краще б автобус десь зламався. Нічого б страшного. Головне, щоб вона залишилася жива", – говорить він.

"Мені сказали: в наш будинок влучила ракета"

Про трагедію Матвій дізнався від Ауріки. У Польщі була приблизно перша година ночі. Він уже збирався спати – вранці потрібно було йти на роботу. Зателефонувала сестра.

Вона плакала і не могла нормально говорити. Потім Ауріка сказала, що їй повідомили: у їхній будинок влучила ракета. Першою реакцією була надія.

Старші діти почали телефонувати батькам, братам і сестрам, знайомим. Сподівалися, що хтось міг не бути вдома.

Матвій каже: спочатку ще вірив, що всі могли врятуватися. Потім, коли побачив масштаби руйнувань, сподівався хоча б на когось. Але будинок був знищений. Ніхто з тих, хто перебував там, не вижив.

"Бойові ворони"

У Воронових був свій сімейний чат. Називали його відповідно до прізвища – "Бойові ворони". Там було 11 членів родин, крим найменшої Емілії – окремого телефона вона ще не мала.

У чат постійно щось надсилали: жарти, фотографії, відео. Ауріка показувала своїх дітей, Данило – маленького Артема. Хтось ділився новинами, хтось просто писав рідним. Тепер цей чат став сімейним архівом.

"Зараз там стало дуже тихо. Ця група перетворилася на нашу пам’ять", – говорить Матвій.

Він зберігає переписки з рідними, бо там залишилися голосові повідомлення, фотографії та відео. Хоче зберегти їх якомога довше. Для себе, для Ауріки й Данила. Для дітей, які колись, можливо, народяться у самого Матвія і запитають, ким були їхні бабуся та дідусь, дядьки й тітки.

Сам Матвій нині навчається у Польщі на інженера-електрика, фактично продовжуючи професійний шлях батька. Хоча з дитинства найбільше любив історію і колись хотів стати істориком.

Є в нього й інше захоплення – він пише книжку. Сподівається її закінчити та надрукувати хоча б кілька примірників для найближчих людей. Раніше їх у Матвія було дуже багато. Тепер залишилися троє старших дітей Воронових – Ауріка, Данило і Матвій.

І пам’ять про сімох братів і сестер, маму, тата та маленького Артема.

Наприкінці нашої розмови Матвій сказав просту фразу: "Я був радий розказати вам про свою сім’ю".